— Вирахувати неважко, але навряд чи розрахунок буде правильний.
— Нічого! — нетерпляче втрутився Нед Ленд. — Нехай буде хоч приблизний!
— Будь ласка, — почав я. — Кожна людина витрачає за годину кількість кисню, що міститься в ста літрах повітря, коротше кажучи, споживає протягом двадцяти чотирьох годин кількість кисню, що міститься в двох тисячах чотирьохстах літрах. Отже, треба розділити водотоннажність судна на дві тисячі чотириста...
— Так точно, — сказав Консель.
— А оскільки водотоннажність "Наутилуса" становить півтори тисячі тонн, а в кожній тонні тисяча літрів повітря, то отримуємо, поділивши на дві тисячі чотириста...
Я взявся за олівець.
— ...шістсот двадцять п'ять. Інакше кажучи, "Наутилус" містить кількість повітря, достатню для шестисот двадцяти п'яти чоловік протягом двадцяти чотирьох годин.
— Шестисот двадцяти п'яти, — повторив Нед.
— Але, запевняю вас, — додав я, — що ми, усі разом узяті: пасажири, матроси, офіцери — не становимо і десятої частини цієї цифри.
— Та й то — надто багато для трьох чоловік, — промимрив Консель.
— Отже, бідний мій Неде, можу вам тільки порадити запастися терпінням.
— І не тільки терпінням, — зауважив Консель, — але й сумирністю.
Консель знайшов потрібне слово.
— Утім, — додав він, — не може ж капітан Немо увесь час іти на південь. Колись та й зупиниться! Зустрінуться на шляху льодові [281] поля, от і доведеться повертатися в моря більш цивілізовані! І тоді, Неде, настане час знову спробувати щастя.
Канадець похитав головою, провів рукою по чолу і вийшов, не упустивши ні слова.
— З дозволу пана професора, — сказав перегодом Консель, — поділюся з вами своїми спостереженнями. Бідолаха Нед убив собі в голову всяку всячину. Усе згадує минуле. То й усі ми так! Що проминуло, те стало милим! Серце своє він просто надриває цими спогадами. Треба зрозуміти його! Що йому робити на борту "Наутилу-са"? Байдики бити? Він не учений, як пап професор. Чудеса підводного світу не радують його, як вони радують нас. Він усім готовий пожертвувати, аби увечері посидіти в таверні, там, у себе на батьківщині!
Справді, одноманітність життя на борту судна, очевидно, гнітило канадця, що звик до життя діяльного і вільного. Події, які могли б його зацікавити, траплялися рідко. Утім, у той день одна подія нагадала китобоєві щасливі часи.
Близько одинадцятої годин ранку "Наутилус", спливши на поверхню океану, опинився серед цілої низки китів. Зустріч з китами не здивувала мене: я знав, що ці ссавці, на яких полюють китобійні флотилії, рятуючись від своїх переслідувачів, мандрують у води Атлантики й у прилеглі до них частини океану.
Кити відігравали важливу роль і зробили чимало послуг в епоху великих відкриттів. Це вони, звабивши за собою басків, а потім астурійців, англійців і голландців, привчили їх нехтувати небезпеками далеких мандрів і сміливо борознити океани у всіх напрямках. Старовинні легенди рясніють описами подвигів цих велетнів, котрі заводили китобоїв мало не до Північного полюса — бракувало усього яких-небудь семи льє до нього! Нехай це буде вимисел, але в ньому передвіщувалося майбутнє! Досить імовірно, що, полюючи за китами в арктичних і антарктичних морях, люди відкрили полюси обох півкуль!
Ми сиділи на палубі. Море було спокійне. Жовтень місяць під цими широтами дарував нам прекрасні осінні дні. Канадець перший, — він не міг помилитися, — помітив кита на східній стороні обрію. Придивившись уважно, можна було розрізнити, миль за п'ять від "Наутилуса", якусь чорну масу, котра то спливала на поверхню, то щезала під водою.
— Ех! — вигукнув тоскно Нед. — Був би я на борту китобоя, відвів би оце душу! Здоровенний кит! Погляньте-но, який він стовп води викидає! Тисяча чортів! І чому я прикутий до цієї залізної бочки! [282]
— Невже, Неде, — сказав я, — у вас іще живі замашки китобоя?
— А який же китобій, пане, забуде своє колишнє ремесло? Що може замінити полювання на китів? Воно збуджує кров!
— А вам не доводилося полювати на китів в тутешніх морях?
— Не доводилося, пане. Я плавав у північних "морях, доходив до Берінгової протоки, до Девісової протоки.
— Отже, з китами Південної півкулі ви ще не знайомі. Та не дивно! Ви дотепер полювали північних китів, а південні кити не переходять теплих вод екватора.
— Ви не жартуєте, пане професоре? — недовірливо сказав канадець.
— Кажу те, що є.
— А от, до речі, послухайте-но, що я вам розповім: у шістдесят п'ятому році — себто два з половиною роки тому — я підчепив біля Гренландії кита, у якого в боці стирчав гарпун із клеймом китобійного судна з Берінгової протоки! Отже, як могло статися, що тварина, поранена коло західних берегів Америки, була загарпунена коло східних берегів, якщо вона, обігнувши мис Горн або мис Доброї Надії, не перейшла через екватор?
— Я тримаюся тієї думки, — сказав Консель. — Чекаю, що нам відповість пан професор.
— Пан професор відповість вам, друзі мої, що різні види китів живуть у різних морях і ніколи їх не полишають. І якщо якийсь кит із Берінгової протоки завітав до Девісової протоки, значить, між морями існує прохід або коло берегів Америки, або коло берегів Азії.
— І я повинен вам вірити? — запитав канадець, прискаливши око.
— Треба вірити пану професору, — сказав Консель.
— Виходить, — запально продовжив канадець, — оскільки я не полював у тутешніх водах, значить і тутешніх китів не знаю, га?
— Виходить так, Неде.
— Тим доцільніше завести з ними знайомство, — зауважив Консель.
— Погляньте! Дивиться, дивіться, он! — схвильованим голосом вигукнув канадець. — Він наближається! Ех, чорт! Іде простісінько на нас. Дражниться, бестія! Відчуває, що в мене руки порожні!
Нед тупнув ногою. Рука стислася в кулак, потрясаючи уявлю-ваним гарпуном.
— А що, тутешні кити такі ж здоровенні, як у північних областях океану? [283]
— Майже такі, Неде.
— А я, треба сказати, пане, бачив здоровенних китів, у сто футів завдовжки! Мені навіть траплялося чути, начебто кити коло Алеутських островів бувають ще й довші за сто п'ятдесят футів!
— Ну, це вже явне перебільшення! — махнув рукою я. — Ці тварини не справжні кити, у них є спинні плавці, і вони, як і кашалоти, менші за справжніх китів.
— Егей! — заволав канадець, не відводячи очей від океану. — Підходить! Іде в кільватері "Наутилуса"!
І, повертаючись до перерваної розмови, він сказав:
— Ви кажете, що кашалоти дрібні тварини? А розповідають, начебто зустрічаються гігантські кашалоти. Це тварини розумні. Вони, кажуть, маскуються водоростями, фукусами й усілякими морськими рослинами. їх приймають за острівці. До них причалюють, висаджуються, розводять вогонь...
— Будують будинки, — під'юдив Консель.
— Чого ти смієшся! — гарячився Нед Ленд. — Ну, а одного чудового дня тварина іде під воду і все його населення — ф'іоть! — разом із ним у морські безодні...
— Як у подорожах Синдбада Мореплавця, — сміючись, зауважив я. — Ах, містере Ленде, ви, здається, любите незвичайні історії! От які ваші кашалоти! Сподіваюся, ви самі не вірите цим небилицям?
— Пане натуралісте, — серйозно відповів канадець. — Коли справа стосується китів, треба усьому вірити! Еге-гей! Дивіться-но, дивіться! А як пливе! От так поринає! Кажуть, ці тварини встигають за п'ятнадцять днів обійти навколо світу!
— Не стану сперечатися.
— А ви знаєте, пане Аронаксе, що на самісінькому початку створення світу кити ще моторпіше плавали?
— А-а!.. Справді, Неде? Чому ж це?
— Бо в ті часи хвіст у них був поперечний, як у риб; отож, значить, хвіст у них був сплющений і стояв вертикально, вони і помахували ним туди-сюди урізнобіч! Але Творець, побачивши, що рибки надто прудкі, узяв та й вивернув їм хвіст! Так відтоді і ляскають вони хвостом по воді згори вниз! Ну, спритності в них і поменшало!
— Усе це так, Неде, — сказав я, — і я маю вам вірити?
— Не обов'язково, — відповів Нед Ленд. — У всякому разі, не більше, аніж коли б я сказав, що існують кити завдовжки в триста футів і вагою сто тисяч фунтів. [284]
— Що й казати, чимало! — усміхнувся я. — Але треба зізнатися, що деякі китоподібні досягають значних розмірів. Одного жиру, свідчать, витоплюють з них до ста двадцяти тонн!
— Щодо цього, то я своїми очима бачив, — сказав канадець.
— Охоче вірю, Неде! Так само, як вірю в те, що деякі кити величиною дорівнюють ста слонам! Посудіть самі, яке цікаве видовище: таке громадище, та ще й пливе зі скаженою швидкістю!
— А чи правда, — запитав Консель, — що кит може потопити корабель?
— Корабель? Сумніваюся! — відповів я. — Утім, розказують, що в тисяча вісімсот двадцятому році саме в оцих південних морях кит кинувся на "Ессекс" і почав штовхати його задом наперед зі швидкістю чотирьох метрів на секунду. Судно зачерпнуло воду кормою і затонуло майже в ту ж хвилину!
Нед лукаво подивився на мене.
— А от одного разу кит так лупив по мені хвостом, — сказав він, — тобто не по мені, а по моїй шлюпці, — що нас із товаришами підкинуло в повітря десь так метрів на шість! Що й казати, проти кита пана професора мій просто китеня!
— А що, кити довго живуть? — запитав Коисель.
— По тисячі років, — відповів канадець водиомить.
— Звідки ви це знаєте, Неде?
— Хтозна, так кажуть.
— А чому так кажуть?
— Бо знають.
— Ні, Неде! Не знають, а тільки припускають. А свої припущення будують на тій підставі, що в перший період розвитку китобійного промислу, років чотириста тому, поріддя китів було значно більше за нинішнє. Звідси зробили досить логічний висновок, що нинішні кити перебувають ще в стадії росту. Тому Бюф-фон і сказав, що ці китоподібні можуть і повинні жити по тисячі років. Ви зрозуміли?
Нед Леид не чув мене. Утім, він і не слухав! Кит підходив усе ближче і ближче. Нед пожирав його очима.
— Еге-ге! Кит, і не один! Десять, двадцять, та їх тут ціле стадо! І оце сидіти склавши руки? Чорт, а у мене і руки й ноги зв'язані!
— Послухайте, друже Нед, — сказав Копсель, — а чого ви не попрохаєте у капітана Немо дозволу пополювати?..
Консель ще не закінчив фрази, а канадець уже кинувся до трапа і зііик у люці. [285]
За кілька хвилин він повернувся разом із капітаном. Якийсь час капітан Немо дивився на китів, що пустували десь за милю від "Наутилусак
— Південні кити, — сказав він.