Що воно за знак? Може, лікар вернувся чи ще щось таке сталось, і вона сховала мене сонного? Так, мабуть, воно і є".
Принишк у своїй схованці Руджієрі, наслухає, чи не почує чого-небудь. А лежати в скрині мулько, тіснувато; аж бік заболів, на якому лежав так довго. Давай він на другий бік перевертатися та вдарився ненароком спиною в стінку, а скриня вже й так нерівно стояла, тож схитнулася та й перекинулась із гуркотом. Жінки, що в сусідній кімнаті спали, аж жахнулися зо сну, та з переляку і пари з уст не пустили. Руджієрі теж ізлякався, як скриня упала, та, побачивши, що віко одчинилось, волів із неї вилізти, ніж далі лежати. Не знаючи, куди потрапив, він почав полапки ходити по приміщенню, чи не найде сходів або дверей, щоб вийти якось. Почувши те мацкування, жінки почали гукати:
— Хто там?
Руджієрі не озивався, бо голоси були незнайомі; тоді жінки стали кликати чоловіків, та ті нічого не чули, бо твердо спали після трудів праведних. Тоді, налякавшися ще дужче, жінки повставали та до вікон:
— Рятуйте, злодії!
На той ґвалт попрокидалися сусіди і давай бігти до того дому — хто вікном, хто через дах, хто іще кудою; устали нарешті од того гармидеру і молоді лихварі. Руджієрі схопили: він страх як здивувався, довідавшись, куди потрапив, і не знав, як і куди йому тікати. На той галас прибігла і сторожа з синьйорії, забрала його й повела до міського начальника. Знаючи сього чоловіка за великого лайдака, той негайно велів узяти його на муки, і Руджієрі мусив признатися, що заліз у дім до лихварів, аби їх пограбувати. Скоро ж наспів і вирок винуватцеві: повісити.
Вранці по всьому Салерно рознеслася новина, що Руджієрі спіймано на злодійстві в домі лихварів. Як почула про те лікариха з служебницею своєю, здивувались обидві великим дивом; думали вже — те, що вони вчора зробили, їм уві сні приздрілося. А пані зажурилася тяжко, що коханець її у смертельну небезпеку потрапив, і мало не збожеволіла з відчаю.
Годині о дев'ятій, чи що, повернувся з Амальфі лікар і кинувся до того свого настою, щоб іти до хворого, аж бачить — посудина порожня. Боже, який тут він підняв галас — у нього в домі, мовляв, як на зарваній вулиці. Пані докторова, зовсім не тим заклопотана, крикнула на нього сердито:
— Що б ви сказали, маестро, коли б справді якась велика шкода скоїлась? Подумаєш, вилили там якусь воду. Що вам, більше води немає, чи що?
— Жінко, — одказав їй лікар, — ти не думай, що то була собі просто вода, то був спеціально зготовлений снодійний напій.
І він розповів їй усе докладно, що і як. Коли вона про те почула, догадалась уже, що то Руджієрі випив ті ліки і через те здався їй за мертвого.
— Ми не знали сього, маестро, — сказала вона. — Доведеться вам знову ті ліки зготувати.
Побачивши, що немає іншої ради, лікар замовив собі знову того настою.
Через деякий час вернулася служебка — її послала пані на довідки, що там чути про Руджієрі.
— Пані, — розповіла вона, — всі говорять на Руджієрі тільки лихе, чула я, що жоден друг його ані родич не піднявся його рятувати, і не думає ніхто. Завтра, кажуть, мають його вже повісити. А ще чула я одну річ, з якої дорозумілась, як він у дім до лихварів потрапив; ось слухайте сюди. Ви ж добре знаєте столяра, що то в його скриню ми положили Руджієрі, так оце він лаявся хтозна-як із тим чоловіком, що дав йому, мабуть, ту скриню до направи. Чоловік вимагав за свою скриню гроші, а майстер казав, що скрині він нікому не продавав, що її вкрадено. А чоловік йому: "Ба ні, — каже, — ти продав її тим лихварям, вони мені самі вночі сказали, як я ту скриню в них побачив, коли ловлено Руджієрі". А столяр: "Вони, — каже, — брешуть, нічого я їм не продавав, може, вони самі вночі вкрали. Ходім, — каже, — до них". От вони й пішли удвох до лихварів, а я собі додому. Отак же, мабуть, його туди й перенесено, а як уже він там ожив — ума не приберу.
Зрозуміла тепер пані до кінця, як було діло, розповіла служебці те, що од лікаря чула, і попрохала її Руджієрі порятувати. Ти, каже, і його визволити можеш, і мене од неслави укрити.
— То навчіть мене, пані, як, — сказала служниця, — а я все зроблю з дорогою душею.
Пані докторовій так приспічило, що мусила хутко зміркувати, як тут треба прихитритись, і розказала все по ряду служебниці. Тоді дівка пішла передовсім до лікаря і почала говорити йому крізь сльози:
— Пане, простіть мене й помилуйте за ту велику шкоду, що я вам натворила.
— Яку ж би то? — спитав маестро.
А та, плачучи, провадить далі:
— Пане, ви ж знаєте того молодого Руджієрі да Єролі. Він уподобав мене, і я, почасти з страху, а почасти з любові, стала оце його коханкою. Дізнавшися вчора, що ви на ніч поїхали, я привела його до себе ночувати, бо дуже просився; як сидів він у моїй комірчині, йому схотілось пити, а я не знала, де швидше дістати води чи вина, не хотіла, щоб пані мене побачили (а вони та були в залі); от я згадала, що бачила у вас на вікні слоїк із водою, та і взяла; воду він випив, а слоїк я на місце поставила. Ви ще допіру так за ту воду гримали. Каюся, пане, що согрішила, та де ж той чоловік на світі, щоб був зовсім без гріха? Прикро мені, що я ту шкоду зробила, а з неї тепер таке лихо постало, що Руджієрі, може, й головою накладе. Простіть же мені, благаю, і дозвольте піти порятувати його, — зроблю вже, що зможу.
Вислухавши її, лікар, хоч і був сердитий, одказав жартівливо:
— Та шкода на тобі ж і окотилася, бо ти гадала, що той зух добре тобі кожушанку вночі почустрить, а він узяв та й заснув. Ну гаразд, іди вже, рятуй свого любка, та гляди, не води його сюди більше, бо тоді вже і за той, і за сей раз дістанеш.
Побачивши, що перший забіг удався, служебка поспішила чимдуж у в'язницю до Руджієрі і там підлестилась до темничника, щоб дозволив їй із в'язнем поговорити. Навчивши його, що має казати слідчому судді, як хоче порятуватись, вона добилась незабаром і до самого того судді. Побачивши таку молоду й здорову прохачку, суддя захотів закинути вудку в її рудку, а та йому й не боронила, щоб він її потім ласкавіше вислухав. Уставши після попередньої перевірки, дівчина сказала:
— Добродію, у вас тут сидить Руджієрі да Єролі, ніби-то за крадіжку, але то неправда.
І вона розповіла йому всю пригоду з початку до кінця: як вона привела його, свого б то коханця, у дім до лікаря, як дала йому випити сонного дання, не знаючи, що воно таке, як поклала його в скриню, думаючи, що він помер; а потім розповіла, що чула суперечку між столяром і тим чоловіком, чия була скриня, — і з'ясувала йому, яким чином Руджієрі дістався в дім до лихварів.
Слідчий суддя побачив, що тут легко можна перевірити, чи сьому правда. Спочатку він спитав у лікаря про той снодійний настій і дізнався, що так воно й було; потім, викликавши столяра, власника скрині та лихварів, вияснив після довгого допиту, що лихварі вкрали минулої ночі скриню й поставили її у себе в домі. Нарешті велів привести перед себе Руджієрі і спитав у нього, де він ту ніч ночував; той сказав, що не знає де, пам'ятає тільки, що прийшов ночувати до служниці пана Маццео, випив у нього в кімнаті води, бо мав велику спрагу, а що було далі, він не тямив; знає лише, що як очунявся, то був уже в скрині в домі тих лихварів.
Суддя, вислухавши Руджієрі, вельми з того сміявся, і ще по кілька разів перепитав усе і в самого обвинуваченого, і в служниці, і в столяра, і в обох лихварів. Нарешті він визнав, що Руджієрі невинний і одпустив його на волю, а лихварям присудив сплатити десять унцій золотом за те, що вкрали були скриню. Як ізрадів тому Руджієрі, нема що й казати, та не менше раділа і пані докторова. Згодом вона не раз і не два сміялася з ним та з вірною своєю служебкою, як та радила порізати його ножем; коханці жили ще багато років, тішачись щораз більше своїм обопільним щастям. Бажав би і я такого щастя зазнати, тільки щоб у скриню не потрапляти.
Якщо перші оповідки засмутили серця прекрасним дамам, то остання, що розказав Діоней, викликала в них багато реготу, особливо в тому місці, де суддя закидав вудку, і всі забули про недавні жалощі. Як же побачив король, що сонце вже надвечори стало і прийшов кінець його владуванню, він перепросив люб'язно милих дам за те, що загадав оповідати про такі невеселі речі, як нещасливе кохання, а перепросивши, встав, зняв із своєї голови вінець; якусь хвилю всі ждали, кому ж то він його передасть, він же увінчав ним приязно золотоволосу Ф'ямметту, сказавши їй:
— Кладу на тебе сей вінець, бо знаю, що ти краще за інших зумієш завтра винагородити подруг наших за сьогоднішній смуток.
Довге злотисте волосся Ф'ямметтине спадало кучерями на білі оксамитні плечі, кругленьке личко пишало білими лілеями та червоними трояндами, очі зоріли, мов у ясного сокола, а делікатні вуста жаріли рубінами. Вона відповіла з любим усміхом:
— Філострате, я охоче приймаю з рук твоїх сю корону, а щоб ти ще ліпше зрозумів, що ти сьогодні накоїв, я хочу й повеліваю, щоб назавтра всі приготувалися розповідати про те, як після різних сумних і нещасливих пригод закохані зазнавали нарешті щастя.
Таке повеління королевине припало всім до смаку. Вона ж покликала згодом каштеляна, давши йому належний розпорядок, і одпустила товариство аж до самої вечері. Дехто пішов гуляти в сад, що його красою ніяк не можна було налюбуватися, інші до млинів, що були за садом, хто куди, і забавлялися кожне по своїй уподобі. А як настала година вечері, всі зібралися, як заведено, біля фонтана і всмак попоїли. Повстававши з-за столу, почали, як завжди, танцювати й співати, і, коли Філомена завела коло, королева сказала:
— Філострате, я не хочу одступати од порядків, заведених моїми попередниками; як вони чинили, так і я бажаю, щоб заспівано тут якусь пісню, а як я певна, що в тебе пісні такі самі, як і оповідки, то заспівай уже тепер, якої хочеш, щоб наступні дні не були охмарені твоїми жалями, так як сьогоднішній.
Філострат одповів, що з дорогою душею, і не гаючись заспівав ось якої:
Я плачу і ридаю,
Болить і мліє серце моє хворе, —
Ніяк жалю од зради не поборе.
Як ти, Амуре, звів мені на очі
Ту, що по ній даремно я зітхаю
І в'яну від журботи,
Вона здалась мені взірцем чесноти,
Я зразу полюбив її без краю;
За диво те уроче
Умер би я охоче!
Та то був сон: пробудження суворе
Явило правду серцеві на горе.
Вона також була немов зичлива
Мені, своєму вірному рабові;
Голубив я надію,
Що відтепер навік заволодію
Безцінними клейнодами любові,
Але моя вродлива
Натхненниця зрадлива
На іншого звернула раптом зори —
Кінець моєму щастю надто скорий!
Знебувся я в жорстокому вигнанні,
Вразливе серце плаче знову й знову,
Від розпачу я гину
І проклинаю день той і годину,
Коли я взрів красу її чудову.
Кляну своє кохання,
І вірне женихання,
І мрії про блаженство яснозоре...
В моїй душі кипить огненне море.
Я визволу не бачу із зажури,
Ніщо мене розважити не може...
З безмежного відчаю
Одного лиш — навік заснуть — бажаю.
Молю тебе, любові милий Боже:
Скінчи скоріш, Амуре,
Життя моє похмуре;
В надземнії полинувши простори,
Звільнюся я від навісної змори.
Немає інших ліків на ті болі,
Як смерть, що всі страждання присипляє;
Зішли ж її до мене,
Нехай урве се нидіння злиденне,
Бо жити в мене сили вже немає...
Зроби кінець недолі,
В твоїй се, Боже, волі, —
Хай не тривожать більш мої докори
Жорстокої зрадливої синьйори.
Співаю я жалі свої не всує:
Ніхто тебе не зможе перейняти,
Моя тужлива пісне,
Бо серця так нікому біль не тисне;
Та хай тебе почує Бог крилатий,
Амур нехай почує
Й пошле, чого молю я, —
Як упадуть життя сього затвори,
Тоді мої скінчаться з світом спори.
Я плачу і ридаю,
Болить і мліє серце моє хворе, —
Ніяк жалю од зради не поборе.
Слова сієї пісні ясно показали, що діється на душі в Філострата і з якої причини; ще ясніше виявило б усе те обличчя одної дами в танечному колі, якби нічний морок, що спадав на землю, не загасив рум'янця, що на ньому спалахнув.