Але як і брат ваш не може при мені говорити про деякі пропозиції пана Свидригайлова, так і я не бажаю і не можу розмовляти... в присутності інших... про деякі вельми й вельми важливі речі. До того ж капітальне і настійне прохання моє не було виконане...
Лужин набрав скривдженого вигляду і поважно примовкнув.
— Прохання ваше, щоб брата не було при нашому побаченні, не виконано тільки на мою настійну вимогу, — сказала Дуня. — Ви писали, що брат образив вас; я гадаю, що це треба негайно з'ясувати і ви повинні помиритись. І якщо Родя вас справді образив, то він мусить і буде просити у вас пробачення.
Петро Петрович одразу ж закомизився.
— Є деякі образи, Євдокіє Романівно, яких, і за найщирішого бажання, забути не можна. В усьому є межа, яку переходити небезпечно; бо, раз переступивши, повернутись назад уже не можна.
— Я вам не про те, власне, говорила, Петре Петровичу, — з деяким нетерпінням перебила Дуня, — зрозумійте як слід, що все наше майбутнє залежить тепер від того, чи з'ясується й уладнається все це якнайшвидше, чи ні? Я прямо, з першого слова кажу, що інакше не можу собі це мислити, і коли я хоч трохи дорога вам, то, хоч і важко, а з усією цією історією треба сьогодні ж покінчити. Повторюю, якщо брат винен, він проситиме пробачення.
— Дивуюсь, що ви ставите так питання, Євдокіє Романівно, — дедалі більш роздратовувався Лужин, — цінуючи і, сказати б, обожуючи вас, я водночас вельми й вельми можу не любити когось із ваших домашніх. Претендуючи на щастя стати вашим чоловіком, разом з тим не можу взяти на себе зобов'язання, що не відповідають...
— Ах, покиньте весь час ображатися, Петре Петровичу, — схвильовано перебила Дуня, — і будьте тією розумною і благородною людиною, за яку я вас завжди вважала і хочу вважати. Я дала вам слово, я ваша наречена: довіртесь же мені в цій справі і повірте, я зможу розсудити безсторонньо. Те, що я беру на себе роль судді, це такий же сюрприз моєму братові, як і вам. Коли я, одержавши вашого листа, запросила його сьогодні неодмінно прийти на наше побачення, я йому нічого не сказала про мої наміри. Зрозумійте, що коли ви не помиритесь, то я ж муситиму вибирати між вами: або ви, або він. Так поставлено питання і з вашого, і з його боку. Я не хочу і не повинна помилитись у виборі. Для вас я мушу розірвати з братом; для брата я мушу розірвати з вами. Я хочу й можу дізнатися тепер напевно: брат він мені чи ні? А про вас: чи дорога я вам, чи цінуєте ви мене: чи дружина ви мені?
— Євдокіє Романівно, — роздратовано мовив Лужин, — ваші слова багато що мені одкривають, скажу більше, навіть ображають мене, зважаючи на те становище, у якому я маю честь перебувати щодо вас. Не кажучи вже про те, що ви ставите ніби в один ряд мене і... зарозумілого юнака, що для мене дивно й образливо. Я зрозумів вас так, що ви припускаєте можливість порушення слова, яке ви дали мені. Ви кажете: "або ви, або він?", отже, тим самим показуєте мені, як небагато важу я для вас... я не можу допустити цього, зважаючи на відносини і... зобов'язання, які існують між нами.
— Як! — спалахнула Дуня: — Я ставлю ваш інтерес поряд з усім, що досі було мені дороге в житті, що досі становило все моє життя, і раптом ви ображаєтесь за те, що я даю вам мало ціни!
Раскольников мовчки і в'їдливо усміхнувся. Разуміхіна всього пересмикнуло; але Петра Петровича це не переконало; навпаки, він щодалі ставав більш причепливим і дратівливим, наче добираючи в цьому смаку.
— Любов до майбутнього супутника життя, до чоловіка, повинна переважати любов до брата,[4-15] — вимовив він сентенційно,[4-16] — і, в усякому разі, я не можу стояти в одному ряду... Хоч я й казав оце зараз, що в присутності вашого брата не бажаю і не можу викласти всього, з чим прийшов, проте я тепер же маю намір звернутись до вельмишановної вашої матусі, бо вважаю, що необхідно з'ясувати дуже капітальний і образливий для мене момент. Син ваш, — звернувся він до Пульхерії Олександрівни, — вчора, в присутності пана Разсудкіна (чи... здається, так? даруйте, забув ваше прізвище, — люб'язно уклонився він Разуміхіну), образив мене, перекрутивши мою думку, яку я виклав вам тоді в приватній розмові, за кавою, а саме, що одруження з бідною дівчиною, яка вже зазнала життєвого горя, по-моєму, вигідніше з погляду подружнього життя, ніж з такою, що зазнала розкошів, бо корисніше для моральності. Ваш син умисно перебільшив значення слів до безглуздя, закинувши мені злісні наміри і, на мою думку, ґрунтуючись на вашій кореспонденції. Вважатиму себе щасливим, якщо ви, Пульхеріє Олександрівно, зможете переконати мене в протилежному і тим значною мірою заспокоїти. Скажіть же мені, в яких саме виразах виклали ви слова мої у вашому листі до Родіона Романовича.
— Я не пам'ятаю, — збилася Пульхерія Олександрівна, — я виклала так, як сама зрозуміла. Не знаю, як переказав вам Родя... Може, він щось і перебільшив.
— Без вашої намови він перебільшити не міг.
— Петре Петровичу, — з гідністю промовила Пульхерія Олександрівна, — доказом того, що ми з Дунею не сприйняли ваших слів як щось дуже погане, є те, що ми тут.
— Правильно, мамо! — схвально сказала Дуня.
— Виходить, я й тут винен! — образився Лужин.
— От ви, Петре Петровичу, все Родіона винуватите, а ви й самі про нього неправду написали у своєму листі, — додала, посміливішавши, Пульхерія Олександрівна.
— Я не пам'ятаю, щоб написав якусь там неправду.
— Ви написали, — різко промовив Раскольников, не обертаючись до Лужина, — що я вчора віддав гроші не вдові роздавленого, як це справді було, а його дочці (якої до вчорашнього дня я ніколи не бачив). Ви написали це, щоб посварити мене з рідними, і для того додали, в мерзотних виразах, про поведінку дівчини, якої ви не знаєте. Все це плітка й підлота.
— Пробачте, добродію, — трясучись від злості, відповів Лужин, — у листі моєму я дуже багато писав про вас і про ваші вчинки тільки тому, що хотів виконати просьбу вашої сестриці і матері — описати їм, якої я думки про вас і яке ви на мене справили враження. Що ж до листа мого, то знайдіть хоч рядок неправди, тобто що ви не витратили грошей і що в сімействі тому, хоча б і нещасному, немає недостойних осіб.
— А по-моєму, то ви, з усіма вашими чеснотами, не варті мізинця тієї нещасної дівчини, в яку ви кидаєте камінь.
— Отже, ви б зважилися ввести її в товариство вашої матері й сестри?
— Я це вже й зробив, коли хочете знати. Я посадив її сьогодні поруч з мамою і Дунею.
— Родю! — скрикнула Пульхерія Олександрівна.
Дунечка почервоніла; Разуміхін нахмурив брови. Лужин уїдливо і зарозуміло осміхнувся.
— Самі бачите, Євдокіє Романівно, — сказав він, — чи можливе тут порозуміння? Сподіваюсь тепер, що питання це вичерпане і з'ясоване остаточно. Я ж залишаю вас, щоб не заважати дальшій приємності родинного побачення і повідомленню секретів (він підвівся з місця і взяв капелюха). Але, йдучи, дозволю собі висловити надію, що надалі мені не загрожуватиме можливість подібних зустрічей і, сказати б, компромісів. А вас же особливо проситиму, вельмишановна Пульхеріє Олександрівно, подбати про це, тим паче що й лист мій був адресований вам, а не комусь іншому.
Пульхерія Олександрівна трохи образилась.
— Щось ви вже зовсім нас під владу свою берете, Петре Петровичу. Дуня вам розповіла причину, чому ми не виконали вашого бажання: вона добрі наміри мала. Та й пишете ви мені, наче наказуєте. Невже ж нам кожне бажання ваше за наказ вважати? А я от вам скажу, що, навпаки, вам слід тепер з нами бути особливо делікатним і вибачливим, бо ми все кинули і, на вас звірившись, сюди приїхали, отже, і без того вже майже у вашій владі перебуваємо.
— Це не зовсім справедливо, Пульхеріє Олександрівно, і особливо тепер, коли вас повідомлено про ті три тисячі, які Марфа Петрівна відказала, і які, здається, дуже до речі, судячи з нового тону, яким заговорили ви зі мною, — додав він ущипливо.
— А взявши до уваги оці ваші слова, можна справді припустити, що ви розраховували на нашу безпорадність, — роздратовано сказала Дуня.
— Але тепер принаймні не можу на це розраховувати й особливо не бажав би перешкодити повідомленню про секретні пропозиції Аркадія Івановича Свидригайлова, на що він уповноважив вашого братіка, а вони, я бачу, мають для вас капітальне значення, а може, й вельми приємні.
— Ой боже мій! — скрикнула Пульхерія Олександрівна.
Разуміхін не міг всидіти на стільці.
— І тобі не соромно тепер, сестро? — спитав Раскольников.
— Соромно, Родю, — сказала Дуня. — Петре Петровичу, ідіть геть звідси! — сполотнівши від гніву, звернулася вона до Лужина.
Петро Петрович, здається, зовсім не сподівався такого кінця. Він надто покладався на себе, на свою владу і на безпорадність своїх жертв. Не повірив і тепер. Він зблід, і губи його затрусились.
— Євдокіє Романівно, якщо я вийду тепер у ці двері, при такому напутті, то — зважте це — я вже не повернуся ніколи. Обміркуйте як слід! Моє слово тверде.
— Яке нахабство! — скрикнула Дуня, схоплюючись з місця, — та я й не хочу, щоб ви повертались!
— Як? Так он воно що-о! — закричав Лужин, який до останньої хвилини не міг повірити в таку розв'язку, а тому зовсім змішався, — так он що-о! А чи знаєте, ви, Євдокіє Романівно, що я міг би й протестувати.
— Яке право ви маєте так говорити з нею! — палко вступилася Пульхерія Олександрівна, — на якій підставі ви можете протестувати? І які це ваші права? Ну, чи віддам я вам, отакому, мою Дуню? Ідіть собі геть, залиште нас зовсім! Ми самі винні, що на таке недобре діло пішли, а найбільше я...
— Одначе ж, Пульхеріє Олександрівно, — розпалився розлютований Лужин, — давши слово, якого тепер зрікаєтесь, ви зв'язали мене ним... і, нарешті... нарешті, я втягнений був, так би мовити, через те у витрати...
Ця остання претензія так відповідала вдачі Петра Петровича, що Раскольников, блідий від гніву і від зусиль стримати його, раптом не здержався і — зареготав.
Але Пульхерія Олександрівна втратила терпець:
— У витрати? В які ж це витрати? Часом чи не про скриню нашу згадуєте? Та вам же її кондуктор задурно провіз. Господи, ми ж вас і зв'язали! Та схаменіться, Петре Петровичу, це ви нам руки і ноги зв'язали, а не ми вам!
— Годі, мамо, прошу тебе, годі! — благала Євдокія Романівна.