Хоч це було мені дуже незручно, але що поробиш, грубий голос здавався мені невід'ємною ознакою дорослого чоловіка.
– Їдете погуляти, сер? – спитав кучер.
– Так, Вільяме, – відповів я поблажливо (ми з ним були знайомі), – їду до Лондона. А потім зазирну до Суффолка.
– Збираєтеся полювати, сер? – спитав кучер.
Він знав не гірше за мене, що о цій порі полювати в Англії можна було з таким самим успіхом, як бити китів; і все ж таки мені приємно було почути це.
– Не знаю ще, – сказав я так, ніби ще не подумав, – чи схочеться мені полювати, чи ні.
– Чув я, що птахи стали дуже полохливі, – мовив Вільям.
– Здається, так, – сказав я.
– Ви народилися в Суффолку, сер? – спитав Вільям.
– Так, – відповів я поважно, – Суффолк – мій рідний край.
– Чув я, що там надзвичайно смачно готують галушки, – зазначив Вільям.
Я не був цього певний, але відчував потребу підтримати славу мого рідного краю, а тому кивнув головою, що мало означати "ще б пак!".
– А тамтешні биндюги, – вів далі Вільям. – Ото коні! Добрий суффолкський цінується на вагу золота. А ви колись розводили суффолкських биндюгів, сер?
– Н-н-ні, – відповів я, – не зовсім.
– А ось позаду мене сидить джентльмен, – сказав Вільям, – він їх розвів цілий табун.
Згаданий джентльмен мав дуже неприємну зовнішність: зизоокий, з гострим підборіддям, на голові – білий циліндр, вузькі штани, вкриті вузликами від черевиків аж до стегон. Гостре підборіддя випиналося над плечем кучера, і я відчував на своїй потилиці його важке дихання. Коли я обернувся до нього, він дуже багатозначно підморгнув мені своїм здоровим оком.
– Чи не правда? – спитав Вільям.
– Що не правда? – сказав джентльмен позаду.
– Хіба ви не розводили табунами суффолкських биндюгів?
– Мабуть, так, – відповів джентльмен. – Нема таких коней, щоб я не міг їх вивести, нема таких хортів. Коні та хорти – все моє життя. Вони мені замінюють балачки і горілку... квартиру, дружину, дітей... книжки, листи, арифметику... тютюн і сон.
– Хіба ж можна дозволити, щоб такий чоловік сидів позаду кучера? – прошепотів мені Вільям на вухо.
Я зрозумів це як натяк віддати своє місце згаданому джентльменові. Зашарівшись, я запропонував свої послуги.
– Гаразд, якщо вам байдуже, сер, – сказав Вільям, – то я гадаю, що це справді буде справедливіше.
Я завжди вважав це своїм першим падінням у житті. Беручи квиток у конторі диліжансу, я навмисно попросив відзначити місце на передку, поруч із кучером, і дав за це дві красиві півкрони. Навмисно для цього випадку я купив собі нове пальто і хустку, щоб виглядати відповідно до почесного місця, дуже тішився ним і вважав, що кучер буде вшанований моєю компанією. І ось, на першій же поштовій станції віддав я своє місце неохайному зизоокому чоловікові, який нічим не відзначався, крім того, що від нього смерділо стайнею, і що він дозволив собі мимохідь переступити через мене, ніби через муху!
Невпевненість у собі, яка часто в житті охоплювала мене в дрібних випадках, коли зовсім не слід було впадати у розпач, значно зросла після цього дрібного випадку в кентерберійському диліжансі. Даремно було шукати порятунку в грубому голосі. Решту подорожі я розмовляв так, немов голос мій виходив з самих глибин шлунка, а все ж таки почувався пригніченим і моторошно юним.
А проте цікаво було сидіти на вершку карети, запряженої чотирма кіньми; бути добре вихованим, добре вбраним, мати вдосталь грошей у кишені, відшукувати поглядом місця, де я спав під час своїх дитячих мандрів. Дивлячись на волоцюг, що повертали до мене свої добре знайомі обличчя, я знову відчував руку мідника на своїй горлянці. Коли ми риссю їхали по вузькій четемській вулиці, я помітив завулок, де жила та потвора, що купила мою куртку; я намагався побачити те місце, де колись сидів цілий день, чекаючи на належні мені гроші. А коли ми нарешті під'їжджали до поштової станції в Лондоні і проїхали достойний Салем-Гауз, де панувала важка рука містера Крікля, я все віддав би за законний дозвіл зійти та знищити містера Крікля, та випустити на волю всіх його учнів, мов зграю горобців.
Виїхавши з Голден-Крос на Черінг-Крос, ми під'їхали до маленького готелю. Лакей показав мені вітальню, а покоївка провела до призначеної мені маленької спальні, яка пахла, мов наймана бричка, і замкнена була, наче комора. Мене все ще непокоїла моя юність, бо ніхто не віддавав мені належної поваги: покоївка цілком байдуже ставилася до всіх моїх думок, а лакей фамільярно давав мені всілякі поради, підкреслюючи мою недосвідченість.
– Ну, – співчутливо сказав лакей, – що ви замовите на обід? Молоді джентльмени здебільшого вибирають птицю. Візьміть курча!
Найвеличнішим тоном відповів я йому, що курча мені не до смаку.
– Та невже? – спитав лакей. – Молодим джентльменам здебільшого набридає їсти яловичину або баранину, то візьміть телячу котлету!
Неспроможний вигадати нічого іншого, я згодився на його пропозицію.
– Може, хочете картоплі? – сказав лакей, схиливши голову набік і улесливо посміхаючись. – Молоді джентльмени здебільшого не хочуть картоплі.
Найгустiшим басом наказав я йому замовити телячу котлету з картоплею та з усяким гарніром; я велів йому спитати в конторі, чи немає листів для Тротвуда Копперфілда, есквайра[10] – я напевно знав, що листів нема і не може бути, але мені здавалося конче потрібним для дорослого чоловіка чекати на пошту.
Незабаром він повернувся, повідомивши, що листів нема (це мене, звичайно, дуже здивувало!); потім почав накривати перед каміном на стіл для мого обіду і спитав, якого мені подати вина. Я відповів:
– Півпінти хересу!
Боюся, що він скористався цією нагодою, аби подати мені суміш із залишків вина з кількох маленьких графинів. Ця думка з'явилась у мене тому, мабуть, що поки я читав газету, лакей схилився за низькою дерев'яною загородкою (то було його приватне помешкання) і почав там щось переливати з кількох пляшок в одну, немов аптекар, що готує за рецептом. Справді, коли мені подали вино, я переконався в цьому; скуштувавши його, я відчув, що в ньому було більше англійських елементів, ніж могло бути в натуральному іноземному вині, але соромливість змусила мене мовчки проковтнути цю рідину.
Випивши, я розвеселився (з цього можна зробити висновок, що отруєння на певних стадіях – річ не завжди неприємна) і вирішив піти на виставу. З цією метою я обрав Ковент-Гарденський театр; сидячи там позаду центральної ложі, побачив я "Юлія Цезаря" і новий балет. Незвично й радісно було мені дивитися на всіх цих благородних римлян, які ожили і ходять переді мною назад і вперед (а нещодавно вони були тільки сухими шкільними схемами!). Неосяжні простори розкрила переді мною ця суміш реальності й вигадки, чудові вірші, блиск рампи, музика, блискавичні зміни декорацій, людний зал глядачів. Вийшовши опівночі на мокру вулицю, я почувався, наче спустився з хмар, де прожив кілька романтичних років, в злиденний світ, що вовтузився, плескотів, блимав вогнями, бився парасольками, стукотів екіпажами, рипів чобітьми, захлинався в багнюці.
Деякий час безпорадно стояв я на вулиці, не знаючи, куди податись; але безцеремонні штовхани і вигуки незабаром привели мене до тями і нагадали, що треба повертатися до готелю; я йшов туди, охоплений дивовижними видіннями. Випивши у вітальні трохи портеру і закусивши устрицями, я сидів там ще з годину, мрійно задивившись у вогонь каміна.
Спогади про п'єсу проходили переді мною, немов прозорий серпанок, крізь який я бачив образи мого минулого. Тому я не знаю, як саме той гарний молодий чоловік, одягнений з такою вишуканою недбалістю, яку з багатьох причин варто було запам'ятати, з'явився переді мною. Але я пам'ятаю, що не помітив, коли він справді ввійшов, бо саме насолоджувався його компанією в своїх думках, сидячи біля каміна.
Нарешті я підвівся іти спати; з цього дуже зрадів сонний лакей з метушливими ногами, що як міг їх скручував, зчіпляв чи викривляв всіма можливими способами в своїй маленькій комірчині. Я йшов до дверей повз того чоловіка і ясно побачив його. Я негайно обернувся, відступив крок назад і знову подивився на нього. Він мене не впізнав, але я впізнав його вмить.
Іншим разом я, мабуть, не наважився б заговорити з ним, відклав би це на завтра і більше не побачив би його. Але в тому стані, коли п'єса все ще бриніла в моїй голові, я хотів подякувати йому за колишнє піклування, давня любов моя до нього з новою силою спалахнула в моїй душі; отже, з калатанням серця підійшов я до нього і сказав:
– Стірфорсе! Невже ви не хочете говорити зі мною?
Він подивився на мене – погляд його був той самий, але видно було, що він не впізнає мене.
– Боюся, що ви мене не пам'ятаєте, – сказав я.
– Боже мій! – раптом скрикнув він. – Та це ж маленький Копперфілд!
Я схопив його за обидві руки і не міг відпустити. Тільки сором і побоювання зробити йому неприємність стримали мене від того, щоб кинутися йому на шию і заплакати.
– Ніколи, ніколи, ніколи не був я таким щасливим. Любий мій Стірфорсе, який же я радий бачити тебе.
– Я теж радий, що зустрів тебе! – відповів він щиро, стискаючи мені руки. – Та слухай, Копперфілде, старий, отямся.
Все ж таки він був дуже радий бачити, як вразила мене зустріч з ним.
Я стер з обличчя мимовільні сльози, розсміявся, і ми посідали перед каміном.
– Ну, як же ти потрапив сюди? – спитав Стірфорс, плескаючи мене по плечу.
– Я приїхав сюди кентерберійським диліжансом, сьогодні. Мене всиновила моя двоюрідна бабуся, що живе в Кентербері, і я щойно закінчив свою освіту. А як ти потрапив сюди, Стірфорсе?
– Я, бачиш, став тепер, як то кажуть, оксфордцем, – відказав він, – тобто мене мучать в Оксфордському університеті. Іноді все набридає мені до смерті, і тоді – як оце тепер – я їду до своєї матері. А в тебе до чорта милий вигляд, Копперфілде. Глянеш на тебе – той самий. Аж ніяк не змінився.
– Тебе я впізнав одразу, – сказав я, – та це й не дивно, тебе легше запам'ятати.
Провівши рукою по своїх кучерях, він розсміявся і весело сказав:
– Так, я тепер виконую свій обов'язок сина. Мати живе біля міста; дороги зараз хтозна в якому стані, а вдома у нас досить нудно, тому я залишився тут на цю ніч, а не поїхав додому. Я й шести годин не пробув у місті, і весь цей час я позіхав і хропів у театрі.
– Я теж був у театрі, – сказав я. – У Ковент-Гардені.