Я похмуро мовчав.
"Нічого робити таке обличчя, що ніхто, мовляв, і на думці не повинен мати, що мені нудно",—звертався я думкою до Дмитра, мовчки, рівномірно хитаючись у кріслі. Я все більше й більше, з якимсь задоволенням, роздмухував у собі почуття тихої ненависти до свого друга. "От дурень,—думав я про нього,—міг би приємно посидіти вечір із милими сем'янами, так ні, сидить із отим бидлом, а час тепер іде, буде вже пізно йти до вітальні",—і я позирав з-за стільця на свого приятеля. І руки його, і поза, і шия, і особливо потилиця та коліна здавалися мені такі огидні й образливі, що я з насолодою під ту хвилину зробив би йому якунебудь, навіть велику неприємність.
Нарешті, Безобєдов устав, але Дмитро не міг відразу пустити такого приємного гостя; він запропонував йому ночувати, але Безобєдов, на щастя, не погодився й пішов.
Провівши його, Дмитро повернувся і, злегка самовдоволено всміхаючись і затираючи руки,—з тієї причини, мабуть, що він-таки додержав характеру, і тому, що позбувся, нарешті, нудьги,— почав ходити по кімнаті, зрідка поглядаючи на мене. Він мені був іще огидніший. "Як він сміє ходити й всміхатись?" думав я.
— Чого ти лютуєш? — спитав він раптом, зупиняючись проти мене.
— Я зовсім не лютую,—відповів я, як завжди відповідають у таких випадках,—а тільки мені прикро, що ти приставляєшся і передо мною, і перед Безобєдовим, і перед собою.
— Які дурниці! Я ніколи ні перед ким не приставляюсь.
— Я не забув нашого правила одвертости, я тобі кажу од-верто: я певен,—сказав я,—що тобі оцей Безобєдов такий само вредний, як і мені, бо він дурний і казнащо, але тобі приємно чванитись перед ним.
— Ні! І поперше, Безобєдов чудова людина...
— А я кажу: так; і скажу тобі навіть, що твоя дружба до Любови Сергіївни теж живиться тим, що вона вважає тебе за бога.
— Та я тобі кажу, що ні!
— А я кажу, що так, бо знаю це на собі,—відповів я з запалом стриманої досади і своєю одвертістю бажаючи обеззброїти його.—Я тобі казав і кажу, що мені завжди здається, що я люблю тих людей, які говорять мені приємне, а як розміркую, як слід, то й бачу, що справжньої приязні немає.
— Ні,—говорив Дмитро, сердитим рухом голови поправля-ючи краватку,—коли я люблю, так ні похвали, ні лайка, не можуть змінити мого почуття.
— Неправда, адже я тобі признався, що коли тато мене назвав поганцем, я якийсь час ненавидів його й бажав йому вмерти; так само й ти...
— Кажи за себе. Дуже шкода, що ти такий...
— Навпаки,—скрикнув я, зіскакуючи з крісла і з одчайдушною хоробрістю дивлячись йому в вічі,—це недобре, що ти говориш; хіба ти мені не казав за брата—я тобі про це не нагадую, бо це було б нечесно—хіба ти мені не казав?., а я тобі скажу, як я тепер тебе розумію.
І я, силкуючись якнайбільше дошкулити йому, зробити йому болючіше, ніж він мені, почав доводити йому, що він нічого не любить, і говорити йому все те, з приводу чого, здавалося мені, я мав право дещо закинути йому. Я був дуже задоволений ІЗ того, що сказав йому все, зовсім забуваючи те, що єдиної можливої мети цього висловлювання, тобто щоб він признався в помилках, які я в ньому викривав, не можна було дійти саме тепер, коли він був розпалений. У спокійному ж стані, коли він міг признатись, я ніколи не говорив йому цього.
Суперечка вже переходила в сварку, коли раптом Дмитро замовк і пішов од мене в другу кімнату. Я пішов був за ним, продовжуючи говорити, але він не відповідав мені. Я знав, що в графі його пороків була запальність, і він зараз перемагав себе. Я кляв усі його розписи.
Так от до чого призвело нас наше правило: говорити один одному все, що відчуваєш, і ніколи третій особі не говорити нічого один про одного. Ми доходили іноді в своєму захваті одвертости до надзвичайно безсоромних визнань, вважаючи, на сором свій, мрію за бажання й почуття, як наприклад, те, що я допіру сказав йому; і ці визнання не тільки не зміцнювали зв'язку, що в'язав нас, але сушили саме почуття й роз'єднували нас; а тепер раптом самолюбство не дозволило йому зробити найпустіше визнання, і ми в запалі суперечки скористалися з тієї самої зброї, яку дали раніше сами один одному і яка вціляла надзвичайно дошкульно.
ХІЛІ. МАЧУХА
Хоч тато й хотів приїхати з дружиною до Москви тільки після нового року, він приїхав у жовтні, восени, тоді, коли ще чудово можна було полювати з собаками. Тато казав, що він змінив свій намір, бо малося розглядати його справу на сенаті;
але Мімі казала, що євдокія Василівна на селі так нудьгувала,, так часто згадувала про Москву, і так удавала з себе недужує що тато вирішив задовольнити її бажання.
— Вона ніколи не любила його, а тільки всім вуха протуркала своєю любов'ю, маючи охоту віддатися за багатого чоловіка,—додавала Мімі, задумливо зідхаючи, ніби кажучи: "не те зробили 6 для нього деякі люди, коли б він зумів цінувати їх".
Деякі люди були несправедливі до 6;вдокії Василівни; її любов до тата, палку, віддану, любов саможертовну видко було з кожного слова, погляду й руху. Але така любов аж ніяк їй не заважала, разом із бажанням не розлучатися з коханим чоловіком, бажати незвичайного чепчика від мадам Аннет, капелюшка з незвичайним блакитним струсевим пером і сукні З синього венецького оксамиту, яка вміло показувала б прекрасні білі перса й руки, досі ще нікому не показані, крім чоловіка та покоївок. Катруся, ясна річ, була на стороні матері, між нами ж і мачухою встановились відразу, 3 першого дня, як вона приїхала, якісь чудні, жартівливі відносини. Скоро вона вийшла з карети, Володя, зробивши серйозне обличчя й мутні очі, уклоняючись і похитуючись, приступив до її руки й сказав, ніби рекомендуючи когось:
— Маю за честь привітати з приїздом милу матусю і цілувати її в ручку.
— А, любий синок!—сказала євдокія Василівна, всміхаючись своєю красивою одноманітною усмішкою.
— І другого синка не забудьте!—сказав я приступаючи теж до її руки і мимоволі намагаючись перейняти вираз Володиного обличчя й голосу.
Коли б ми з мачухою були певні обопільної прихильносте,, цей вираз міг би визначати зневагу до виявлення ознак любови; коли 6 ми вже були неприхильні одне до одного, він міг би визначати презирство до прикидів, або бажання приховати від батька наші справжні відносини і ще багато інших почуттів та думок; але в даному разі вираз цей, що дуже припав до душі євдокії Василівні, зовсім нічого не визначав і тільки приховував відсутність будь-яких відносин. Я пізніше часто помічав і в інших родинах, коли члени їх передбачають, що спражні відносини їхні будуть незовсім добрі,—отакі жартівливі, підставні відносини; і саме такі відносини мимоволі встановилися між нами і євдокією Василівною. Ми майже ніколи не виходили за меясі їх, ми були удавано ввічливі до неї, говорили по французькому, уклонялися й називали її сЬеге шашап, на що вона завжди відповідала того ж ґатунку жартами та красивою одноманітною усмішкою. Тільки плаксива Любочка, з її гусячими ногами й немудрими розмовами, полюбила мачуху і дуже наївно та невдало намагалася наблизити її до нашої родини; зате і єдина особа в цілому світі, до якої, опріч її палкої любови до тата, бєвдокія Василівна мала хоч краплину прихиль-ности,—була Любочка. 6;вдокія Василівна ставилася навіть до неї з якимсь надпоривним дивуванням і віддавала їй якусь боязку пошану, що мене дуже дивувало.
(-вдокія Василівна попервах часто любила, називаючи себе мачухою, натякати на те, як діти й сем'яни недобре й несправедливо ставляться до мачухи і яке тяжке буває наслідком цього її становище. Але, передбаючи всю неприємність такого становища, вона нічого не зробила, щоби уникнути його: пригорнути того, подарувати щонебудь тому, не бути буркотливою, що їй було б дуже легко, бо вона зроду була не вибаглива і дуже добра людина. І не лише вона не зробила цього, але, навпаки, нередбаючи всю неприємність такого становища, вона без нападу приготувалась оборонятись, і, гадаючи, що кожен хоче за всяку ціну скривдити її й образити, вона в усьому бачила умисел і вважала за найбільш гідне для себе терпіти мовчки, і, ясна річ, своєю бездіяльністю, пе здобуваючи любови, здобуиала неприхильність. До того ж у неї зовсім не було тієї до найвищої міри розвинутої в нашому домі здатности розуміння, про що я вже говорив, і звички її були цілком протилежні тим, що вкорінилися в нашому домі,—отож уже й це не було їй на користь. В нашому акуратному, чепурному домі вона завжди жила, наче от-от приїхавши, вставала й лягала то пізно, то рано, то виходила, то не виходила обідати, то вечеряла, то не вечеряла. Ходила майже завжди, коли не було гостей, на-піводягнена і не соромилась перед нами і навіть перед челяддю показуватись у білій спідниці, нап'явшись шалею, з голими руками. Спочатку ця простота подобалася мені, але потім, дуже скоро, саме через цю простоту, я позбувся останньої пошани, що мав іще до неї. Ще дивніше було для нас те, що в ній було—при гостях і без гостей—дві різні жінки: одна — при гостях—молода, здорова й холодна красуня, розкішно вбрана не дурна, не дуже розумна, але весела; друга—без гостей—була г*;ке не молода, виснажена, засмучена жінка, неохайна і хвора на нудьгу, хоч і любляча. Часто, дивлячись на неї, коли вона, всміхаючись, рум'яна з зимового холоду, щаслива свідомістю своєї краси, поверталася з візит і, скинувши капелюшка, підходила подивитись у дзеркало або, шамотячи розкішною бальною одкритою сукнею, соромлячись і разом із тим пишаючись перед челяддю, проходила до карети, або дома, коли в нас бували маленькі вечірки, в закритій шовковій сукні з якимось тонким мережевом довкола ніжної шиї, сяяла до всіх одноманітною, але красивою усмішкою,—я думав, дивлячись на неї, що сказали б ті, хто захоплювались нею, як би бачили її таку, як я бачив її, коли вона, вечорами, лишаючись дома після 12-ї години, чекаючи на чоловіка з клюбу, в якійнебудь капоті, З нечесаним волоссям, мов ота тінь, ходила напівтемними кімнатами? То вона підходила до фортепіяпа й грала на ньому, кривлячись од напруження, єдиного вальса, якого знала, то брала книжку роману і, прочитавши кілька рядків з середини, кидала її, то, щоб не будити нікого, сама підходпла до буфету, брала звідти огірок та холодну телятину і їла її, стоячи коло віконця буфету, то знову, стомлена і засмучена, без ніякої мети вешталася з кімнати до кімнати.