— Коли скандалять королева і мої невістки, звернімось до правосуддя короля.
— Е, що там! — сказав Генріх. — Облишмо краще пані де Конде і пані де Невер. Король не турбується за свою сестру... а я маю довіру до моєї дружини.
— Ні, ні, — сказав Карл, — я хочу впевнитись; тільки давайте розслідуємо наші справи самі. Ви кажете, кузен, ноші зупинились на вулиці Клош-Персе?
— Так, сір.
— Ви пізнаєте місце?
— Так, сір.
— Ну, то ходім, і коли б довелося підпалити дім, щоб довідатись, хто в ньому, його підпалять.
З такими намірами, не дуже втішними для спокою тих, про кого йшла мова, четверо найвизначніших сеньйорів християнського світу пішли вулицею Сент-Антуан.
Принци прибули на вулицю Клош-Персе; Карл, бажаючи розслідувати справу по-сімейному, відіслав дворян, що супроводили його, дозволивши їм провести решту ночі по своїй уподобі, але наказавши бути о шостій годині ранку коло Бастилії з двома кіньми.
На вулиці Клош-Персе було лише три будинки. Розшук був тим легший, що в двох їм відчинили зразу: це були будинки, що виходили: один — на ріг вулиці Сент-Антуан, другий — на ріг вулиці Руа-де-Сісіль.
З третім — інша річ: його сторожем був німець, і німець дуже непривітний. Парижеві ніби судилося появити цієї ночі найвизначніші приклади вірності домашніх слуг.
Скільки не загрожував йому пан де Гіз найчистішою саксонською говіркою, скільки не пропонував Генріх д'Анжу золота йому, скільки не запевняв Карл, що він лейтенант нічного дозору, бравий німець не звертав уваги ні на умовляння, ні на обіцянки, ні на погрози. Бачачи, що на нього напосілися, і дуже настирливо, він просунув крізь залізну огорожу дуло своєї аркебузи — хоч, правда, демонстрація ця викликала тільки сміх у трьох відвідувачів (Генріх Наварський тримався осторонь, ніби справа не мала для нього ніякого інтересу), бо зброя не могла повертатися між штабами в боки, отже небезпечною могла бути хіба для сліпого, що став би просто проти неї.
Бачачи, що сторожа не можна ні залякати, ні підкупити, ані умовити, герцог де Гіз удав, ніби пішов геть із своїм товариством; але відступ тривав недовго. На розі вулиці Сент-Антуан герцог знайшов, що шукав: одну з тих каменюк, що їх зрушували три тисячі років тому Аякс Телемак та Діомед[86]. Він навалив її собі на плече і пішов назад, зробивши товаришам знак іти за ним. Саме в цю хвилину сторож, бачачи, що ті, кого він вважав за розбишак, пішли, замкнув ворота, але не встиг ще засунути засуви. Герцог де Гіз скористався з моменту: як справжня жива катапульта, він метнув камінь у ворота. Замок вилетів, обваливши частину муру, в якому він був укріплений. Ворота відчинились, перекинувши німця, і той, падаючи, страшенно крикнув, чим попередив гарнізон, який без того ризикував бути захопленим зненацька.
Справді, саме в цю хвилину Ла Моль з Маргаритою перекладали ідилію Теокріта[87], а Коконна, під приводом, що він теж грек, попивав з Генрієттою добре сіракузьке вино. І наукова розмова і розмова вакхічна були враз перервані.
Ла Моль і Коконна зараз же почали бойові операції: погасивши свічки і повідчинявши вікна, вискочили на балкон і, розгледівши в темряві чотирьох невідомих людей, почали кидати їм на голови все, що підверталось під руки, здіймаючи при цьому страшенний гамір і стукаючи шпагами об стіни. Найзавзятіший із обложників, Карл, дістав удар срібним кухлем у плече, на герцога д'Анжу звалилася миска з компотом з апельсин та лимонів, а на герцога де Гіза — шматок печеної дичини.
Генріхові нічого не дісталось. Він потихеньку допитував сторожа, прив'язаного паном де Гізом до воріт, але той відповідав своїм незмінним:
— Іch verstehe nicht.
Жінки підбадьорювали обложених і подавали їм різні речі, що градом сипалися на облогу.
— Чортова погибель! — крикнув Карл, якому на голову впав табурет і насунув капелюх на самий ніс. — Зараз мені відчиніть, або всіх вас там звелю повішати!
— Брат! — сказала тихенько Маргарита Ла Молю.
— Король! — сказав той тихенько Генрієтті.
— Король! Король! — сказала Генрієтта Коконна, який тягнув до вікна скриню, щоб особливо почастувати герцога де Гіза, до якого, не знаючи навіть його, почував особливу неприязнь. — Король, кажу вам!
Коконна лишив скриню і здивовано подивився на неї.
— Король? — сказав він.
— Так, король.
— Значить, відступати.
— А Ла Моль з Маргаритою, мабуть, уже подалися! Ходім.
— Куди?
— Ходім, кажу вам.
Взявши Коконна за руку, Генрієтта потягла його до потайних дверей, що виходили в сусідній дім, і всі четверо, позамикавши за собою двері, втекли ходом, що виводив на вулицю Тізон.
— О! — сказав Карл. — Гарнізон, ніби, здається.
Хвилин кілька почекали, але жодного звуку не почули.
— Готують якийсь підступ, — сказав герцог до Гіз.
— Або, певніше, впізнали голос брата і втекли, — сказав герцог д'Анжу.
— В кожному разі, їм доведеться пройти тут, — сказав Карл.
— Так, — відповів герцог д'Анжу, — якщо дім не має двох виходів.
— Кузен, — сказав король, — візьміть ваш камінь і зробіть з другими дверима те, що зробили з першими.
Герцог зміркував, що не варт удаватися до таких засобів і, помітивши, що другі двері не такі міцні, як перші, вибив їх просто ударом ноги.
— Факелів, факелів! — сказав король.
Підійшли слуги. Факели були погашені, але слуги мали при собі все потрібне, щоб запалити їх. З'явився вогонь. Карл IX взяв один факел, другий дав герцогові д'Анжу.
Герцог де Гіз пішов попереду з шпагою в руці.
Генріх ішов позад усіх.
Увійшли в перший поверх.
В їдальні була накрита, — або, певніше, прибрана, — вечеря, бо те, ще стояло на столі, послужило обложеним за знаряддя оборони. Канделябри були поперекидані, меблі лежали догори ногами, весь посуд, крім срібного, був побитий на дріб'язок.
Пройшли до салону. Там, як і в першій кімнаті, не знайшли нічого, що могло б допомогти їм розгадати, хто тут був. Грецькі та латинські книжки, кілька музичних інструментів, — оце й усе, що там знайшлося.
Спальня була ще німіша. В алебастровій кулі, що звисала зі стелі, горів нічник, але в кімнату, здавалось, ніхто не входив.
— Є другий вихід, — сказав король.
— Мабуть, — сказав герцог д'Анжу.
— Але де? — спитав герцог де Гіз.
Оглянули всі кутки і не знайшли.
— Де сторож? — спитав король.
— Я прив'язав його до штахетів, — сказав герцог де Гіз.
— Допитайте його, кузен.
— Він не схоче відповідати.
— Ну, припекти трохи ноги, — сказав король, сміючись, — то заговорить.
Генріх визирнув у вікно.
— Його вже нема, — сказав він.
— Хто його відв'язав? — швидко спитав герцог де Гіз.
— Чортова погибель! — скрикнув король. — Ми не довідаємось нічого.
— Отже, — сказав Генріх, — ви самі бачите, сір, ніщо не доводить, щоб моя жінка і невістка пана де Гіза були в цьому домі.
— Правда, — сказав Карл. — І святе письмо навчає, що три речі не залишають сліду: птиця в повітрі, риба в воді і жінка... ні, помиляюсь, чоловік у...[88]
— Отже, — перебив Генріх, — найкраще, що ми можемо зробити...
— Так, — сказав Карл, — подбати — мені про мою контузію, вам, д'Анжу, про те, щоб змити апельсиновий сироп, а вам, Гіз, вивести з одежі сало від дичини.
І вони вийшли, не подумавши зачинити за собою двері.
Дійшовши до вулиці Сент-Антуан, король сказав герцогові д'Анжу і де Гізу:
— Куди ви підете, панове?
— Підемо, сір, до Нантуйльє, він чекає мене з моїм Лотарінгським кузеном на вечерю.. Ваша величність бажаєте піти з нами?
— Ні, дякую. Ми підемо в протилежний бік. Дати вам одного факельника?
— Ні, дуже вам вдячні, сір! — живо сказав герцог д'Анжу.
— Добре. Він боїться, щоб я не прослідив його, — шепнув Карл на вухо королю Наварському.
Потім, взявши його під руку, сказав:
— Ходім, Анріо! Я частую тебе сьогодні вечерею.
— То ми не вернемось у Лувр? — спитав Генріх.
— Ні, кажу я тобі, упертий! Іди за мною, коли я кажу, іди.
І повіз Генріха вулицею Жоффруа-Ланьє.
V. Анаграма
В вулицю Жоффруа-Ланьє, посередині її, входила вулиця Гарньє-сюр л'О, яку на другому кінці перетинала вулиця де Барр.
Тут, за кілька кроків до вулиці де ла Мартельрі, з правого боку, серед обнесеного високим муром саду, куди вів один тільки хід, стояв невеликий будиночок.
Карл вийняв з кишені ключ, одімкнув двері, які зразу ж відчинились, бо були замкнуті тільки на замок, потім, пропустивши Генріха та слугу з факелом, знову замкнув їх за собою.
В маленькому віконці світилось. Карл, усміхаючись, показав на нього Генріху.
— Не розумію, сір, — сказав той.
— Зараз зрозумієш, Анріо.
Король Наварський здивовано подивився на Карла. Його голос і обличчя набрали виразу ніжності, яка так не відповідала звичайному характерові його фізіономії, що Генріх не впізнав його.
— Анріо, — сказав король, — я казав тобі, що коли виходжу з Лувра, я виходжу з пекла. А коли я входжу сюди, я входжу в рай.
— Сір, — сказав Генріх, — я щасливий, що ваша величність визнали мене гідним супроводити вас на небо.
— Дорога туди вузька, — сказав король, затримуючись на невеличких сходах, — але від цього порівняння повніше[89].
— І який же ангел стереже вхід до вашого едему, сір?
— Зараз побачиш, — сказав Карл IX.
І, зробивши Генріху знак іти за ним без шуму, відчинив одні двері, потім другі і зупинився на порозі.
— Дивись! — сказав він.
Генріх наблизився і завмер, задивившись на одну з найкращих картин, які будь-коли бачив.
Молода жінка років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти спала, поклавши голову на постельку сплячої дитини; вона держала в руках її маленькі ніжки, притулившись до них устами, а довге її волосся золотою хвилею розсипалось навкруги.
— О, сір! — сказав король Наварський. — Хто це чарівне створіння?
— Ангел мого раю, Анріо, єдина істота, що любить мене заради мене самого.
Генріх усміхнувся.
— Так, заради мене, — сказав Карл, — бо вона любила мене перше, ніж дізналась, що я король.
— А з того часу, як знає?
— Ну, з того часу, як знає, — сказав Карл з зітханням, яке доводило, що його криваве царювання було йому часом тяжке, — з того часу, як знає, вона ще любить мене. Отже, суди.
Король тихенько наблизився і приторкнувся до розквітлої щоки молодої жінки поцілунком, легким, як дотик бджоли до лілії.
І все ж таки молода жінка прокинулась.
— Карл! — пробурмотіла вона, розплющуючи очі.
— Бачиш, — сказав король, — вона зве мене Карл.