Монголи були змушені визнати китайського імператора ханом, а король Тибету одружився з китайською принцесою, таким чином засвідчивши свою підлеглість імператору. Династія Суй проіснувала недовго. Грандіозні проекти, зокрема побудова Великого китайського каналу й вторгнення на Корейський півострів, виснажили економіку та призвели до народного повстання, але внаслідок цих заворушень повстала нова династія, Тан, якій вдалося не тільки зберегти єдність країни, але й започаткувати нову золоту добу.
Персія і сасаніди: основні події
Протистояння парфян та римлян тривало два століття, і на початку ІІІ ст. н.е. парфяни виснажили свої ресурси й знаходилися в ситуації політичного хаосу. На місті країни залишилося кілька ворогуючих політичних утворень, і Ардашир, правитель Перського царства, виявився достатньо сильним, щоб спробувати встановити свою верховну владу. У 224 р. н.е. він скинув останнього з парфянських монархів і був проголошений новим царем у столиці Ктезифоні, започаткувавши таким чином нову династію Сасанідів (названу на честь свого легендарного предка Сасана). Ця династія проіснувала до 651 р. н.е.
Ардашир обрав собі титул Царя царів, що є прямим відсиланням до часів Кира Великого, коли, майже 800 років тому, перси були на вершині своєї могутності. Він і його найближчі спадкоємці мали намір відновити велич колишньої імперії Ахеменідів, і їм це вдалося. На сході вони завоювали значну частину Кушанської імперії, включно з більшою частиною Гандхари, Бактрії та Согдіани, так що Інд став східним кордоном імперії, а північний кордон проходив по краю посушливих пустель Центральної Азії. На півночі держава Сасанідів зіткнулася з вторгненнями кочових народів, спочатку ефталітів (білих гунів) у V ст., а пізніше тюрків, які намагалися взяти під контроль більшу частину Согдіани. На заході фронтир із римським світом, що пролягав дугою від Вавилону на Євфраті до центральних регіонів Кавказу, залишався зоною постійного напруження, за яку точилася безперервна боротьба і яка постійно рухалася. Мало коли дві держави витрачали стільки крові й ресурсів на прикордонний конфлікт майже без жодного тривалого ефекту. У кращому випадку, ці зусилля допомагали підтримувати статус-кво.
Сасанідів також цікавили морські торговельні справи. На момент 260 р. н.е. більша частина південного узбережжя Перської та Оманської заток опинилася під їхньою владою, завдяки чому був забезпечений надійний контроль торгових зв'язків з Індією через Аравійське море. Пізніше, наприкінці VI і на початку VII ст., Сасаніди намагалися поширити контроль на шляхи Червоного моря, поставивши під свою залежність Сабейське царство (сучасний Ємен) (с. 313).
8.2 Династія Сасанідів прийшла до влади у ІІІ ст. н.е., захопивши територію колишньої Парфянської імперії і розширивши її до Єгипту, Ємену та Центральної Азії. До початку VII ст. н.е. Сасаніди перебували в постійному конфлікті з Римом і Візантією.
8.3 Наскельний рельєф у Накш-і-Рустам, Іран. Сасанідський цар Шапур I (правив у 240–72 рр. н.е.) сидить верхи на коні, а перед ним стоять два переможених римських імператори – Філіпп Араб і Валер'ян. Філіпп звернувся з проханням укласти мирну угоду після того, як імператор Гордіан III загинув у битві у 244 р., а Валер'ян у 260 р. потрапив у полон.
На відміну від парфянського правління, під час якого розрізнені царства трималися разом у досить вільній конфедерації, сасанідські правителі прагнули до більш уніфікованої держави, з провінціями, що перебували під суворим централізованим контролем. Зороастризм став державною релігією, а суспільство було організоване у рамках жорсткої класової системи. Новий адміністративний устрій створив стабільність, що дала державі змогу керувати величезною імперією і протистояти Риму. Але врешті-решт постійне витрачання матеріальних і людських ресурсів на західному кордоні вичерпали сили й волю народу, унаслідок чого виснажену імперію Сасанідів захопили араби – процес, який розпочався у 634 р. н.е. та закінчився у 651 р. н.е., коли останній цар припинив спротив.
Рим і Візантія
Північний фронтир Риму, що простягався від Британії до Чорного моря, був дуже мілітаризованою зоною. Для захисту використовувалися природні кордони, зокрема Рейн і Дунай, але за необхідності їх доповнювали штучними укріпленнями, такими як Адріанів вал[55] і германський Лімес[56]. Як і ханьський Великий китайський мур, що був зведений в ті ж часи, фіксований кордон створювався, щоб регулювати відносини з "варварами" за його межами. Він не давав можливості заходити на імперські землі великим масам людей (поселенців чи грабіжників), і водночас був достатньо прозорим для керованої торгівлі. Принаймні, таким був задум, але Маркоманські війни 166–80 рр. н.е. показали, що такий фронтир не здатний cтримати тиску населення, що накопичувався протягом тривалого часу. Щоби частково вирішити цю проблему германцям і сарматам було дозволено зайти на територію імперії і оселитися там. Це було початком політики, яку влада все частіше застосовувала у III і IV ст., докорінно змінюючи етнічний склад населення прикордонних провінцій.
8.4 Срібне блюдо з частковою позолотою, на якому царь Шапур ІІ (правив у 309–79 рр. н.е.) полює на оленя – полювання вважалося заняттям, притаманним еліті. Зображення впольованого звіра дуже нагадує манеру, у якій оленів малювали у мистецтві кочовиків, починаючи з 1-го тисячоліття до н.е.
На момент середини ІІІ ст. імперія опинилася у кризі. Централізована структура влади перебувала в безладі, фінансова система була виснажена зростаючими боргами, а великі конфедерації варварів – франків, алеманів і готів – загрожували стабільності північних прикордонних зон. Між 250 і 280 рр. н.е. варвари порушували кордони й грабували провінції, доходячи до островів Егейського моря, центральної Італії та північної Іберії. Неспокійно було також і на східних фронтирах (с. 308-313).
8.5 Наприкінці ІІІ ст. н.е. Римська імперія зазнавала нападів з усіх боків. Найбільш потужними були вторгнення з півночі через фронтир по Рейну й Дунаю у період 250-80 рр. н.е.
8.6 Система тетрархії, запроваджена Діоклетіаном для надання стабільності громіздкий імперії, чітко відображена в цій статуї тетрархів з червоного порфіру, що датована приблизно 300 р. н.е. Вона була привезена з Константинополя до Венеції після Четвертого хрестового походу. Колеги дружньо обіймають один одного, водночас тримаючи руки на мечах.
У 284 р. н.е. преторіанська гвардія[57] проголосила імператором іллірійського солдата Діоклетіана. Це був вдалий вибір. Діоклетіан мав розуміння масштабів проблеми й енергію для її вирішення. Серед багатьох запроваджених ним глобальних реформ був поділ імперії на дві окремі адміністративні частини, якими керували августи рівного рангу; їм допомагали цезарі, що перебирали владу, коли через 20 років августи залишали посаду. Столицею Західної імперії став Рим, а столицею Східної імперії незабаром стало місто Візантій. Простою логікою поділу було те, що імперія стала занадто великою, щоб нею могла керувати одна людина, але глибинним мотивом було усвідомлення того, що західний середземноморський світ, який був латиномовним і все ще поважав старих богів, культурно дуже відрізнявся від грекомовного сходу, з його зростаючою зацікавленістю у християнстві.
Деякий час ця система розподілу влади, відома як тетрархія (правління чотирьох), працювала, але після зречення Діоклетіана та його помічника й товариша Максиміана у 305 р. н.е. вона почала розвалюватися, погрузнувши у внутрішніх чварах, з яких у 324 році н.е. переможцем вийшла одна людина, Костянтин. Держава знову була згуртована під єдиною владою, але географічна доцільність двоцентрової імперії була очевидною. До того ж, Костянтин одразу зрозумів важливість розташування Візантія, яке дозволяло контролювати сухопутний шлях зі сходу на захід між Європою та Азією, і морський шлях із півночі на південь між Чорним морем та Середземномор'ям. У 330 р. н.е. Візантій став новою столицею імперії, Новим Римом, або Константинополем, і залишався таким понад 1000 років.
Піднесення Константинополя за рахунок Риму було стрімким, тим більше після того, як імператор Феодосій I (правив у 379–95 рр.) зробив Константинополь своєю імператорською резиденцією. У той час, як Східна імперія, до складу якої входили Балкани, Мала Азія, Левант, Єгипет і Кіренаїка, процвітала, Західна почала занепадати під безперервними атаками північних варварів, під час яких конфедераціям племен північної Європи допомагали кочовики-мігранти, зокрема, алани. Рим уже багато років проводив політику запрошення варварів до імперії. Вони мали служити в армії та заселяти залишені римлянами з провінцій землі ближчі до фронтиру, з тією надією, що присутність поселенців завадить подальшим вторгненням. Унаслідок цього північні провінції стали сильно германізованими, а після середини IV ст. туди з метою грабунку й постійного поселення прибували потоки нових мігрантів. Кінець західної частини Римської імперії був формально позначений усуненням останнього імператора у 467 р. н.е. До цього часу вестготи, бургунди й франки вже захопили західні провінції і пристосовувалися до старої римської інфраструктури, створюючи гібридні культури, що мали глибоке коріння у римській системі цінностей. Ситуація нагадувала те, що відбувалося на півночі Китаю.
8.7 Одна з колон тетрапілону (чотиригранної арки) Галерія в Салоніках на півночі Греції. Вона була побудована у 299 р. н.е. й відкрита у 303 р. н.е. на честь перемоги Галерія, одного з тетрархів, над сасанідами та захоплення Ктезифона у 298 р.