Що ж він робив усі ці два роки? Він працював, він гнув горба і крок за кроком пройшов нелегкий шлях заводського учня до вміння і платні робітника. Від лещат він перейшов до ковадла. Спочатку кував "бабою", а потім молотом, його руки зашкарубли, і розум – теж. Увечері він знесилено падає в ліжко, бо не вдався дужим, і вмить засинає, а наступного дня починається те саме похмуре безцільне і безрадісне існування. Після його горезвісної поїздки до Нанта він відчуває до шинків жахливу огиду. У будинку Рудиків стало сумно. Подружжя Манжен поселилося в Пулігані, на узбережжі, і після від'їзду пишнотілої дівчини дім здається порожнім, так само, як здається порожньою і її кімната, з якої вона забрала шафу, велику шафу із своїм посагом.
Рудикова дружина майже не виходить із дому, годинами сидить біля вікна з опущеною завісою – тепер вона нікого вже не чекає... До всього байдужа, вона тільки механічно виконує свої щоденні обов'язки і вже не живе, а лише животіє; здається, життя витікає з неї, як кров із відкритої рани. Тільки дядько Рудик завжди у доброму гуморі, як людина, у якої чисте сумління, його маленькі пильні і натреновані очі не втратили гостроти зору, і тільки дивуєшся, як він умудрився зберегти таку наївну, сліпу і довірливу душу, для якої не існує на світі ніякого зла.
У Джековому житті не відбувається жодних подій. Остання зима була дуже сувора. Луара завдала людям великої шкоди, затопила мало не увесь острів, частина якого лишалася під водою цілих чотири місяці. Доводилося працювати у вогкості, дихати туманом і отруйними випарами боліт. Джек дуже кашляв, у нього часто була гарячка, і він лежав у лікарні, але хіба ж то події? Лише зрідка надходили листи із Етьйоля – лагідні, коли мати писала їх потай, повчальні й холодні, коли їх диктував віршомаз, заглядаючи їй через плече. Д'Аржантонові вчинки й життя займали дуже велике місце в посланнях його терплячої жертви. Таким чином Джек довідався, що "Дочку Фауста" завершено, прочитано трупі акторів Французького театру, але ті блазні мали зухвалість одностайно її відхилити, за що накликали на свої голови "нищівні слова". Іще одна новина – примирення з Моронвалями: віднині вони допущені до столу в "Parva domus", куди з'являються у неділю з "дітьми півдня" усіх мастей, які дуже лякають тітоньку Аршамбо.
Моронваль, Маду, гімназія – яким , було це все далеким для нього! З тією відстанню не зрівняється ні відстань від Ендре до завулка Дванадцяти будинків, ні кількарічна відстань від химерного минулого до похмурої дійсності. Джек тих часів тепер здавався йому людиною зовсім іншого, вищого, суспільного стану, людиною шляхетною й витонченою. Та й що лишилося від білявого хлопчика з рожевою ніжною шкірою в цьому цибатому, обвітреному, виснаженому, зсутуленому хлопцеві з нездоровим рум'янцем на вилицях, з худими, вузькими плечима, на яких висіла робітнича блуза?
Отож пророчі слова лікаря Ріваля справдилися: "Ніщо так не віддаляє, як суспільні відмінності".
Щоразу, коли Джек згадував сім'ю Рівалів, його обіймав сум. Незважаючи на дорікання д'Аржантона, він зберіг у серці безконечну вдячність до людяного доброго лікаря, ніжну приязнь до маленької Сесіль і щороку перед першим січня писав їм довгого листа. Проте вже два таких листи лишилися без відповіді. Чому? Що він їм заподіяв?
Тільки одна думка підтримує нашого друга Джека серед знегод його безрадісного існування: "Заробляй на прожиття... Ти будеш потрібен матері". Та що подієш, робітникові платять гроші не за те, як він старається, а за те, що він зробив. Мало хотіти – треба ще й уміти. А він не вміє і не може. Попри пророцтва Лабассендра, хоч би як Джек пнувся з шкіри, він назавжди лишиться "мамулою" в ковальській справі. Що не кажіть, а він не має такого "дару". Йому уже сімнадцять років, його учнівство закінчилося, а він насилу заробляє три франки денно. Маючи оті три франки, він повинен заплатити за житло, повинен харчуватися і одягатися, тобто купувати нові блузу і штани, коли старі не можна вже носити. Таке дали йому у руки ремесло! І що ж то він робитиме, якщо мати йому напише: "Я їду... Я житиму з тобою!.."?
– От що, хлопчику, – якось сказав йому дядько Рудик, котрий за звичкою ще й досі називав Джека "хлопчиком", хоча той переріс його на цілу голову, – даремно твої батьки не послухались мене: не для тебе ця робота. Ти ніколи не навчишся працювати як належить із напилком, і доведеться нам весь час тебе тримати в чорноробах, а з платнею чорнороба не проживеш. На твоєму місці я узяв би ноги на плечі та й помандрував би світом за своєю долею. Стривай, тут нещодавно в збиральний цех навідувався Бланше, головний механік із "Кідна"; він шукає кочегарів. Якщо тебе не лякає кочегарня, то, може, спробуєш? Зароблятимеш шість франків денно. Плаваючи по всьому світі, матимеш харчі, прихисток, будеш у теплі... Ох, чорт, так, хай йому чорт, тепло – то не те слово!.. Робота тяжка, але й там не вмирають, я он два роки гнув горба у кочегарні, а бач, живий. То як ти дивишся, якщо я напишу Бланше?
– Я згоден, пане Рудику... Краще вже кочегаром... Думка, що йому вдвічі більше платитимуть та що він побачить світу, цікавість до мандрівок, що лишилася з дитинства й була навіяна розповідями Маду й Ріваля, який барвисто змальовував йому свої морські походи на "Байонезі",– усе це підштовхнуло Джека погодитися на роботу кочегара, роботу, за яку беруться тільки невмілі робітники, самі невдатні служники молота й ковадла, бо в кочегарні треба мати тільки силу та велику витривалість.
Він поїхав із Ендре липневого ранку, рівно через чотири роки після свого приїзду.
І цього дня погода була просто чудова!
З палуби невеличкого пароплава, де поряд з Джеком стояв Рудик, якому захотілося його провести, відкривався разючий, чарівний краєвид. З кожним обертом гребного колеса ріка ширшала, немов щосили розсовуючи, розштовхуючи власні береги, аби вільніше котити свої води до моря. Повітря свіжішало, дерева нижчали, береги, віддаляючись один від одного, ставали все пологішими, ніби їх згладжували штормові вітри, що дули навпроти з моря. То там, то сям поблискували озера, здіймалися димки над торфовищами, а понад самою рікою, квилячи, мов діти, носились хмари крячок і морських чайок. Але все це зникало, губилося з наближенням до неозорого океану, який не терпить, щоб щось змагалося із його величчю, так само, як не терпить жодної рослинності на своїх голих берегах, вилизаних його гіркувато-солоними хвилями.
Пароплавчик увійшов у морський простір, несподівано підстрибнувши. Та й як інакше назвеш зміну в поведінці цього суденця, що тепер розхитувалося усім корпусом, і та хитавиця немов передавалась морським хвилям, залитим сліпучим світлом; гнані свіжим морським вітром, вони котилися одна за одною обабіч судна аж до обрію, до тієї риски, де зливається небосхил і зеленава синь води, ховаючи від жадібних очей людини подальший простір.
Джек іще ніколи не бачив моря. Свіжий солонуватий запах моря, хвилі, що віялом набігають під час припливу, – все виповнювало його серце п'янкими мріями про подорожі.
Праворуч, як і у всіх морських портах, затиснутих між скелями, зливались, мов луска, дахи будинків. То був Сен-Назер; над ним на пагорбі здіймалася дзвіниця, схожа на сторожову вежу, а центральна вулиця, переходячи у мол, виступала далеко в море. Над берегом поміж будинками стриміли щогли; вони тиснулись одні до одних, перехрещувалися, спліталися, і складалось враження, що порив вітру закинув жужмом усі ці реї в затишок порту. Та що ближче пароплав підходив до порту, все розступалося, роз'єднувалося, виростало.
Вони висадились на молу. Там їх повідомили, що "Кідн", великий пароплав Трансатлантичної компанії, через дві-три години виходить у море; з учорашнього дня він стоїть на рейді. То був єдиний придуманий досі спосіб, щоб до відплиття в море вся команда була на борту без втручання жандармів, які інакше мусили б обходити всі портові притони в пошуках п'яних матросів.
Отож Джек зі своїм супутником зовсім не мали часу подивитися місто, де вулиці аж до самого порту були сповнені людського гомону й метушні, як і завжди в базарний день. Вся набережна була всіяна в'язками зелені, кошиками фруктів, зв'язаною попарно свійською птицею, що, крякаючи й кудкудакаючи, била крильми по землі. Уздовж торгового ряду, опустивши руки, стояли бретонські селянки й селяни, мовчки, незворушно чекаючи на покупців. Ніхто з них не квапився, не закликав перехожих. На відміну від них безліч дрібних торговців з лотками, де лежали шийні хустки, гаманці, шпильки й каблучки, снували туди й сюди, навперебій розхвалюючи свій товар. Матроси з усіх кінців світу, міщанки з Сен-Назера, жінки робітників і службовців Трансатлантичної компанії квапливо скуповувались на базарі, де й кок із "Кідна" завершував закупівлю харчів. Від нього Рудик довідався, що Блакше вже на борту пароплава і лютує через те, що йому бракує кочегарів.
– Скоріше, хлопче, ми запізнюємось!
Вони стрибнули в човен і попливли через захаращену кораблями гавань. Тут уже ніщо не нагадувало порт Нанта, де були середні й дрібні кораблики. Тут, немов спочиваючи, стояли на якорі лише величезні морські кораблі. І завислу над водою дзвінку, як кришталь, тишу порушували тільки. крики свійського птаства, яке вантажили в трюми, та стукіт молотків, що долинав із сухого доку. Величезні океанські пароплави, що вилаштувалися вздовж пристаней, темні й важкі, здавалося, спали в проміжку між двома далекими рейсами. Великі англійські кораблі, що прибули з Калькутти, здіймаючи над морем по кілька ярусів кают, мали дуже високу носову частину і міцні корпуси, їхні борти фарбували матроси, копошачись на них мов мурашня. Човен пропливав поміж нерухомого цього громаддя, де вода була темна, як у каналі, що перетинає місто, ковзав повз борти кораблів, наче повз товсті стіни, де звисали ланцюги і набряклі канати, з яких стікала вода. Нарешті вони вийшли за межі торту і обігнули мол, на краю якого стояв на парах "Кідн", очікуючи на приплив.
Якийсь невисокий, нервовий і сухорлявий чоловік без куртки, але в кашкеті з трьома золотистими нашивками, гукнув Джека й Рудика, коли їхній човен підійшов до самого борту пароплава.