Тож коли в майбутньому ви опинитесь у такому становищі, звертайтесь тільки до мене.
— Як вам не соромно, добродійко! — мовив Портос з удаваним обуренням. — Облишмо, будь ласка, ці балачки про гроші — вони принижують мене.
— То ви більше не кохаєте мене! — простогнала дружина прокурора.
Портос мовчав.
— Он як ви мені відповідаєте? Ну, я розумію…
— Подумайте тільки, як ви прикро мене образили, добродійко; ось куди ви вцілили, — сказав Портос, ударивши себе в груди проти серця.
— Повірте, мій любий Портосе, я спокутую свій гріх!
— А втім, про що я просив? — Портос знизав плечима з найпростодушнішим виглядом. — Всього-на-всього про дріб'язок. Перш за все, я ще при здоровому глузді. Я знаю, що ви не багаті і що ваш чоловік вичавлює зі своїх бідолашних позивачів усе до останнього екю. О! Якби ви були графинею, маркізою або герцогинею, це була б зовсім інша річ, і тоді ваш учинок неможливо було б пробачити. Ці слова зачепили дружину прокурора за живе.
— Знайте, пане Портосе, — сказала вона, — що моя скриня, хоч це лише скриня дружини прокурора, можливо, набита грішми набагато щільніше, ніж скрині всіх ваших розорених манірниць.
— В такому разі ви образили мене ще дужче, — мовив Портос, вивільняючи руку з-під руки дружини прокурора. — Якщо ви й справді багаті, то ваша відмова взагалі не має ніякого виправдання.
— Коли я кажу "багата", — заперечила дружина прокурора, збагнувши, що зайшла надто далеко, — це не слід розуміти буквально. Я зовсім не така багата, як ви гадаєте; в мене є трохи грошей — тільки й того.
— Добродійко, — сказав Портос, — облишмо, будь ласка, ці балачки. Ви од мене відмовились; будь-якій дружбі між нами кінець.
— Невдячний!
— Ага, вам же це й не до вподоби! — вигукнув Портос.
— Ідіть до своєї чарівної герцогині! Я вас не затримую.
— Принаймні, я певен, вона буде прихильніша, ніж ви.
— Стривайте, пане Портосе! Скажіть востаннє: ви ще кохаєте мене?
— На жаль, добродійко, — відповів Портос, прибравши такого сумного вигляду, на який він тільки був здатен, — коли ми рушимо в похід, де, коли вірити моїм передчуттям, мене уб'ють…
— О, не кажіть цього! — вигукнула дружина прокурора, і сльози знову покотилися в неї з очей.
— Я це передчуваю, — вів далі Портос іще сумніше.
— Скажіть краще, що ви знову закохалися.
— Присягаюся — ні! Ніяка жінка не хвилює мене. Навіть більше: я відчуваю, що в глибині мого серця все ще жевріє почуття до вас. Але, як вам відомо, а може, й не відомо, за два тижні має розпочатися цей фатальний похід; я буду страшенно заклопотаний своїм спорядженням. До того ж, мені доведеться поїхати до батьків, у Бретань, щоб дістати необхідні для походу гроші.
Портос помітив, що поєдинок між коханням і скнарістю наближається до кінця.
— Маєток герцогині, — повів мушкетер далі, — яку ви бачили в церкві, прилягає до мого; тож ми поїдемо разом. Ви самі знаєте, що дорога завжди здається коротшою, коли подорожуєш удвох.
— Отже, вам бракує друзів у Парижі, пане Портосе? — спитала дружина прокурора.
— Я вважав, що вони є, — меланхолійне" відповів Портос, — але переконався, що це не так.
— У вас є друзі, пане Портосе, знайте це! — вигукнула дружина прокурора, сама дивуючись зі свого пориву — Приходьте завтра до нас. Ви — син моєї тітки, отже, мій кузен: ви приїхали з Нуайона, з Пікардії, щоб провести в Парижі кілька процесів, але у вас немає адвоката. Ви запам'ятаєте все це?
— Звичайно, добродійко.
— Приходьте в обід.
— Обов'язково.
— І глядіть, не пробовкайтесь моєму чоловікові, бо хоч йому й минуло вже сімдесят шість років, але він такий самий пройда, як і раніше.
— Сімдесят шість років! Хай йому чорт! Поважний вік! — вигукнув Портос.
— Ви хотіли сказати "похилий вік". Авжеж, пане Портосе, мій бідолашний чоловік може з хвилини на хвилину залишити мене вдовою, — провадила дружина прокурора, багатозначно глянувши на мушкетера. — На щастя, відповідно до нашої шлюбної угоди, все майно переходить до того з подружжя, хто ритиме довше.
— Все майно? — перепитав Портос.
— Усе.
— А ви, я бачу, завбачлива жінка, моя люба пані Кокнар, — мовив Портос, ніжно стискаючи її руку.
— То ми помирилися, мій любий пане Портосе? — спитала дружина прокурора, ласкаво всміхаючись.
— На все життя, — відповів Портос у тому ж тоні.
— Тож до побачення, мій зраднику.
— До побачення, моя вітрогонко.
— До завтра, мій ангеле.
— До завтра, зоре мого життя.
XXX. Міледі
Д'Артаньян пішов назирці за міледі. Він бачив, як вона сіла в карету, і чув, як наказала кучерові їхати в Сен-Жермен.
Марно було пішки переслідувати карету, яку помчала пара сильних коней. Тож Д'Артаньян поспішив на вулицю Феру.
На вулиці Сени він побачив Планше. Той стояв під вікном цукерні, втупивши захоплений погляд у пишний пиріг.
Д'Артаньян наказав йому осідлати двох коней зі стайні пана де Тревіля — одного для нього, Д'Артаньяна, а другого для Планше — й заїхати по нього до Атоса.
Пан де Тревіль раз і назавжди дозволив Д'Артаньянові розпоряджатися його кіньми, як той сам схоче.
Планше подався на вулицю Старого Голубника, а Д'Артаньян — на вулицю Феру. Атос сидів удома й сумно допивав одну з пляшок того чудового іспанського вина, яке привіз із Пікардії. Він знаком наказав Грімо принести склянку для Д'Артаньяна, і Грімо мовчки виконав його наказ.
Д'Артаньян розповів Атосові про все, що бачив і чув у церкві, додавши, що, на його переконання, Портос знайшов-таки спосіб придбати спорядження.
— А я спокійний, — відповів Атос, — бо знаю принаймні, що жодна жінка не буде клопотатися про спорядження для мене.
— Тим часом, любий мій Атосе, мало яка принцеса, а то й королева встояла б перед вашою красою, вихованістю й вельможним походженням.
— Який ще молодий цей Д'Артаньян! — знизав плечима Атос.
І він знаком наказав Грімо принести ще одну пляшку. Аж тут у прочинені двері просунув голову Планше й повідомив хазяїна, що коні готові.
— Які ще коні? — спитав Атос.
— Двоє коней, яких пан де Тревіль позичив мені для прогулянки і на яких я збираюся поїхати до Сен-Жермена.
— А що ви робитимете в Сен-Жермені? — знову спитав Атос. Д'Артаньян розповів про те, що зустрів у церкві ту жінку, котра, як і незнайомець у чорному плащі зі шрамом на скроні, повсякчас займає його думки.
— Інакше кажучи — тепер ви закохані в цю жінку, як колись були закохані в пані Бонасьє, — сказав Атос і зневажливо стенув плечима, наче підкреслюючи свій жаль з приводу людської слабості.
— Та ні! — вигукнув Д'Артаньян. — Мені цікаво з'ясувати пов'язану з нею таємницю — тільки й того. Не знаю чому, але я певен: ця не відома мені жінка, що, до речі, не знає й мене, має якийсь Вплив на моє життя.
— О, ви маєте слушність! — сказав Атос — Я не знаю жінки, яка була б варта того, щоб її розшукували, коли вона зникла. Пані Бонасьє зникла — тим гірше для неї, навіть якщо вона й знайдеться.
— Ні, Атосе, ви помиляєтесь, — відповів Д'Артаньян. — Я кохаю мою бідолашну Констанцію більше, ніж будь-коли, і якби я знав, де вона, хай це буде навіть на краю світу, то зробив би все, щоб вирвати її з рук ворогів. Але я не знаю цього, бо всі мої пошуки марні. Що вдієш, доводиться займатися іншими справами.
— Тоді займайтесь іншими справами з міледі, мій любий Д'Артаньяне; бажаю вам цієї втіхи від щирого серця, якщо тільки вона зможе вас розважити.
— Послухайте, Атосе, — запропонував Д'Артаньян, — замість сидіти вдома, наче ви й справді перебуваєте під арештом, сідаймо на коней і їдьмо разом до Сен-Жермена!
— Любий мій, — мовив Атос, — я їжджу верхи, коли в мене є коні, а коли їх у мене немає, я ходжу пішки.
— Ну, а я, — заперечив Д'Артаньян, кепкуючи з нетерпимості Атоса, яка в будь-кому іншому, звичайно, образила б його, — я не такий гордий, як ви, і їжджу, на чому доведеться. Тож до побачення, мій любий Атосе.
— До побачення, — сказав мушкетер, знаком наказуючи Грімо відкоркувати пляшку.
Д'Артаньян і Планше посідали на коней і рушили до Сен-Жермена.
Всю дорогу Атосові слова про пані Бонасьє не виходили Д'Артаньянові з голови. Гарненька дружина галантерейника залишила глибокий слід у його серці, дарма що наш гасконець аж ніяк не був сентиментальний. Щоб відшукати її, він, як ми вже казали, ладен був податися на край світу. Але земля має багато країв, тому вона й кругла; отож, Д'Артаньян і не знав, у який бік їхати.
А тим часом він вирішив будь-що дізнатися, хто ж усе-таки міледі. Міледі розмовляла з незнайомцем у чорному плащі — отже, вона знала його. Тому Д'Артаньян дійшов висновку, що саме цей незнайомець викрав пані Бонасьє вдруге так само, як викрав її вперше. І, кажучи, що розшуки міледі — це водночас і розшуки Констанци', Д'Артаньян брехав лише наполовину, а це вже майже зовсім не брехня.
Отак міркуючи і час од часу підострожуючи коня, Д'Артаньян незчувся, як приїхав до Сен-Жермена. Він уже оминув павільйон, у якому через десять років судилося побачити світ Людовікові XIV.
Д'Артаньян їхав по безлюдній вулиці, поглядаючи праворуч і ліворуч та шукаючи бодай якихось слідів гарної англійки, коли раптом побачив дивно знайомого паруб'ягу, що прогулювався по заквітчаній терасі біля долішнього поверху привітного будиночка, жодне вікно якого, за звичаєм того часу, не виходило на вулицю. Планше впізнав цього хлопця перший.
— Пане, — сказав він, — чи впізнаєте ви того бевзя, що ловить гав на терасі?
— Ні, — відповів Д'Артаньян, — але я певен, що десь уже його бачив.
— Ще б пак! Це бідолаха Любен, слуга графа де Варда, якого ви так добре втихомирили місяць тому в Кале, по дорозі до заміського будинку коменданта порту.
— Тепер упізнав! — вигукнув Д'Артаньян. — А як ти гадаєш, він тебе впізнає?
— Знаєте, пане, він був такий переляканий, що навряд чи щось бачив узагалі.
— То підійди й поговори з ним, — сказав Д'Артаньян. — Дізнайся, чи живий його хазяїн.
Планше зіскочив з коня, підійшов до Любена, який справді не впізнав його, і вони дуже скоро знайшли спільну мову. А Д'Артаньян повернув коней у завулок і, об'їхавши навколо будинку, принишк за кущами, щоб почути їхню розмову.
За якусь хвилину долинуло рипіння коліс, і Д'Артаньян побачив, що навпроти нього зупинилась карета міледі. Годі було помилитися: в кареті сиділа вона сама. Д'Артаньян пригнувся до шиї коня, щоб його не помітили, а він міг усе бачити.
Чарівна білява голівка міледі показалася у віконці карети, і молода жінка щось сказала служниці.
Служниця, вродлива дівчина років двадцяти — двадцяти двох, жвава й моторна, справжня субретка[171] вельможної пані, зіскочила з підніжки, де вона, як було заведено за тих часів, сиділа, й попрямувала до тераси, де Д'Артаньян помітив Ліобена.
Юнак провів поглядом служницю й побачив, що вона підходить до тераси.