В розпалі бою він вирвався так далеко вперед, що під час спалаху одного з револьверних пострілів його побачили оточеним п'ятьма-шістьма великими лисицями, від яких він затято й мужньо відбивався.
Зрештою, після двох годин січі перемога стала схилятися на бік колоністів. Ледь засіріло небо — це зіграло, безумовно, вирішальну роль, — лисиці стали задкувати, а відтак — тікати на північ через місток, який відразу звів за ними Наб.
Коли ж зовсім розвиднилося, колоністи нарахували на березі не менше як півсотні звірячих трупів.
— А де Юп? — закричав Пенкроф. — Де наш Юп? Юп зник. Наб раз у раз гукав його, та Юп уперше
не відгукувався на приятелів голос.
Усі кинулись на пошуки орангутанга, тремтячи на саму думку, що його роздерли звірі. Колоністи розгребли звірячі трупи на политому кров'ю снігу і відкопали свого вірного товариша із-під цілої купи шакалових лисиць із потрощеними щелепами та перебитими хребтами, що переконливо засвідчувало: їм довелося скуштувати кийка безстрашного орангутанга. У його руці досі ще був уламок палиці — певне, втративши зброю, Юп не міг далі змагатися з безліччю ворогів, — а на грудях зяяли глибокі криваві рани.
— Він живий! — вигукнув Наб, схилившись над орангутангом.
— У такому разі ми його виходимо, — відповів моряк. — Глядітимем його, як брата!
Юп ніби зрозумів і, здавалося, вдячно схилив голову Пенкрофові на плече. Моряка теж було поранено, але рани його, як і рани інших колоністів, були легкі, бо вогнепальна зброя майже весь час тримала звірів на відстані. Більш-менш загрозливий стан здоров'я мав тільки Юп.
Наб і Пенкроф віднесли його до підйомника, й лише тоді, в них на руках, він ледь-ледь застогнав. Потім орангутанга обережно підняли в Гранітний палац, поклали на матрац, знятий із одного з ліжок, і турботливо помили Юпові рани. Судячи з усього, його внутрішні органи були цілі, але він дуже ослаб через велику втрату крові й мав сильну гарячку.
Отже, Юпа перев'язали, поклали в постіль і прописали сувору дієту, "наче справжній людині", як казав Наб, — [280] а потім дали випити кілька чашок жарознижуючого відвару з лікарських трав, що зберігалися в Гранітному палаці.
Юп заснув спочатку дуже неспокійним сном, але потроху його дихання стало рівнішим, і колоністи вийшли, аби дати йому цілковитий спокій. Іноді тільки Топ тихенько, мов "навшпиньки", заходив у приятелеву кімнату і, здавалося, схвалював турботу колоністів про його друга. Юп лежав на постелі, звісивши лапу, а Топ засмучено і співчутливо лизав її.
Того самого ранку колоністи відтягли туші забитих звірів до лісу Далекого Заходу і закопали їх глибоко в землю.
Напад звірів, що міг мати вельми прикрі наслідки, став для колоністів незабутнім уроком, і відтепер друзі лягали спати, тільки поки хто-небудь із них перевірить мости і переконається, що жоден звір не зможе на них напасти.
Тим часом Юп, за життя якого колоністи перші дні дуже тривожилися, швидко став одужувати. Завдяки міцному здоров'ю орангутанга його гарячка поволі спала, і Гедеон Спілет, котрий трохи розумівся на медицині, незабаром висловив припущення, що життю орангутанга не загрожує велика небезпека. Шістнадцятого серпня Юи почав їсти. Наб готував для хворого смачні солодкі страви, і той хлебтав їх з невимовною втіхою, — він таки мав грішок: любив — поласувати солодким, а Набові й на думку не спадало боротися з цією вадою.
— Що ви хочете? — казав негр Гедеону Спілетові, коли той часом зауважував, ніби він надто потурає Юпові. — В нашого Юпа тільки й радості, що поласувати чимось смачним; я вельми радий хоч так віддячити йому за вірну службу!
Через десять днів, 21 серпня, дядечко Юп підвівся з постелі. Його рани зарубцювалися, і колоністи повірили, що незабаром до нього вернуться і сила, й спритність. Як і всіх, хто одужує, його пойняв непогамовний голод, і журналіст дав йому змогу їсти, скільки душа бажає, покладаючись на інстинкт, якого часто бракує людям і який мав уберегти орангутанга від надмірностей. Наб, звичайно, був у захваті, бачачи, що до його учня повертається бажання їсти й пити.
— їж, Юпику, — казав він. — їж, що хочеш і скільки хочеш! Ти за нас проливав кров, і це все, чим я можу помогти тобі набратися сили! [281]
A 25 серпня пролунав збуджений Набів голос, що скликав товаришів:
— Пане Сайресе, пане Гедеоне, пане Герберте, Пенкро-фе, бігом сюди!
Колоністи, що робили кожен своє в урочистій залі, схопилися й побігли на поклик до комірчини, відведеної Юпові.
— Що сталося? — запитав журналіст.
— Ви тільки гляньте! — сказав Наб і розреготався. І що ж вони побачили? На порозі Гранітного палацу
сидів, по-турецькому склавши ноги, дядечко Юп і спокійно курив люльку!
— Моя люлька! — вигукнув Пенкроф. — Він узяв мою люльку! О, друже Юпе, я тобі дарую її! Кури, друже, кури!
А Юп поважно випускав хмари тютюнового диму й, очевидно, раював.
Сайрес Сміт нітрохи не здивувався такій пригоді й розповів про кілька випадків, коли приручені мавпи ставали курцями.
Відтоді у Юпа з'явилася власна люлька, що досі належала морякові; її повісили в орангутанговій кімнаті поруч із кисетом, і він сам набивав її тютюном, прикурював від жарини й здавався найщасливішим серед чотирируких. Неважко собі уявити, як скріпила й до того тісні узи дружби між Юпом і моряком ця спільність смаків.
— А може, він справжня людина? — часом казав Набу Пенкроф. — Ти здивувався б, якби одного чудового дня він заговорив з нами нашою мовою?
. — Анітрохи, — відповідав Наб. — Мене більше дивує те, що він не розмовляє, — це справді єдине, чого йому ще бракує!
— Ото була б сміхота, — вів далі моряк, — якби він раптом сказав мені: "Пенкрофе, ви не хотіли б помінятися зі мною люльками?"
— Атож, — притакував Наб. — Шкода, що він народився німим!
У вересні зима скінчилася, і колоністи гаряче взялися до роботи.
Спорудження судна пішло швидше. Зовні його корпус уже обшили, і тепер обшивали зсередини розігрітими парою дошками, які легко підганялися до —обводів. шпангоутів.
Дерева не бракувало, й Пенкроф запропонував інженерові зробити і внутрішню обшивку водонепроникною, аби ще більше поліпшити надійність і міцність судна. [282]
Сайрес Сміт, не знаючи, що на них чекає в майбутньому, охоче схвалив моряків намір збудувати бот якомога міцнішим.
Внутрішню обшивку й палубу закінчили до 15 вересня. Судно проконопатили сухою морською травою, яку забивали дерев'яними киянками в пази палуби, а також внутрішньої і зовнішньої обшивки; потім залили їх киплячою смолою, що її вдосталь давали острівні сосни.
Судно обладнали надзвичайно просто. Перш за все замість баласта в трюм завантажили великі гранітні камені загальною вагою близько дванадцяти тисяч фунтів і міцно закріпили їх розчином із вапна. Над баластом настелили палубу, а всередині бот розділили на дві каюти, в кожній з яких уздовж перебірки поставили по дві койки, що правили водночас і за скрині. Основа щогли кріпилася до перебірки, що розділяла каюти, в кожну з яких вели люки з щільними накривками.
У Пенкрофа не виникло ніяких труднощів при пошукові дерева на корабельну щоглу. Він вибрав молоду й пряму ялину з гладеньким стовбуром, який йому лишалося тільки обтесати біля основи й заокруглити зверху. Грубе, зате міцне окуття щогли, стерна і корпусу виготовили в острівній кузні, у Комині. Виготовлення рей, флагштоків, гіків, весел, рангоутів і такого іншого було закінчено в перший тиждень жовтня, й колоністи вирішили випробувати судно поблизу острова, аби дізнатись, як воно тримається на воді і чи можна вирушати на ньому в далеке плавання.
Увесь цей час не припинялися і всі інші роботи. В загоні збудували нові будівлі, бо у муфлонів та у кіз з'явився деякий приплід, і козенята та ягнята потребували прихистку й корму. Як і досі, колоністи не забували ні про устричну мілину, ні про кролятник, добували й далі кам'яне вугілля та залізну руду й навіть відвідали ще не досліджені ділянки лісів Далекого Заходу, де водилося безліч дичини.
Знайшли вони ще й деякі з острівних рослин, в яких, можливо, й не було нагальної потреби, та все ж вони різноманітили меню всіх мешканців Гранітного палацу. Переважно то були рослини з їстівним, багатим на крохмаль м'ясистим листям або ж із зернами, які давали щось подібне до борошна.
Десятого жовтня судно спустили на воду. Пенкроф аж сяяв з радощів. Все відбулося якнайкраще. Цілком оснащений бот підкотили на котках до берега, там його підхопив приплив, і він поплив під оплески своїх творців, а надто моряка, котрий не міг би похвалитися за цих обставин [283] надлишком скромності. Пенкрофовому марнославству лестило і те, що, збудувавши судно, він сам ним керуватиме. За згодою всіх колоністів йому відразу надали звання капітана корабля.
Аби потішити ще більше капітана Пенкрофа, вирішили перш за все дати назву боту і після тривалих міркувань та суперечок зійшлися на назві "Бонадвентур" — саме таким ім'ям було наречено при хрещенні шановного Пенкрофа.
Як тільки морський приплив підняв на зСвилі "Бонадвен-тура", всі побачили, що в нього чудова остійність і він добре тримається на воді за будь-якого ходу.
Того ж дня здійснилося і його випробування прогулянкою в прибережних водах. Стояла ясна погода, дув свіжий вітер, але хвилі були невеликі, особливо біля південного узбережжя, бо годину тому повіяв норд-вест.
— Піднімайтеся на борт! Піднімайтеся на борт! — гукав капітан Пенкроф.
Та перш ніж вийти в море, варто було не лише поснідати, а й набрати провізії на випадок, якщо прогулянка затягнеться аж до вечора.
Сайресові Сміту також не терпілося випробувати збудований за його кресленнями бот, і хоча він не раз за моряковими порадами змінював то одну, то другу деталь, проте не мав такої певності в судні, як Пенкроф, і сподівався, що моряк відмовиться від наміру пливти до острова Табор, — останнім часом той не заводив про це розмов. У душі інженер повставав на саму думку, що двоє або троє його товаришів відважаться піти в далеку ризиковану мандрівку на, щиро кажучи, маленькому суденці водотоннажністю не більше як п'ятнадцять тонн.
О десятій тридцять усі жителі колонії, навіть Топ і Юп, були вже на борту судна. Наб і Герберт підняли якір, що вчепився лапами в пісок біля гирла річки Вдячності, і, поставивши бізань, над якою майорів острівний прапор, "Бонадвентур" під командуванням капітана Пенкрофа вирушив у відкрите море.
Щоб вийти з бухти Єдності, бот потребував ходового вітру, і колоністи переконалися, що за фордевінду судно розвивало непогану швидкість.