Можу уявити собі все, що ви пережили. Я стежила за кожним вашим кроком і хотіла тільки одного — щоб ви знайшли душевний спокій. Такі речі завжди даються важко, але я й зараз переконана, що це на краще. Те було не для вас. І все одно ви б не витримали. Не можна вам жити, як слимаку в черепашці. Ви не створені для цього, так само як і я. Ви шкодуєте за тим, що зробили, але коли б ви цього не зробили, то шкодували б ще більше. Ні, жити далі так вам було б неможливо,— хіба ви не згодні зі мною?
— Справді не знаю, Летті. Адже я давно хотів до вас прийти, але вважав, що не маю права. Зовні боротьба закінчена — ви мене розумієте?
— Розумію,— сказала вона лагідно.
— Але всередині вона все ще триває. Я не зовсім уявляю, наскільки мене зв'язує моє фінансове становище. Скажу вам одверто, я навіть не знаю, чи кохаю я її. Але мені її шкода, а це вже немало.
— Вона, розуміється, добре забезпечена.— Це прозвучало не як питання, а як побіжне зауваження.
— Звичайно. Але Дженні людина особливого складу, їй багато не треба. Вона по натурі домосідка, зовнішній блиск її не приваблює. Я найняв для неї котедж у Сенд-вуді, це на озері, на північ від Чікаго; але вона знає, що може жити, де їй хочеться; грошей в її розпорядженні цілком досить.
— Я розумію, як їй тепер, Лестер. І розумію, як вам. Перший час вона буде дуже страждати,— всі ми страждаємо, коли змушені розлучитися з тими, кого кохаємо. Але все минає, і люди живуть, собі далі. І з нею так буде. Спочатку буде дуже тяжко, а потім вона заспокоїться і не затаїть на вас образи.
— Дженні мені ніколи не докорить, це я знаю,— заперечив він.— Я сам дорікатиму собі, і ще довго. Така вже я людина. Зараз я, хоч убий, не можу сказати, чи викликана моя теперішня тривога силою звички, чи глибшим почуттям. Іноді мені здається, що я найтупіша людина в овіті. Я надто багато думаю.
— Бідний Лестер! —сказала вона ніжно.— Я вже вас розумію. Тоскно вам жити самому в готелі?
— Дуже,— відповів він.
— Чому б вам не поїхати на кілька днів до Уест-Бадена? Я також туди їду.
— Коли? — запитав він.
— У наступний вівторок.
— Хвилинку,— сказав він.— Зараз подивимось.— Він перегорнув записну книжку.— Я міг би приїхати в четвер на кілька днів.
— От і чудово. Вам треба побути з людьми. Ми там погуляємо, поговоримо. То приїдете?
— Приїду.
Вона підійшла до нього, тягнучи за собою шлейф блі-долілової сукні.
— Не можна так багато думати, сер,— сказала вона безтурботно.— Обов'язково вам треба докопатись до кореня. Навіщо це? А втім, ви завжди були такий.
— Що ж поробиш,— відповів він.— Я не вмію не думати.
— Ну, одно я знаю.— Вона легенько ущипнула його за вухо.— На другий раз ваші добрі почуття не примусять вас зробити помилку. Я цього не припущу,— додала вона сміливо.— Ви повинні бути вільні, поки не продумаєте все як слід і не вирішите, що вам треба. А я хочу вас попросити взяти на себе управління моїми справами. Ви могли б давати мені далеко цінніші поради, ніж мій повірений.
Він встав, підійшов до— вікна й спідлоба подивився на неї.
— Що вам треба, де я знаю,— сказав він похмуро.
— А чом би*й ні?—запитала вона, знову підходячи до нього. В її погляді було й благання, й виклик. — Чому б ні?
— Ви самі не знаєте, що робите,— пробурмотів він, але не одвів від неї погляду; вона стояла перед ним у всій красі дозрілої жінки, розумна, насторожена, сповнена співчуття й кохання.
1 — Летті,— сказав він,— ви марно хочете вийти за 'мене заміж. Я цього не вартий, запевняю вас. Я людина холодна, безнадійний скептик. Нічого з цього не вийде.
— А на мою думку, вийде, — не здавалася вона. — Я знаю, яка ви людина. І мені однаково. Ви мені потрібні.
Він взяв її за руки, потім притягнув до себе і обійняв.
— Бідна Летті!—сказав він.— Я цього не вартий. Дивіться — пожалкуєте.
— Ні, не пожалкую,— заперечила вона.— Я знаю, що роблю. Мені однаково, якої ви думки про себе. — Вона припала щокою до його плеча.— Ви мені потрібні.
— Так ви, чого доброго, мене доб'єтесь,— сказав він і, нахилившись, поцілував її.
— Ах!—вигукнула вона і сховала обличчя в нього на грудях.
"Недобре,— думав він, обіймаючи її,— не слід би мені цього робити".
Але він усе тримав її в обіймах, і коли вона, підвівши голову, знову потягнулася до нього, він поцілував її ще багато разів.
Розділ ЬV!
Коли б не вплив деяких обставин, Лестер, можливо, згодом і повернувся б до Дженні. Він добре розумів, що, 'міцно взявши в руки управління своїм багатством і вичекавши, поки вгомоняться пристрасті, він міг би піти на дипломатичний виверт і в тій чи іншій формі поновити свої відношення з нею. Але для цього йому довелося б поступитися незмінним правилом — виконувати свої обов'язки, навіть якщо Про них ніде прямо не сказано. До того ж він не міг позбутися думки про дуже широкі можливості, які відкрило б перед ним одруження з м-с Джералд. Щира прихильність до Дженні не заважала йому усвідомлювати, як багато важить особистість і багатство її суперниці — однієї з найцікавіших представниць вищого світу. В думках він завжди протиставляв одну одній цих двох жінок. Одна — витончена, освічена, чарівна, обізнана з усіма тонкощами світського поводження й досить багата, щоб задовольнити будь-яку свою примху; друга — безпосередня, любляча, ласкава, не навчена світських манер, але, як ніхто інший, здатна відчу* вати красу життя й усе, що є чудового в людських стосунках. М-с Джералд розуміла й визнавала це. Засуджуючи зв'язок Лестера, вона критикувала не Дженні, а недоцільність цього зв'язку з точки зору його кар'єри. Інша справа шлюб з нею самою,— це було б ідеальним завершенням його найчестолюбніших задумів. Це було б добре з усіх боків. Він буде з нею так само щасливий, як і з Дженні — майже так само,— і на додаток йому приємно буде усвідомлювати, що він найвидатніша постать у світських і фінансових колах Середнього Заходу. Його матеріальні проблеми також вирішувалися в цьому випадку якнайкраще. Лестер багато й серйозно думав і, нарешті, вирішив, що немає рації зволікати й відкладати. Розлучившись з Дженні, він уже завдав їй непоправної образи. Чи не однаково, якщо тепер до неї додасться ще одна? Дженні забезпечена, у неї є геть все, що їй потрібно, крім хіба його, Лестера. Вона сама вважала, що їм слід розлучитися. Так, стомившись від свого не-влаштованого й незатишного життя, він вигадував собі виправдання й поступово звикав до думки про новий зв'язок.
Постійне спілкування з м-с Джералд і з'явилось тією рішучою обставиною, яка перешкодила Лестеру знову з'єднатися з Дженні. Все як навмисно складалося так, що саме вона повинна була врятувати його від згубного внутрішнього розладу. Поки він жив сам, він міг час від часу бувати в гостях, але це його мало цікавило. Він був надто млявий, щоб самостійно зібрати навкруг себе людей, які були б йому до душі і якими жінці, подібній до м-с Джералд, нічого не варто було себе оточити. Вдвох це було б їм особливо легко. Де б вони не вирішили жити, їх будинок завжди був би переповнений цікавими людьми. Йому залишалося б тільки з'явитися серед гостей і втішатись бесідою. Летті чудово розбирається в тому, яке саме життя його приваблює. їй подобаються ті ж самі люди, що й йому. У них стільки спільних інтересів, життя з нею було б цілковитою втіхою.
Отже Лестер провів кілька днів з м-с Джералд в Уест-Бадені, а в Чікаго віддав себе в її розпорядження для обідів, прогулянок і виїздів у світ. В її домі він почував себе майже хазяїном,— вона сама цього домагалася. Вона докладно розповіла йому про свої справи, пояснюючи, чому їй потрібна його порада в тому чи іншому питанні. Вона не хотіла надовго залишати його самого в думками й жалем. Ь він ішов до неї, коли хотів утішитися, забутись, відпочити від турбот. Він багато з ким зустрічався у неї в домі, і серед їхніх знайомих вже почали говорити про те, що вони збираються одружитись. Оскільки колишній зв'язок Лестера викликав так багато пересудів, Летті вирішила в жодному разі не влаштовувати урочистого весілля. Досить буде коротенької замітки в газетах, а через деякий час, коли все заспокоїться й плітки стихнуть, вона, заради його блага, засліпить усе місто своїми прийомами.
— Може, нам одружитися в квітні й поїхати на літо за кордон? — запропонувала вона одного разу. В тому, що шлюб їхній — справа вирішена, ні він, ні вона вже не мали сумніву.— Поїдемо до Японії. А восени повернемось і візьмемо в оренду будинок на набережній.
Лестер розлучився з Дженні так давно, що сумління вже не мучило його так, як раніше. Внутрішній голос ще не зовсім змовк, але Лестер намагався приглушити його.
— Ну, що ж,—відповів він майже жартівливим тоном,— тільки, будь ласка, без усякого шуму.
— Ти, справді, згодний, милий? — вигукнула вона, радісно дивлячись на нього; перед цим вони спокійно провели вечір за читанням і розмовою.
— Я досить довго думав,— відповів він,— і не бачу причин відкладати.
Вона підійшла, сіла йому на коліна й поклала руки йому на плечі.
— Мені просто не віриться, що ти це сказав,— промовила вона, здивовано дивлячись на нього.
— Що ж мені, взяти свої слова назад?
— Ні, ні! Отже, вирішено, в квітні. І ми поїдемо до Японії. Тепер ти вже не передумаєш. І ніякого галасу не буде. Але, боже ти мій, який я собі замовлю посаг!
Вона весело скуйовдила йому волосся. Він посміхнувся трохи напруженою посмішкою; чогось невистачало в його безхмарному щасті, можливо, давали себе взнаки роки.
Розділ ЬVII
Тимчасом Дженні потроху звикала до зовсім нової обстановки, в якій їй віднині судилося проводити свої дні. Спочатку це було страшно — жити без Лестера. Дженні й сама була не рядовою постаттю, але все її існування так переплелося з існуванням Лестера, що здавалося — розірвати й розплутати ці нитки неможливо. У думках'вона завжди була з ним, неначе вони й не розлучалися. Де він зараз? Що робить? Як виглядає? Щоранку вона прокидалася з відчуттям, що він поруч з нею. Вечорами їй здавалося, що не можна лягти спати, поки його нема. Він повинен скоро повернутися... Ох, ні, він не повернеться ніколи... Боже мій, подумати тільки! Ніколи. А вона так за ним сумує.
Треба було налагоджувати життя до останніх дрібниць, і це також давалося нелегко,— надто вже гострим і болісним виявився злам.