Тепер прийшов він по ковпаки, я йому даю, а він не хоче платить за пошиття: або, каже, сукно верни, або мені гроші плати.
— Чи так воно було, чоловіче добрий?— спитав Санчо у селянина.
— Так, пане,— одповів той.— Та хай ваша милость скаже йому показати ті п'ять ковпаків, що він мені пошив.
— З дорогою душею,— погодився кравець.
І, вийнявши руку з-під плаща, показав п'ять ковпачків, настромлених на п'ять пучок:
— Ось,— каже,— ті п'ять ковпаків, що сей добродій мені замовив: клянусь Богом і власним сумлінням, що не лишив собі ані окраєчки — хоть і зараз пред'явлю свою роботу цеховим поцінувальникам.
Усі присутні сміялися з тих ковпачків, що їх так багато вийшло, і з тих дивних позвів. Санчо подумав-подумав і сказав:
— Здається мені, що сей позов дається рішити без тяганини й без параграфів, по розуму судящого; моя резолюція така: кравець позбавляється плати за пошиття, а замовник — сукна, ковпаки ж дати в тюрму на рештантів, і ділові квит.
Якщо попередній вирок викликав подив у присутніх, то сей їх розсмішив, та все ж як губернатор волів, так і зробили. Потім того перед судцем стало двоє старих: один із тростинкою замість ціпка, другий без. Той, що без ціпка, сказав:
— Добродію, я позичив отсьому чоловікові з доброї волі і ласки своєї десять щирозолотих талярів, з умовою, що він їх верне, коли я того зажадаю; пройшло чимало часу, і я їх не вимагав, щоб не вганяти його в той клопіт, у якому був, коли до мене звернувся; а потім, бачивши, що він не квапиться боргу повертати, нагадав йому раз, і вдруге, і втретє, а він, де б повернути, став одмагатися: не позичав я, каже, тих десятьох талярів, а як, може, й позичав, то давно віддав уже. Нема в мене на ту позику, ані на віддачу, свідків: тож нехай ваша милость одбере у нього присягу, і як присягне, що повернув, то я йому прощаю однині й навіки перед Богом.
— Що ви на сеє скажете, діду з тростинкою?— спитав Санчо. На те дід одказав:
— Признаюсь, пане-добродію, що таки позичав; а що він здається на мою присягу, то нехай ваша милость опустить жезло своє суддівське, і я поклянуся, що повернув ту позику істинно і правдиво.
Губернатор опустив жезла, а дід, передавши тростинку другому, щоб не заважала, поклав руку на хреста жезла суддівського і посвідчив під присягою, що справді позичив був у чоловіка тії десять талярів, але віддав їх йому з рук у руки, а той, певно, забувся і знов вимагає віддачі. Сеє побачивши, великий губернатор спитав у вірителя, що він скаже на присягу позикоємця. Той одказав, що боржник, без сумніву, каже правду, бо він людина порядна і богобоязлива; то сам я, каже, напевне, забув, як і коли мені вернуто гроші і віднині жодних до нього не матиму претензій. Боржник узяв у вірителя свого ціпка і, похиливши голову, вийшов із судної палати; Санчо ж, побачивши, що оскаржений вийшов, не діждавши вироку, а позивач прийняв те з терпливою покорою, схилив голову на груди і, приклавши вказівного пальця правої руки до брів і носа, думав якусь хвильку, а потім підвів голову і наказав завернути того діда з тростинкою. Привели його, а Санчо й каже:
— Дайте мені, чоловіче добрий, вашу тростинку: так, бачите, треба.
— Чому не дати?— одказав дід,— нате, добродію.
І вручив йому тростинку. Санчо взяв її і передав другому старому:
— Ідіть із Богом,— сказав,— тепер вам заплачено.
— Заплачено, кажете?— обізвався той.— Хіба ж сяя тростинка варта десять золотих талярів?
— А варта,— відповів губернатор,— коли ж ні, то в світі немає більшого за мене дурня. Отут-то й покажеться, чи стане в мене олії в голові управляти хоть би й королівством.
І тут же наказав при всіх розламати тростину і розщепити. Так же й зробили — і знайшли всередині десять золотих талярів. Люди здивували великим дивом і визнали свого губернатора новітнім Соломоном премудрим. Спитали, як він догадався, що там гроші, і він пояснив: звернув, каже, увагу на те, як оскаржений перед присягою передав тростинку в руки позивачеві і тоді вже клявся, що вернув десять талярів позивачеві з рук у руки, а по складенні присяги попросив свою тростинку назад; отут, каже, я й упав на здогад, що ті гроші були в ній сховані. Звідси можна зробити висновок, що навіть дурних правителів Бог може напутити на правий суд; а ще, сказав, чув подібну історію від сільського панотця свого, і якби не забував того, що хотів запам'ятати, то кращої пам'яті не було б на всьому острові. Нарешті два діди пішли собі геть, сей присоромлений, а той задоволений, а присутні ніяк не могли з дива вийти; той же хроніста, що приставлений був списувати всі Санчові слова, вчинки та поведенцію, не міг жадним способом вирішити, чи мусить мати і вважати його за дурного, чи теж за мудрого.
Тільки-но покінчили з цією справою, як у суд убігла молодичка, тягнучи за собою чоловіка якогось, ніби скотаря, гаразд одіжного, і залементувала:
— Справедливості, пане губернаторе, справедливості! Як не знайду її на землі, то й до неба доберусь! Губернаторчику-лебедику, отсей гуль-тяй порвав мене серед чистого поля та й покористувався тілом моїм, мовби шматиною якою немитою, та й потолочив мені, бідній, нещасній, [542] той віночок, що берегла я двадцять і три рочки, одбороняючись од маврів і християн, од своїх і сторонських; чи на те ж я була як дуб непіддатлива, як саламандра в огні, як вовна в терню ціла-ціленька, щоб тепер отсей пройдисвіт ліз до мене з своїми брудними лапами?
— А ще треба перевірити, чи брудні руки в цього ломуса, чи, може, й чисті,— сказав Санчо.
І, звернувшись до чоловіка, спитав у нього, що він може сказати на скаргу сієї жінки. Той одказав знічено:
— Я собі, панове, убогий кабанник, ішов оце сьогодні рано з торгу, де продав чотири — перепрошую — кабанці, причому стягнено з мене містового та ще там якогось майже стільки, скільки вони були варті; от вертаю до себе в село, аж тут іздибався з сією молодицею — ну, лихий мене й попутав (усюди ж то влізе, нечиста сила!), пожирував я з нею насправжки і заплатив же ніби гаразд, а їй того мало: вчепилась мене, як пеня, та й привела сюди, каже, що я зґвалтував її; та бреше ж вона, от хоть і забожусь! Оце і вся правда, вся до гаріля.
Тоді губернатор спитав у нього, чи має при собі які срібні гроші; той одказав, що має двадцять дукатів у ремінній калитці, за пазухою. Санчо наказав вийняти калитку і оддати її всю цілком позовниці; переляканий кабанник так і зробив. Молодиця схопила калитку і, кланяючись усім та благаючи Бога, аби послав вік довгий та тривок добрий панові губернатору, що обстає за сиротами бідними та дівицями нещасними, вийшла з суду, тримаючи здобич обома руками — а перевірила, проте, чи гроші справді срібні. Як тільки вона вийшла, Санчо сказав кабанникові, якому вже й сльози на очі набігли, а серце рвалось за тою калиткою:
— Тепер іди, чоловіче добрий, наздожени ту молодицю, вирви в неї гроші хоть би й силою і вертайся з нею сюди.
Той був хлопець не глухий та й не дурний — кинувся стрілою наздогін. Усі присутні мов завмерли: цікаво було, чим ця справа скінчиться. За якусь хвилю той чоловік знов увійшов до суду з молодицею — тепер їх зовсім годі було розчепити: вона, задубивши спідницю, тримала в полі ту калитку, притискаючи її до лона, він намагався відібрати її, та ба! Жінка не давалась, волаючи на все горло:
— Ой, пробі, люди! Дивіться, пане губернаторе, на цього лотра, на цього безстидника і безбожника! Серед міста на вулиці хотів у мене калитку видерти, що ваша милость казали мені дати.
— Ну, і як, видер?— спитав губернатор.
— Видер?— перепитала жінка.— Швидше він душу з тіла мені видере, як ту калитку! Не на плоху напав! І од пазуристіших котів од-гризуся, одкусаюсь, не те, що од цього недотепи й недолуги! Кліщами-обценьками, гаками-ломами не витягнеш із мене, лев'ячими кігтями! Хіба душу мені вирвете з самісінького тіла!
— Правда її,— сказав чоловік.— Ухоркала вона мене й заїздила, не годен я у неї калитку відняти, нехай уже...
Тоді губернатор сказав жінці:
— А покажи-но, шановна, тую калитку.
Вона подала калитку Санчові, а Санчо кабанникові; тій же нібито зґвалтованій, що стільки ґвалту наробила, сказав: [543]
— Жінко добра, якби ви були появили хоть половину тої сили і зваги, з якими захищали сю калитку, в обороні тіла свого і своєї честі, жаден Геркулес не міг би над вами ґвалту учинити... Війся собі з Богом під три чорти, і щоб духу твого не було од сього острова на шість миль, під карою двохсот нагаїв! Геть відціля, кажу, непотребнице, без-чільнице, облуднице!
Перелякана жінка понурилась і пішла геть, як непишна, а губернатор сказав кабаннику:
— Іди, чоловіче добрий, з Богом до себе в село із своїми грішми, та як хочеш, щоб вони були в тебе цілі, то не дуже квапся жирувати аби з ким.
Кабанник подякував йому, як уже там зміг, і пішов додому, а люди знов і знов дивувались суду й присуду, нового губернатора. Хр,оніста списав те все і переслав дукові, що ждав уже з нетерпінням тих вісточок.
Нехай же тепер бравий Санчо тут собі урядує, а ми поспішім до його пана, збаламученого музикою Альтісідори.
РОЗДІЛ XLVI
Про жахливу дзвоно— і котомахію, що витримав Дон Кіхот у зв'язку з женихливими замірами Альтісідори
Ми покинули Дон Кіхота в думках та гадках, що обняли його од музики закоханої панянки Альтісідори. Облігся він, а думки, наче ті блохи, не давали йому ні сну, ні спокою; а тут іще знову панчохи... Але час не стояв, ніщо йому яри та гори: дмухнув верхи на годинах, полетів, гульк — уже й ранок уродився. Побачивши теє, схопився Дон Кіхот із м'яких перин і не гаючись убрався в одяг свій ірховий, узув подорожні чоботи, щоб приховати ті примхуваті панчохи, накинув на себе шарлат-ного плаща, а на голову — шапочку зеленого оксамиту, оторочену срібним галуном, через плече перевісив шабельтас із добрим мечем-самосіком, у руки взяв чотки, що завше носив із собою, і з пишною та бундючною міною подався до передпокою, де дук із дукинею, вбрані уже, ніби чекали його появи. Як проходив через галерею, наткнувся на Альтісідору й ще одну панянку, її товаришку, що тут на нього чигали; як помітила Альтісідора лицаря, зразу ніби аж зомліла, припавши до подруги, а та хутко заходилась розшнуровувати їй корсажа. Порівнявшися з ними, Дон Кіхот промовив:
— Я знаю, від чого ті млості.
— А я не знаю,— одказала товаришка,— Альтісідора з усієї служби тут найздоровша, зроду не чула од неї "ахів" чи "охів"...