До острогу, звичайно, зараз же налетіло начальство. Приїхав і сам комендант. Наші підбадьорилися й дивилися сміливо, навіть трохи зневажливо і з якоюсь мовчазною, суворою солідністю: "Ми, мовляв, уміємо обладнувати справи". Само собою, що про відвідини всього начальства у нас зараз же здогадалися. Здогадалися також, що неодмінно будуть обшуки, і заздалегідь усе поховали. Знали, що начальство в цих випадках завжди мудре по шкоді. Так і сталося: була велика метушня; все перерили, все перешукали і — нічого не знайшли, звичайно. На пообідню роботу повели арештантів під конвоєм
посиленим. Увечері конвойні навідувалися до острогу щохвилини; перелічили людей зайвий раз проти звичайного; при цьому помилилися разів зо два проти звичайного. Через це знову виникла метушня: вигнали всіх надвір і полічили знову. Потім полічили ще раз по казармах... Одно слово, багато було клопоту.
Але арештанти й ані гадки собі. Усі вони дивилися надзвичайно незалежно і, як це завжди буває в таких випадках, поводилися незвичайно статечно цілий той вечір4.-"Ні до чого, отже, причепитися не можна". Само собою, начальство думало: "А чи не лишилося в острозі спільників утікачів?" — і веліло приглядатися, прислухатися до арештантів. Та арештанти тільки сміялися. "Чи ж таке це діло, щоб лишати по собі спільників!" "Діло це тихими стопами робиться, а не як інакше". "Та й чи така людина Куликов, чи така людина А—в, щоб у такому ділі кінців не сховати? Зроблено майстерно, тишком-нишком. Люди крізь мідні труби пройшли; крізь замкнені двері пройдуть!" Одно слово, Куликов та А—в виросли у своїй славі; всі пишалися ними. Почували, що подвиг їхній дійде до найвіддале-ніших нащадків каторжних, острог переживе.
— Мастаки люди!— казали одні.
— От думали, що в нас не тікають. Утекли ж таки!..— додавали другі.
— Утекли! — вишукався третій, якось владно озираючись довкола.— Та хто втік?.. Тобі, чи що, пара?
Іншим часом арештант, якого стосувалися ці слова, неодмінно відповів би на виклик і оборонив свою честь. Але тепер він скромно промовчав. "Справді, не всі ж такі, як Куликов та А—в; покажи себе спершу..."
— І чого це ми, хлопці, справді живемо тут? — уриває мовчанку четвертий, скромно сидячи під кухонним вікном і мовлячи злегка співучим голосом від якогось розслабленого, але потай самовдоволеного почуття, підпираючи долонею щоку.— Що ми тут? Жили — не люди, померли — не покійники. Е-ех!
— Діло не черевик. З ноги не скинеш. Чого е-ех?
— А ось же Куликов,— устряв був один із гарячих, молодий і жовторотий хлопчина.
— Куликов! — підхопив зараз же інший, презирливо скосивши очі на жовторотого хлопчину.— Куликов!..
Це тобто значить: а чи ж багато Куликових?
— Ну й А—в же, хлопці, дїйшлий, ух, дійшлий!
— Куди! Цей і Куликова між пальцями обкрутить. Кільців не знайти кінців!
— А чи далеко вони тепер зайшли, хлопці, хотілося б знати...
І зараз же пішли розмови: ч'и далеко вони зайшли? і в який бік пішли? і де б їм краще йти? і яка волость ближча? Знайшлися люди, що знали околиці. їх зацікавлено слухали. Розмовляли про жителів сусідніх сіл і вирішили, що це люд непідхожий. Близько до міста, натертий люд; арештантам не потуратимуть, піймають і видадуть.
— Мужик тут, хлопці, лихий живе. У-у-у мужик!
— Нестатечний мужик!
— Сибіряк солоні вуха. Не попадайся, вб'є.
— Ну та й наші...
— Само собою, тут уже чия візьме. І наші не такі люди.
— А от не помремо, то почуємо.
— А ти що думав? Піймають?
— Я думаю, їх зроду-віку не піймають! — підхоплює інший із гарячих, грюкнувши кулаком по столу.
— Гм. Ну, тут уже як обернеться.
— А я ось що, хлопці, думаю,— підхоплює Скуратов.— Був би я бродяга, мене б зроду не піймали!
— Тебе б то!
Здіймається сміх, дехто удає, що й слухати не хоче. Але Скуратов уже розходився.
— Зроду не піймають! — енергійно підхоплює він.— Я" хлопці, часто сам собі це думаю й сам із себе дивуюся: от, здається, у шпарку проліз би, а не піймали б.
— А зголоднієш, то до мужика, либонь, по хліб прийдеш.
Загальний регіт.
— По хліб? Брешеш!
— Та ти чого язиком ляпаєш? Ви з дядьком Васею коров'ячу смерть убили 1, тому й сюди прийшли.
Регіт вибухає дужче. Серйозні дивляться ще з більшим обуренням.
— Ай брешеш!— кричить Скуратов.— Це Микитка про мене наплів, та й не про мене, а про Ваську, а мене вже так заодно приплели. Я москвич і змалку на
бродязтві досвідчений. Мене, як дяк іще грамоти вчив, тягне, бувало, за вухо: проказуй "Помилуй мя, боже, по велицей милости твоей" і так далі... А я й проказую за ним: "Повели мене в поліцію по милості твоїй і так далі..." То ось як я з самого малечку поводитися зачав.
Усі знову зареготали. Та Скуратову того й треба було. Він не міг не дуріти. Незабаром його покинули і взялися знову розмовляти серйозно. Міркували більше старі та знавці діла. Люди молодші та смирніші тільки раділи? на них дивлячись, і просовували голови послухати; юрба зібралася на кухні велика; звісно, унтер-офіцерів тут не було. При них би всього не стали казати. Серед тих, що особливо раділи, я помітив одного татарина, Маметку, невисокого на зріст, вилицюватого, надзвичайно комічну фігуру. Він майже нічого не говорив по-російському і майже нічого не розумів, що інші говорять, але туди ж просовував голову з-за юрби і слухав, з насолодою слухав.
— Що, Маметко, якші? — причепився до нього знічев'я відкинутий усіма Скуратов.
— Якші! Ух, якші! — забелькотів, весь пожвавлюючись, Маметка, киваючи Скуратову своєю кумедною головою.— Якші!
— Не піймають їх? Иок?
— Иок, йок! — і Маметка забелькотів знову, цим разом уже вимахуючи руками.
— Виходить, твоя брехала, моя не розібрала, так, чи що?
— Так, так, якші! — підхопив Маметка, киваючи головою.
— Ну й якші!
І Скуратов, ляснувши його по шапці й насунувши її йому на очі, вийшов превеселий із кухні, лишивши трохи здивованого Маметку.
Цілий тиждень тривав суворий порядок в острозі й посилені погоні та пошуки в околицях. Не знаю, яким чином, але арештанти зараз же діставали всі точні відомості про маневри начальства поза острогом. У перші дні всі відомості були на користь утікачів: ні слуху ні духу, зникли, та й годі. Наші тільки посміювались. Всяка турбота за долю втікачів зникла. "Нічого не знайдуть, нікого не піймають!" — казали в нас самовдо-волено.
— Нема нічого; куля!
— Прощайте, не лякайте, незабаром повернуся!
Знали в нас, що всіх околишніх селян збили на ноги, сторожили всі підозрілі місця, всі ліси, всі яри.
— Пусте,— казали наші підсміюючись,—у них, мабуть, є така людина, де вони тепер'живуть.
— Безпремінно е! — казали щші,— Не такі люди; все наперед злагодили.
Пішли ще далі в припущеннях: стали казати, що втікачі досі, може, ще в форштадті сидять, десь у льоху пережидають, поки "трелога" мине та волосся повідростає. Півроку, рік проживуть, а тоді й підуть...
Одно слово, всі були навіть у якомусь романічному настрої духу. Аж раптом, днів за вісім після втечі, промайнула чутка, що натрапили на слід. Зрозуміло, безглузду чутку враз відкинули з презирством. Але того ж вечора чутка підтвердилася. Арештанти почали тривожитися. Другого дня ранком стали по місту говорити, що піймали, везуть. По обіді дізналися ще більше подробиць: піймали за сімдесят верст, у якомусь селі. Нарешті, надійшла точна звістка. Фельдфебель, повернувшись від майора, твердо заявив, що надвечір їх привезуть, просто до кордегардії при острозі. Сумніватися було вже неможливо. Важко переказати враження, яке справила ця звістка на арештантів. Спочатку наче всі розсердились, потім засмутились. Далі проглянув якийсь намір поглузувати. Стали сміятися, але вже не з тих, що ловили, а з пійманих, спершу небагато хто, потім майже всі, крім деяких серйозних і твердих, котрі думали самостійно й котрих не могли збити з панте-лику глузуванням. Вони презирливо дивилися на легковажні маси й мовчали про себе.
Одно слово, тою ж мірою як перше підносили Ку-ликова й А—ва, так тепер принижували їх, ба навіть з насолодою принижували. Начеб вони усіх чимось скривдили. Розповідали презирливо, що їм дуже їсти схотілося, що вони не винесли голоду й пішли в село до мужиків просити хліба. Це вже була остання міра приниження для бродяги. Втім, розповіді ці були неправдиві. Втікачів вистежили; вони сховалися в лісі; оточили ліс зусебіч людьми. Ті, бачачи, що нема можливості врятуватися, здалися самі. Більше їм нічого не лишалося робити.
Але коли їх увечері дійсно привезли із зв'язаними руками й ногами, з жандармами, вся каторга висипала до паль дивитися, що з ними робитимуть. Звісно, нічого не побачили, крім майорського та комендантського
екіпажа біля кордегардії. Втікачів посадовили-в секретну, закували і назавтра ж віддали під суд. Глузування й презирство арештантів незабаром упали самі собою. Дізналися про справу докладніше, дізналися, що нічого було більше й робити, як' здатися, і всі стали сердечно стежити за перебігом справи в суді.
— Вліплять тисячу,— казали одні.
— Куди тисячу! — казали інші.— Заб'ють. А—ву, може, й тисячу, а того заб'ють, бо ж, братику ти мій, з особливого відділення.
Однак не вгадали. А—ву вийшло всього п'ятсот; взяли до уваги його задовільне попереднє поводження та й перший проступок. Куликову дали, здається, півтори тисячі. Карали досить милосердно. Вони, як люди тямущі, нікого перед судом не заплутали, говорили ясно, точно, говорили, що просто тікали з фортеці, не заходячи нікуди. Мені найбільше жаль було Коллера: він усе втратив, останні надії свої, пройшов найбільше за всіх, здається дві тисячі, і відправлений був кудись арештантом, тільки не до нашого острогу. А—ва покарали слабко, жаліючи; допомагали цьому лікарі. Але він куражився і голосно казав у госпіталі, що тепер він уже на все пішов, на все готовий і не те ще зробить. Куликов поводився, як завжди, тобто солідно, пристойно і, повернувшись після кари до острогу, дивився так, начеб ніколи його не покидав. Та не так дивилися на нього арештанти: дарма що Куликов завжди і скрізь умів піддержати себе, арештанти в душі якось перестали поважати його, якось більше запанібрата стали з ним поводитися. Одно слово, з цієї втечі слава Куликова дуже померкла. Успіх так багато важить між людьми...
X. ВИХІД ІЗ КАТОРГИ
Все це сталося вже в останній рік моєї каторги.