Якщо мова йде про письменників давніх, то тут примхи читацької маси приборкуються школою, підручниками, енциклопедіями.
Наше покоління заслуговує на довіру. Жодне попереднє так не дбало про забезпечення книжці якомога довшого існування. Ми створили безвідмовні засоби зберігання книжок. Великі бібліотеки в сейфах із заліза й бетона, розташованих у підземних галереях, захищають звичайний аркуш паперу від його одвічних ворогів — вогню й води — і вживають заходів для захисту книжок від руйнівних дій сучасної війни. Прийшов на допомогу мікрофільм, що дає змогу помістити в одній невеликій валізі вміст величезних бібліотечних залів, і на випадок небезпеки цю валізу можна заховати в надійному місці. Отже, ця мікроскопічна форма дає можливість зберігати багато віків не лише книжки, але й часописи і навіть газети, які врешті довелося б знищити: для них не вистачило б у сховищах місця і, крім того, вони все одно рано чи пізно спорохнявіли б через низьку якість паперу, на якому звичайно друкують газети. Більше того, виник проект випуску деяких творів у формі коробочок, що містять друкований текст, фотокопію рукопису, іконографію автора та його твору і, нарешті, голос автора, записаний на платівку.
Уже давно вжито заходів для збереження перших видань деяких сучасних книжок, за якими згодом ганяються бібліофіли, досить такій книжці стати рідкістю: в паризькій Національній бібліотеці такі примірники позначаються трикутною печаткою зеленого кольору. Їх або зовсім не видають читачам, або лише в поодиноких випадках. Звісно, не кожен автор удостоюється такої честі: вибирають тих, кого чекає безсмертя. Дирекція бібліотеки зберігає це в таємниці, літератори намагаються розкрити її, виникають сварки, претензії, образи. За чутками, є й такі, хто вдається до протекції для одержання "зеленого трикутника", не менш привабливого, ніж розетка Почесного легіону. Майбутнє, як завжди, обов'язково утне якийсь фокус, і бібліофіли XXV століття будуть заламувати руки, не знайшовши перших видань книжок, автори яких свого часу не визнавалися гідними "зеленого трикутника".
У порівнянні з нашою завбачливою епохою попередники — особливо від кінця античності до гуманізму — були страшенно недбалі й марнотратні. Що збереглося від античної літератури? Самі клаптики, як оті уривки пишних шат, що їх знаходять у гробницях і потім виставляють у музеях, пропонуючи нам милуватися ними як рештками коронаційних уборів фараона чи імператора. Софокл написав близько сотні драм. Есхіл трохи менше, до нас же від кожного з них дійшло лише сім. Понад дві третини спадку Евріпіда ми втратили. Від Арістофана вціліла одна десята. Алкей, Сафо, Тіртей, Архілох звертаються до нас у розрізнених і коротких фрагментах. Від багатьох лишилося тільки ім'я. Час від часу на якомусь єгипетському смітнику знаходять папірус, що вражає як нове, досі невідоме творіння давньої літератури; так, недавно знайшли повний текст однієї з ранніх комедій Менандра. Але гід сотень творів філософів — а серед них було багато геніальних — збереглися лише цитати, наведені Діогеном Лаертським, настільки обмеженим, що Моммзен назвав його "бараном із зсяотим руном". Величний ліс, який шелестить тисячами імен,— такою уявляється нам давньогрецька література, а сьогодні вона виглядає як кілька самотніх дерев, що стирчать на лісосіці, подекуди збереглися пеньки, а від багатьох дерев нічого не лишилося, так старанно викорчував цей ліс час.
Латинську літературу доля також обійшла ласкою. Не збереглися творіння її засновників, лише Плавт і Теренцій донесли до нас римську комедію. І все ж, починаючи, від занепаду Римської республіки і включаючи період Римської імперії, до нас дійшло багато авторів, та, на жаль, до геніїв туляться запопадливі нездари: Цезар поруч з Непотом, Саллюстій з Плінієм Старшим, Горацій з Фронтіном — автором трактатів про водогони. Лівій — четвертований, Таціт — з виїденою серединою "Анналів".
У цьому не можна звинувачувати саму античність, бо й вона трохи зналася на бібліотечній справі. Александрія мала книгосховище, де було, мабуть, усе, створене давньою Грецією в літературі, філософії та науці. Бібліотеки меншого масштабу були скрізь: у самій Греції, в Азії, в Африці. Імператорський Рим мав кілька великих зібрань грецьких та латинських книжок. Одначе всього цього виявилося замало, щоб протистояти нашестям, пожежам, знищенню.
Ми ніколи не дізнаємось, що вціліло до середньовіччя, адже книжці доля приготувала нові біди. Так, у середні віки далеко не до всіх старовинних книг ставилися милосердно. Деякі з них постійно читались і часто переписувались наново (відверто кажучи, щоразу дедалі гірше), а тисячі інших нікого не цікавили, окрім пацюків. Коли ж навчилися використовувати старі пергаменти як матеріал для нових написів, виникли палімпсести — сумні пам'ятки знищеної думки древніх. Лише тепер у наших руках за цілком сприятливих обставин і з допомогою неймовірно складних маніпуляцій іноді проступають ледь помітною павутинкою літери з-під розмитого середньовічного чорнила.
Проте й ця невелика група античних авторів, що вціліли, зазнавши безліч бід, наприкінці середньовіччя перебувала на порозі загибелі — гуманісти з'явилися останньої хвилини, щоб врятувати бодай частину засуджених. Ось як описує Боккаччо свої відвідини Монте-Кассіно: "Бажаючи оглянути бібліотеку, про яку чув, що вона чудова, я звернувся до одного з ченців з проханням, аби він мене туди провів. Але той різко відповів: "Іди сам, вона відчинена!" Зраділий Боккаччо вибіг по сходах і виявив,— там, де зберігаються книжкові скарби, немає ні дверей, ні замків; увійшовши всередину, побачив, що все поросло травою, посіяною вітром крізь зяючі вікна, книжки ж були вкриті товстим шаром пилу. Засмучений Боккаччо почав оглядати том за томом — численні й різноманітні твори авторів античних та іноземних. Траплялися книжки з відірваними четвертими частинами сторінки або відірваними полями, а деякі зовсім спотворені.
Гірка доля творінь великих умів, що потрапили в руки негідних людей, вразила Боккаччо, він заплакав і спустився вниз; зустрівши іншого ченця, запитав у нього, чому такі коштовні книжки перебувають у жахливому стані. Чернець відповів, що брати, бажаючи заробити кілька сольді, виривають чвертки пергаменту, стирають написане і роблять маленькі псалтирі для хлопчиків, а на відрізаних полях пишуть листи на замовлення жінок.
Петрарка, Боккаччо, Колюччо Салутаті, Поджо Браччоліні та інші гуманісти здійснювали паломництва в далекі монастирі, порпалися в церковних архівах, нишпорили по горищах і комірчинах, роз'їжджали по всій Європі, залучали до своєї роботи посольства і рятували від загибелі вкриті пліснявою томи, з яких негайно знімали копії власноручно або доручали це переписувачам, вартим довіри. Завдяки їм ми одержали Ціцерона, Таціта, Катулла; останній загинув би, якби його вчасно не переписав Колюччо Салутаті, тому, що веронський рукопис, з якого флорентійський гуманіст зробив копію, невдовзі безслідно зник. Так могло статись і з рештою —іноді долю книжки вирішував один день. Петрарка дав комусь твір Ціцерона "De gloria" ("Про славу"), відклавши на потім його переписування, і він більше до нас не повернувся і був назавжди втрачений. Тільки-но було винайдено книгодрукування, одразу ж розпочали друкувати письменників давнини, їх ніби витягли з могил, і вони вступили в нову еру слави, яка для декого виявилась блискучішою від усіх колишніх тріумфів.
Йоганн Гутенберг дав можливість літературним творам протистояти навіть найбільш руйнівним історичним катастрофам та катаклізмам. Правда, в XV і XVI століттях тиражі були ще невеликі, тому той чи інший інкунабул швидко ставав надзвичайною рідкістю, унікумом, проте в подальшому кількість друкованих примірників книжок так зросла, способи їхнього зберігання Так удосконалились і поширились, що тепер кожна книжка має всі умови для безсмертя. Не можна говорити про смерть літературного твору, поки він існує бодай в одному-єдиному примірнику. Зовсім випадково виявлені папіруси з віршами Бакхіліда і Геронда воскресили з мертвих двох усіма забутих поетів давнини. Аналогічний випадок або раптова зацікавленість читача може через багато віків відродити й викликати успіх авторів, зневажених або забутих. Нині будь-яка книжка, навіть список телефонних абонентів, має величезну перевагу над творами письменників античності та середньовіччя: вона не залежить від ласки людини, яка нею зайнялася б і присвятила багато місяців на її переписування.
Кого не хочуть читати, того не будуть і переписувати — через це гинули цілі літературні епохи і багато жанрів. У нас, у Польщі, з цієї причини загинуло все XVII століття; плідне й щедре, істинний "сад непрополотий", багате новими формами, повнокровне, воно виявилося похованим живцем, спочатку підступною цензурою, потім байдужістю суспільства. "Мемуари" Пасека і "Хотинську війну" Потоцького видали тільки в XIX столітті, коли вони перетворилися в літературні пам'ятки для втіхи любителів старю польської мови і для вивчення в школі. Перебуваючи в забутті, вони були позбавлені можливості формувати польську оповідальну прозу і польський епічний вірш, кілька поколінь не мали змоги читати їх. Так і поезія Збігнєва Морштина не ввійшла природною ланкою в розвиток воєнної польської лірики. І ще сотні творів, що лишаються в рукописах, схожі на кокони, з яких невідомо коли вилетять метелики.
Літературне безсмертя може бути пасивним або дійовим. Перша форма — це лише існування. Рукопис за певним номером в інвентарному списку сховища або якась кількість віддрукованих примірників з відведеним для них певним місцем на бібліотечних полицях, у каталогах та бібліографічних виданнях, вони можуть віками не стикатися з людиною, лише час від часу чиїсь руки переставлять їх з полиці на полицю, зітруть з них пил або ж перевірять на титульному аркуші їхні метричні дані. Мине багато поколінь, перш ніж хтось їх розгорне, прочитає... найчастіше справа обмежиться згадкою у виносці або короткою цитатою. І для багатьох книжок уже це досягнення. Проте кожне творіння людського духу має потенціальну силу. Поки воно існує, завжди можуть скластись обставини, які покличуть його до активного життя, дозволять впливати на людські уми, пробуджувати цікавість, радість, захват.