Він доброго маху дав, — погодився я.
— Однак чому ви її впустили? Самі запросили до кімнати, хіба ні?
— Запросив. Треба було в розмові з нею з'ясувати, у чому справа.
— Ви хочете сказати, що з нею справді нічим не займалися?
— Усе не так просто.
— Справді… — почала вона й замовкла. Не знайшла відповідного виразу. Її щоки трохи взялися рум'янцем.
— Щоб усе пояснити, довелося б довго говорити, але, загалом, я не зумів відмовитися, — сказав я.
Вона заплющила очі й обхопила щоки долонями.
— Неймовірно, — прошепотіла вона. — Просто не віриться, що ви займалися такими речами!
— Звісно, спочатку я мав намір відмовитися, — зізнався я щиро. — Та поки відмовлявся, мені стало все одно. Пропала охота зважувати в думках і се, і те. Я не шукаю виправдання, але твої батьки справді володіють своєрідною силою. Обоє — кожне по-своєму — сильно впливають на людей. Це можна визнати або заперечувати, але все-таки в них є свій стиль. Навіть якщо перед ним не схиляти голови, то нехтувати ним також не можна. Коротко кажучи, я тоді подумав, що буде добре, якщо твоєму батькові стане легше на душі. А крім того, дівчина виявилася не такою вже й поганою…
— Який жах! — сказала Юкі холодним тоном. — Тато купив вам жінку! І вас це не образило? Яка ганьба! Який сором! Чи я не права?
Безперечно, вона мала рацію.
— Так, ти абсолютно права, — сказав я.
— Страшний-страшний сором… — повторила Юкі.
— І не кажи, — погодився я.
Після сніданку ми взяли дошки й подалися на пляж. І знову в морі перед готелем "Шератон" до самого вечора каталися на хвилях. Однак увесь той час Юкі не вимовила жодного слова. Навіть на мої запитання не відповідала. Тільки кивала або хитала головою, якщо було треба.
Коли я закликав її повертатися на берег і пообідати, вона кивнула. А як спитав, чи не приготувати нам чогось дома — похитала головою. І кивнула, коли я запропонував перекусити десь на свіжому повітрі. Ми з'їли по хот-догу, сидячи на траві Форту Дерасі. Я пив пиво, вона — кока-колу. Як і раніше, вона не промовила ані слова. Уже цілих три години мовчала.
— Наступного разу відмовлюся, — пообіцяв я їй.
Вона зняла темні окуляри й подивилася на мене так пильно, ніби шукала в небі просвіт міх хмарами. Дивилася майже півхвилини. Потім елегантним жестом засмаглої руки відгорнула волосся із чола.
— Наступного разу?.. — перепитала вона здивовано. — Якого ще наступного разу?
Я пояснив їй, що Хіраку Макімура заплатив тій жінці за три візити. І що другий візит призначено на післязавтра. Юкі загупала кулачком по землі.
— Неймовірно! Справді якась дурість…
— Я не збираюся нікого захищати, але твій батько по-своєму про тебе турбується. Тому що я — чоловік, а ти — жінка, — пояснив я. — Розумієш, про що йдеться?
— Справді-справді якась дурість!.. — вигукнула вона, ледве стримуючи сльози. І, повернувшись у готель, до самого вечора не показувалася мені на очі.
Після обіду я трохи поспав і, приймаючи на веранді сонячну ванну, читав "Плейбоя", купленого в найближчому супермаркеті. На початку п'ятої години з'явилися хмари, які поволі заволокли все небо, а на початку шостої розгулявся справжній шквал. Дощ линув так бурхливо, що, здавалось, увесь острів вода змиє й понесе до Південного полюса, якщо так протриває ще годину. Я вперше в житті бачив таку шалену зливу. За п'ять метрів од мене не було видно майже нічого. Пальми на пляжі гойдалися, мов збожеволілі, й шурхотіли своїм листям. Асфальтована дорога в одну мить перетворилася на річку. Кілька серферів пробігли попід моїм вікном, прикриваючись зверху дошками замість парасольок. Тим часом прокотився грім. Десь за "Алоха-Тауер" над самим морем спалахнула блискавка — і повітря здригнулося так, наче реактивний літак перейшов звуковий бар'єр. Я зачинив вікно і заварив на кухні каву, роздумуючи над тим, що приготувати на вечерю.
За другим перекотом грому в кухню непомітно прослизнула Юкі. Зіпершись у кутку об стіну, вона не спускала з мене очей. Я спробував до неї всміхнутись, але вона тільки прошивала мене своїм колючим поглядом. Я взяв чашку кави, повернувся з Юкі до вітальні й сів разом із нею на диван. Вона мала не дуже добрий вигляд. Напевне, злякалася грому. І чого це всі дівчата так бояться грому та павуків? Якщо подумати, то грім — це просто електричний розряд в атмосфері. А павуки, за винятком особливих різновидів, — зовсім нешкідливі комахи… Знову спалахнула блискавка — і Юкі міцно вчепилася мені у праву руку.
Хвилин десять ми сиділи в незворушній позі, дивлячись на шквал і прислухаючись до перекотів грому. Вона стискала мою праву руку, а я пив каву. Незабаром громовиця віддалилася, дощ перестав. Хмари прорізались, і показалося надвечірнє сонце. Після бурі повсюди залишилися тільки калюжі, схожі на ставочки. На листях пальм яскраво відсвічували краплі дощу. По морю все так само, ніби й нічого не сталося, котилися хвилі, а туристи, що ховалися від дощу де довелося, знову почали з'являтися на пляжі.
— Я справді не мав цього робити, — сказав я. — Хоч би там що, треба було відмовитись і відправити її туди, звідки прийшла. Та я в той час почувався втомленим, голова зовсім не працювала… Розумієш, я дуже недосконала людина. Я далекий од досконалості й часто помиляюся. Але вчуся на своїх помилках. Намагаюсь їх не повторювати. І все одно повторюю. Чому? Все дуже просто пояснити. Бо я дурний і недосконалий. У такі моменти я все-таки трохи себе ненавиджу. І стараюся не робити таких дурниць утретє. І таким чином потроху розвиваюся. Хоч потроху, але все-таки піднімаюся вгору…
Юкі довго ніяк не реагувала на мої слова. Відпустивши мою руку, вона сиділа мовчки й дивилась у вікно. Я навіть сумнівався, чи взагалі вона чула, що я сказав. Сонце зайшло, і вздовж набережної почали загорятися ліхтарі. У прозорому після дощу повітрі біле світло ліхтарів здавалося особливо яскравим. На тлі блідого неба височіла радіовежа, а червоні вогні на її антені миготіли так само рівномірно, як пульсує серце. Я пішов на кухню, добув із холодильника банку пива. Хрумкаючи крекерами й запиваючи їх пивом, подумав: "Невже я справді потроху розвиваюся?" Я в цьому не мав певності. Якщо добре подумати — зовсім не мав певності. Мені здалося, що тієї самої помилки я припустився разів шістнадцять… А втім, усе, що я сказав Юкі, в основному було правдою. Та й пояснити це по-іншому я не міг.
Коли я повернувся у вітальню, Юкі все ще сиділа на дивані в тій самій позі й дивилась у вікно. Підібгавши під себе ноги, обхопивши коліна обома руками й уперто випнувши підборіддя. Я раптом згадав своє сімейне життя. І подумав: "Скільки разів таке повторювалося, поки я був одружений!" Скільки разів я ображав дружину, скільки разів потім просив вибачити! І тоді дружина довгими-предовгими годинами не промовляла ні слова. Я часто думав, чого це вона ображається. Якщо подумати — не було через що. Однак я тоді завжди наполегливо каявся, намагався порозумітись і загоїти її душевні рани. Сподівався, що завдяки повторенню таких вчинків наші стосунки розвиватимуться. Але, як видно з наслідків, ніяким розвитком тут і не пахло.
Дружина образила мене тільки один раз. Один-єдиний. Коли пішла від мене до іншого. І більше ніколи. "Все-таки сімейне життя — дивна штука", — подумав я. Як казав Дік Норт, схожа на водоверть.
Я присів біля Юкі, й через якийсь час вона простягла до мене руку. Я потиснув її.
— Це не означає, що я вам пробачила, — сказала вона. — Поки що треба помиритися. Ви припустилися негідного вчинку й дуже мене образили. Ви розумієте?
— Розумію, — відповів я.
Після того ми вечеряли. Я зварив плов із креветками та квасолею, приготував салат із оливок, помідорів та вареного яйця. Я пив вино, Юкі також трохи потягувала.
— Коли дивлюся на тебе — іноді згадую дружину, — сказав я.
— Дружину, яка у вас розчарувалась і втекла з іншим, — уточнила Юкі.
— Ага, — погодився я.
30
Гаваї…
Після того минуло кілька днів. Не те щоб райських, але мирних. Я ввічливо скасував наступний візит Джун. Сказав, що начебто застудився, маю гарячку, кашляю (кахи-кахи!) і найближчим часом не матиму охоти до розваг. І простягнув їй десятидоларову купюру — мовляв, для оплати таксі. "Як жаль! Як тільки одужаєте, подзвоніть, будь ласка", — сказала вона й добутим із сумки простим олівцем написала телефонний номер на моїх дверях. Потім сказала: "Бай!" — і пішла, погойдуючи стегнами.
Я кілька разів возив Юкі до її матері. І щоразу з одноруким поетом Діком Нортом прогулювався пляжем та купався в домашньому басейні. Плавати він умів чудово. Тим часом Юкі з матір'ю розмовляла наодинці. Про що вони балакали — не знаю. Юкі нічого про це не казала, а я особливо не допитувався. Просто возив її до Макахи на орендованому автомобілі, з Діком Нортом вів світські розмови, купався, розглядав серферів, дудлив пиво, справляв малу нужду, а потім відвозив Юкі назад у Гонолулу.
Одного разу я почув, як Дік Норт декламує вірші Роберта Фроста. Їхнього змісту я, звісно, не розумів, але їхній ритм і почуття він передавав майстерно. Я бачив також фотографії Аме — вологі, щойно після проявлення. Обличчя простих гавайців. Звичайні портрети, нічого особливого, але ці обличчя, які вона сфотографувала, оживали й, можна сказати, висвітлювали самі людські душі. Щирість і доброта жителів тропічних островів, їхня природна грубуватість, ба навіть жорстокість, їхнє вміння радіти життю — все це відбивалося на її фотографіях. Сильні й водночас спокійні знімки. "От що таке талант!" — подумав я. "Не те, що у мене або у вас", — казав мені Дік Норт. І це правда. З першого погляду зрозуміло.
Дік Норт піклувався про Аме так само, як я — про Юкі. Та, звичайно, він виконував свої обов'язки набагато грунтовніше. Прибирав кімнати, прав, готував їжу, купував продукти, декламував вірші, жартував, гасив недокурки, нагадував почистити зуби, поповнював запаси "тампаксів" (одного разу я з ним ходив по крамницях), розкладав у теки фотографії, друкував на друкарській машинці каталоги її творів… І все це робив однією рукою. Я навіть не міг собі уявити, як він після всього цього знаходить час для власної творчості. "От бідолаха!" — думав я. Та, якщо подумати, з якої речі я мав йому співчувати? В обмін на турботу про Юкі я отримав авіаквиток на Гаваї, оплачений номер у готелі й на додачу — повію.