Можливо, ми зможемо трохи відступити від наших правил і надати необхідну інформацію його світлості.
Я хотів зробити з нього друга, а не ворога, тому, подякувавши, залишив йому адресу доктора Сьюарда і пішов. Надворі вже стемніло, а я був стомлений і голодний. Я випив чашку чаю в кафе-кондитерській і наступним потягом виїхав у Перфліт.
Коли я повернувся, всі були вдома. Міна була стомлена і бліда на виду, але вдавала з себе жваву і веселу. У мене стислося серце на думку, що я все приховую від неї і тим самим змушую її хвилюватися. Дякувати Богу, це буде останній вечір, коли вона просто спостерігатиме за нашими нарадами і відчуватиме жагучий біль через те, що ми замовчуємо від неї наші плани. Мені знадобилася вся сила волі, щоб дотримуватися мудрого рішення тримати її подалі від нашого жорстокого завдання. Здається, вона цілком змирилася, і ще, схоже, сама суть завдання збридилась їй, бо якщо при Міні щось випадково зронюють із цього приводу, вона мимоволі здригається. Я радий, що ми вчасно ухвалили рішення щодо Міни, бо за такої реакції і з нашими новими знаннями про дії графа участь у справі стала би мукою для неї.
Я не міг розповісти іншим про сьогоднішнє відкриття, поки ми не залишилися самі. По обіді ми трохи помузичили задля того, щоб зберегти ілюзію, ніби все чудово, а потім я відвів Міну до її кімнати і залишив готуватися до сну. Моя люба дівчинка була зі мною ще ніжнішою, ніж зазвичай; вона пригорнулася до мене, ніби хотіла затримати, але я мав багато про що повідомити іншим, тому пішов. Дякувати Богові, те, що ми вирішили не обговорювати з нею нашу справу, не вплинуло на стосунки між нами.
Коли я знову спустився вниз, то побачив, що інші вже зібралися в кабінеті біля коминка. Я зробив записи у своєму щоденнику, ще коли їхав у потязі, тому просто прочитав їх іншим, вважаючи за найкраще дозволити їм отримати таку саму інформацію, яка була в мене.
Коли я скінчив, Ван Гелсінґ мовив:
— Ви проробили сьогодні величезну роботу, друже Джонатан. Без сумніву, ми вийшли на слід зниклих скринь. Якщо ми знайдемо всі скрині в тому будинку, тоді наша робота наблизиться до завершення. Але якщо там скількись бракуватиме, нам доведеться шукати, аж поки не знайдемо. А вже тоді зробимо наш завершальний подвиг — змусимо чудовисько померти справжньою смертю.
Якийсь час усі сиділи мовчки, як раптом містер Моріс мовив:
— Скажіть-но, а як ми збираємося потрапити до будинку?
— Але ж ми потрапили в інший, — швидко відповів лорд Годалмінґ.
— Але, Арті, це інша річ. Ми пограбували будинок у Карфаксі, але діяли ми вночі й нас захищала кам'яна огорожа парку. Зовсім інша річ — вдертися зі зламом в будинок на Пікадиллі, байдуже, вдень чи вночі. Я визнаю, що не бачу варіантів, як потрапити всередину, хіба що той гусак з агентства якимсь чином роздобуде для нас ключі.
Лорд Годалмінґ насупився, підвівся і заходився мріяти кроками кімнату. Незабаром він зупинився і сказав, звертаючись по черзі до кожного з нас:
— Квінсі має рацію. Це проникнення зі зламом — річ серйозна. Одного разу все обійшлося, але зараз зовсім інша ситуація. Хіба що ми знайдемо комплект ключів від будинку графа.
Що зараз ми нічого путнього не могли вдіяти, то хтось запропонував дочекатися, поки лорд Годалмінґ не отримає звістки від фірми Мітчелла, тому ми вирішили не робити жодних активних кроків до сніданку. Якийсь час ми сиділи і курили, обговорюючи наше завдання й висвітлюючи його з різних боків. Я скористався можливістю і зробив записи у щоденник просто в кабінеті. Я дуже хочу спати, тому піду в ліжко…
Лише рядочок:
Міна спить міцно, дихає рівно. У неї на чолі проступили зморшки, ніби вона про щось думає навіть уві сні. Вона досі надто бліда, але вже не здається такою змученою, як зранку. Сподіваюся, завтрашній день усе виправить. Міна отямиться, повернувшись додому в Ексетер. О, я вже засинаю!
Щоденник доктора Сьюарда
1 жовтня
Я знову спантеличений поведінкою Ренфілда. Його настрій змінюється так швидко, що мені складно зрозуміти його стан, бо його настрій завжди означає щось більше, ніж добре самопочуття, і являє собою цікавий предмет для вивчення. Цього ранку, коли я зайшов до нього потому, як він відшив Ван Гелсінґа, він поводився, як людина, що повеліває долею. Він справді правував долею, але суб'єктивно. Він абсолютно не цікавився жодними речами, які були всього-на-всього земними, він літав у хмарах, споглядаючи звідти вади і бажання нікчемних смертних.
Я подумав, що можу скористатися нагодою і дещо дізнатися, тому спитав:
— А що ви думаєте з приводу мух цього разу?
Він пихато посміхнувся мені посмішкою Малволіо[27] і відповів:
— Мухи, дорогий сер, мають одну відмінну рису. Їхні крила є типовим прикладом духовної здатності літати. Древні вірно вчинили, коли зробили символом душі метелика!
Я вирішив направити його аналогію у логічне русло і швидко запитав:
— То тепер ви — душа, чи не так?
Його божевілля ввело в оману його розум, і він здивовано подивився, похитавши головою з рішучістю, яку я вже бачив у нього, хоча й рідко.
— О ні! О ні! — скрикнув він. — Я не хочу поглинати душі. Життя — це все, що я хочу поглинати… — Тут він пожвавішав. — Але зараз я досить байдужий до цього. Життя йде на гаразд. Я маю все, що хочу. Вам треба знайти нового пацієнта, докторе, якщо ви бажаєте вивчати зоофагію!
Це трохи спантеличило мене, і я вирішив іще щось із нього витягнути.
— Значить, ви керуєте життям. Ви — бог, чи не так?
Він посміхнувся із невимовно милостивим почуттям власної вищості.
— О ні! Це занадто самовпевнено для мене характеризувати себе, як божество. Я навіть не цікавлюсь Його духовними діяннями. Якщо я маю сформулювати свою інтелектуальну позицію, то я цікавлюся речами суто земними, певною мірою моя позиція збігається з позицією Еноха.
Це було занадто для мене. У той момент я не міг пригадати, хто такий Енох, тому я просто поставив йому питання, попри те, що цим самим ризикував втратити свій авторитет в очах душевнохворого:
— А чому збігається саме з позицією Еноха?
— Тому, що він прогулювався з Богом.
Я не бачив аналогії, але не хотів зізнатися в цьому, тому повернувся до вихідного питання, а саме — що він заперечує.
— Отже вас не турбує життя і ви не хочете поглинати душі. А чому так? — я задав своє питання швидко і суворо з метою заплутати його.
Спроба виявилася вдалою, бо на мить він підсвідомо знову повернувся до своїх старих манер: низко схилився переді мною, правду кажучи, просто підлизуючись, і відповів:
— Мені не потрібні ніякі душі! Точно, точно! Не потрібні. Я не зміг би їх використати, якби отримав. Вони не придатні для моїх потреб. Я не зміг би їх ані з'їсти, ані…
Він раптом замовк, і на обличчі з'явився колишній хитрий погляд, неначе вітер шугнув над водним плесом.
— Лікарю, щодо життя… що воно таке врешті-решт? Коли ви маєте все, що треба, і знаєте, чого ви ніколи не захочете, оце і все. Я мав друзів, добрих друзів, як ви, докторе Сьюард, — говорячи це, він скоса невимовно хитро поглянув на мене. — Я знаю, що мені ніколи нічого не бракуватиме!
Я подумав, що, попри затьмарений стан, він побачив у мені якусь ворожість, бо одразу повернувся до свого способу самозахисту — упертого мовчання. Незабаром я побачив, що зараз говорити з ним марно. Він сидів, надувшись, мов сич на дощ, тому я пішов.
Згодом удень він послав по мене. Зазвичай я не прихожу до пацієнтів без особливої потреби, але на даний момент я настільки зацікавився ним, що залюбки зробив іще одну спробу поспілкуватися. Окрім того, я охоче займуся тим, що допоможе скоротати час. Гаркер поїхав з'ясовувати певні питання, лорд Годалмінґ і Квінсі також. Ван Гелсінґ сидить у моєму кабінеті, вивчає записи, підготовлені Гаркерами. Здається, він переконаний, що точні відомості з усіма подробицями можуть пролити світло на деякі загадкові для нас питання. Він не хоче, щоб його без причини турбували під час роботи. Я би взяв його з собою, щоб побачити пацієнта Ренфілда, але гадаю, що після останньої відмови спілкуватися з ним професор, можливо, не захоче відвідати його знову. Також була ще одна причина: Ренфілд може не захотіти вільно говорити в присутності третьої особи.
Я заскочив Ренфілда, коли той сидів посеред підвіконня у позі, яка зазвичай свідчить про певну розумову активність. Коли я увійшов, він одразу ж поставив питання, яке ніби крутилося у нього на язиці:
— То що ви казали про душі?
Було очевидно, що моя здогадка виявилася вірною. Підсвідома розумова діяльність взяла своє, хоча йшлося про душевнохворого. Я вирішив розвинути тему.
— А що ви самі про це думаєте? — спитав я.
Він відповів не одразу, але роззирнувся навколо себе, вгору і вниз, ніби сподіваючись знайти там якусь підказку для відповіді.
— Я не хочу ніяких душ! — промовив він якось мляво і ніби вибачаючись. Це питання, здається, мучило його свідомість, тому я вирішив скористатися цим: "щоб бути добрим, мушу стать лихим".[28]
— Вам подобається життя, і вам його не вистачає?
— О, так! Але із цим усе гаразд. Вам не варто про це хвилюватися!
— Але, — спитав я, — як же тоді отримати життя, не отримавши до пари йому і душі?
Здається, це спантеличило його, а я правив далі:
— Одного чудового дня ви вилетите звідси разом із душами тисяч мух, і павуків, і пташок, і котів, які дзижчатимуть, щебетатимуть і нявкатимуть навколо вас. Ви забираєте їхні життя, ви це знаєте, тому ви мусите терпіти їхні душі!
Здається, дещо зі сказаного вплинуло на його уяву, бо він заткнув пальцями вуха і заплющив повіки, міцно замруживши їх, як це робить маленький хлопчик, коли йому в очі потрапляє мило. В цьому було щось жалюгідне, і я був зворушений. Мені здалося, що переді мною дитина, всього-на-всього дитина, попри те, що риси обличчя були зістарені життям, а на підборідді сивіла щетина. Вочевидь, у нього зараз була порушена психіка, тож знаючи, як він раніше під впливом перемінного настрою інтерпретував речі, нібито чужі для нього, я подумав, що слід поставити себе на його місце, наскільки це можливо, і спробувати дослідити хід його думок.
Першим кроком було відновити довіру, тому я спитав його голосно, щоб він почув мене скрізь затулені вуха:
— Може, вам потрібен цукор, щоб знову підманювати ваших мух?
Здалося, що він на якусь мить отямився, похитав головою і зі сміхом відповів:
— Небагато! Мухи — бідолашні створіння!
Трохи помовчавши, він докинув:
— Але я все одно не хочу, щоб їхні душі дзижчали навколо мене.
— А павуки? — продовжував я.
— Бісові павуки! Який із них зиск? З них ні поїсти, ні… — він раптом замовк, ніби згадавши заборонену тему.
"Оце так! — подумав я.