В усякому разі, одне незаперечне: якщо "монсеньйор" доглядав Армана, то Арманова хвороба не заразна. Я відпустив Газеля й після вечері скликав збори, щоб обговорити одержаного листа.
Я пояснив, що особисто мене надто вразили безглузді Фюльберові вимоги. На мою думку, лист цей свідчив, що у його автора щось на зразок манії величності. Цілком очевидно, Фюльбер звелів обрати себе єпіскопом, щоб мати перевагу наді мною, висвятити Газеля на священика й зрештою витіснити мене як духовного суперника. Було щось дитяче в цій жадобі панування. Замість того, щоб укріплювати Ла-Рок на випадок нападу грабіжників, він починав боротьбу проти мене — проти того, хто попередив його про небезпеку. Й починав цю боротьбу, не маючи шансів виграти її, бо його світська влада обмежувалася Арманом, а той лежав у ліжку, ставши жертвою якоїсь загадкової хвороби.
Я схильний був сміятися з усього цього, але приятелі сприйняли це без сміху. Вони кипіли з обурення. Мальвіль образили. Фюльбер зважився образити мальвільського абата й збори, які його обрали! "Що, отой прийде нам надокучати?" — мовив малюк Колен, проте цим і обмежився. Мейссоньє вважав, що слід піти нам'яти вуха тому типові А Пейссу заявив, що коли наступної неділі Газель зважиться приїхати сюди, то він, Пейссу, потягне його кропилом. Одне слово, можна було подумати, що повернулися часи "Гуртка", коли легіонери Мейссоньє під фортечними, мурами Мальвіля й Емманюелеві гугеноти на зубцях стін ображали одні одних найбрутальнішими словами, перш ніж перейти до рукопашної. "У самісіньку пельку, — мовив Пейссу, грюкаючи кулаком по столу, — в пельку Газелеві запхаю його кропило".
Трохи дивуючись із цього вибуху мальвільського патріотизму, я прочитав друзям відповідь, що її написав пополудні й виносив тепер на їхній суд.
"Фюльберові Ле-Но, священикові ла-рокському!
Шановний Фюльбере!
Згідно з найдавнішими документами про Мальвіль, які ми маємо в своєму розпорядженні і які датуються XV століттям, у ту епоху справді в Ла-Році був єпіскоп, якого висвятив у цей сан у містечковій церкві 1452 року мальвільський вельможа, ла-рокський барон.
Однак з цих же документів виходить, що абат мальвільський аж ніяк не залежав од епіскопа ла-рокського, а призначався мальвільським вельможею з числа осіб чоловічої статі його родини й жив разом з ним у замку. Найчастіше то був його син або молодший брат. Порушив це правило лише Сигізмунд, барон ла-рокський, який не мав ні сина, ні брата й 1476 року призначив самого себе на пост абата мальвільського. Починаючи з того часу й до наших днів, мальвільський вельможа зберігав за собою право абата мальвільського, якщо навіть іноді й доручав капеланові правити службу.
Не підлягає сумніву, що Емманюель Конт, нинішній володар мальвільського замку, успадкував і виключні права, що їх мали його попередники. Таким чином, зваживши все це, збори віруючих одностайно підтвердили титули й обов'язки Конта як абата мальвільського.
З іншого боку, Мальвіль не може визнати законним призначення єпіскопа, якого він не просив у його Святості і якого його Святість не звів у цей сан у містечку, що входить до володінь Мальвіля.
Мальвіль справді бажає зберегти повноту своїх історичних прав на ленне володіння Ла-Роком, якщо навіть у своєму палкому прагненні миру й добросусідства нині не має наміру їх використовувати.
Проте вважаємо, що кожний житель Ла-Рока, якого, на його думку скривдила встановлена в містечку влада, може будь-коли звернутися до нас з тим, щоб справедливість перемогла. Думаємо також, що ми повинні постійно мати доступ до містечка Ла-Рока й жодна його брама без дуже поважної причини не має бути зачинена для мальвільського посланця.
Прошу тебе, шановний Фюльбере, вірити в мої найщиріші почуття.
Емманюель Конт, абат мальвільський".
Мушу наголосити тут, що цей лист був лише грубим жартом, покликаним угамувати Фюльберове химерне честолюбство. Повинен навіть сказати, що ніколи й ніякою мірою я не вважав себе за спадкоємця мальвільських вельмож. І не сприймав також серйозно васальної залежності Ла-Рока. Однак я прочитав листа звичайним тоном, вважаючи, що приятелі належно оцінять мою дотепність.
Я помилився. Вони зовсім не відчули гумору. Схвалили і стиль листа ("Добре сказано", — зауважив Колен) і ще більше його зміст. Вони попросили показати їм документи, що підтверджували викладене в листі, і я мусив піти й принести ці вікопомні реліквії, а також переклад їх сучасною французькою мовою.
Всі захопилися. Довелося читати й перечитувати ті місця, де говорилося, що Ла-Рок був нашим ленним володінням, а також про історичне рішення Сигізмунда проголосити себе абатом мальвільським.
— Ну от бачиш, — озвався Пейссу, — а я й не подумав, що ми мали право обрати тебе абатом. Ти мусив би показати нам це раніше.
— П'ять століть! — вигукнув Колен. — Уявляєш собі! П'ять століть володар Мальвіля має право бути абатом!
Їх украй вразило те, що мальвільський вельможа "зводив у сан" єпіскопа в нашому ленному володінні — Ла-Році. На прохання Пейссу я розтлумачив, як тільки міг, значення цих слів.
— Еге ж, усе ясно, Емманюелю, — мовив Пейссу. — Оскільки ти не "зводив у сан" Фюльбера, то він такий єпіскоп, як я піп (палке схвалення). Отже, залишається тільки вирушити в похід на Ла-Рок, щоб помститися за заподіяну нам образу й відновити свої сюзеренні права.
Я мовчки спостерігав, як розпалюються пристрасті навколо мене. Я навіть не міг сказати друзям, що мій лист — то лише пародія на Фюльберове послання. Надто вже вони запалилися. Вони зненавиділи б мене. Однак я намагався вгамувати найнесамовитіших і добився успіху за допомогою Тома та Мейссоньє, а також Колена, який урочисто проголосив, що ми ніколи не кинемо в біді "наших ла-рокських друзів". І якщо хтось спробує їх кривдити, Мальвіль, безперечно, втрутиться, як про це сказано в листі.
Наступного дня Газель приїхав знову. Я мовчки вручив йому листа, і він поїхав. За два дні ми завершили обладнання ЗПО, а тим часом дозріла пшениця й можна було починати жнива.
То була копітка справа, бо довелося жати серпом, в'язати снопи, возити їх до Мальвіля, розчищати тік у першому дворі й молотити ціпом. Вона забрала чимало ручної праці, а коли була закінчена, кожен з нас немовби по-новому зрозумів біблійну фразу про хліб і піт.
Незважаючи ні на що, ми могли собі сказати, що немарно попрацювали. Коли навіть врахувати, що чверть врожаю зіпсували грабіжники, то співвідношення намолоченого зерна до посіяного було високе — один мішок насіння дав десять мішків пшениці. Або загалом тисячу двісті п'ятдесят кілограмів зерна. Якщо порівняти з нашими головними запасами, цього було мало, а як для перших, жнив після дня події — досить багато.
У ніч після жнив мене розбудили якісь звуки, що лунали десь біля мене. Коли я розплющив очі, то хоч нічого й не побачив, бо ніч була темна, але здогадався, що на канапці біля вікна плакала Евеліна, притиснувши обличчя до подушки.
— Ти плачеш? — тихо спитав я.
— Так.
— А чому?
Вона схлипує.
— Бо мені прикро.
— Йди до мене й розкажи, що там у тебе.
Вона стрибнула з канапи в моє ліжко й згорнулася клубочком у моїх обіймах. Хоч Евеліна трохи поповнішала, однак видалася мені ще дуже легенькою! Вона лягла мені на плече й здавалася такою легесенькою, наче кошеня. Вона й далі схлипувала.
— Я ж буду мокрий од твоїх сліз! Наче той фонтан! Витри їх!
Я подаю їй носовичок, і Евеліна, висякавшись, перестав схлипувати.
— Ну, що там?
Дівчинка мовчить. Тільки важко ридає.
Мабуть, це в неї від нервового збудження — так само, як і кашель, схлипування й судороги. Після набігу грабіжників на нашу пшеницю та загибелі Момо в Евеліни був жахливий напад астми. Я запитую себе, чи зараз не починається новий.
— Ну, що трапилося? — питаю я.
Евеліна мовчить.
— Усі ті мертві, — зрештою озивається вона тихим голосом.
Дивно. Не цього я сподівався.
— Тому ти плачеш?
— Ага.
А оскільки я мовчу, вона провадить далі:
— Чому? Це дивує тебе, Емманюелю?
— Я гадаю, ти збиралася сказати мені, що я більше не люблю тебе.
— О ні, — мовить Евеліна, — ти дуже любиш мене, я відчуваю це. Єдине, що ти вже нічого мені не вибачаєш. Але це мені більше подобається.
— Це тобі більше подобається?
Мовчить. Розмірковує.
— Еге ж, — зрештою озивається Евеліна. — Я так почуваю себе набагато витриманішою.
Я мовчки слухаю.
— Чи не могли ми взяти тих людей, що повбивали, до Мальвіля? В Мальвілі вистачає місця.
Я хитаю головою в темряві, мовби вона могла побачити це.
Питання не в місці, а в харчах. Нас уже одинадцятеро. В крайньому разі могли б прогодувати ще двох-трьох осіб, але не двадцять.
— Тоді треба було дозволити їм з'їсти нашу пшеницю, — мовить вона перегодя.
— А іншим?
— Яким іншим?
— Іншим, що прийдуть пізніше. Ми дозволимо їм забити наших свиней, пожерти худобу й забрати в нас коней. А самі їстимемо траву.
Ця іронія не вплинула на Евеліну.
— Ти ж сам казав, що пшениці в Рюнах вродило небагато.
— Небагато порівняно з нашими запасами. Та все ж тисячі двохсот п'ятдесяти кілограмів зерна можна випекти чимало хліба.
— Але в крайньому разі ми могли б обійтися без нього. Ти ж сам казав це, — додала вона звинувальним тоном.
Усе, що я казав, вона справді запам'ятала.
— В крайньому разі — так. Проте ми не можемо знати чи наступного року буде багатий врожай. Треба мати деякий запас. І чи не краще також у разі потреби допомогти нашим ла-рокським друзям.
— А чому ми не могли допомогти тим, що загинули в Рюнах?
— Я вже сказав, їх було надто багато.
— Їх було не більше, ніж людей у Ла-Році.
— Та все ж цих ми бодай знаємо.
Й оскільки вона мовчить, я перераховую:
— Пімон, Аньєса Пімон, Лянуай, Жюдіта й Марсель, який тебе взяв до себе.
— Авжеж, — озивається Евеліна. — А також старий Пужес. Щось давненько він не приходить до нас.
Справді. Вже десять днів цей старий шкарбун не приходив до нас мочити свої вуса у вині. Мене вражає те, як по-дорослому Евеліна розмірковує. Відтоді, як я "вже нічого їй не вибачаю", вона геть відкинула дитячі звички.
— Гаразд, — кажу я. — Допит скінчився. Йди в своє ліжко. Мені хочеться спати.
Вона затримується.
— Чи не можу я побути ще трохи з тобою, Емманюелю? — запитує Евеліна.
— Ні, не можеш.