Логістика щодо до товарів, що перевозилися, і портів, у яких здійснювалася торгівля, мала бути дуже гнучкою. Кораблі, що йшли з Єгипту з середземноморськими товарами, могли залишати частину вантажу в Музі або Кані, щоб узяти пахощі й тканини перед тим, як вирушити до Індії. Зупиняючись на зворотному шляху, частину індійських вантажів можна було обміняти на арабські пахощі, і взяти їх на борт для останнього етапу плавання з метою задовольнити римський ринок. Можливості для отримання прибутку були безмежними, і можна бути впевненим, що досвідчені підприємці, незалежно від їхньої етнічної належності, прораховували різні варіанти до найменших тонкощів.
7.22 Під час розкопок порту Міос Хормос (Кусейр ель-Куадім) на Червоному морі в Єгипті було виявлено частину території гавані та причалу, частково побудованого з використаних амфор єгипетського та італійського походження, датованих початком І ст. н.е. В амфорах перевозили вино та інші рідини.
Сполученість
Сказаного достатньо, щоби показати, що протягом півтисячоліття з 250 р. до н.е. по 250 р. н.е. між частинами Євразії вперше в історії були встановлені зв'язки, що перетворили її на єдину глобальну систему. На початку ІІ ст. н.е. представник корейської еліти міг милуватися скляною вазою, виготовленою в римському світі, а солдати, що охороняли Адріанів вал, мали змогу приправляти свою їжу індійським чорним перцем. Буддизм з долини Гангу поширився до підконтрольних Китаю оаз Таримського басейну, де почав з'являтися папір, китайський винахід ІІ ст. до н.е., який використовували як обгортку для ліків. І поки одні нащадки кочових племен казахського степу правили північною Індією, інші служили ауксиліями на британському кордоні. Світ швидко ставав набагато меншим.
8
ЕПОХА ВІЧНОЇ ВІЙНИ
250 – 650 РР. Н.Е.
Мабуть, вислів "вічна війна" є певним перебільшенням, але, з огляду на безперервну внутрішню боротьбу в Китаї в період Шести династій (220–581 рр. н.е.), тривалий занепад Західної Римської імперії, яку північні варвари буквально рвали на шматки, і нескінченні війни між римським світом і сасанідами в прикордонній зоні між Євфратом і Кавказом, можна не сумніватися, що впродовж цих коротких 400 років значна частина людських зусиль у Євразії витрачалася саме на конфлікти. На початку VII ст. держави старого світу були знесилені, і все ж, незважаючи на кровопролиття і хаос, квітла торгівля, що зближувало народи, а посилення впливу християнства, буддизму та ісламу мало наслідком великі культурні здобутки.
У трьох регіонах із давніми традиціями державності – Персії, Європі та Китаї – приходили й зникали нескінченні царі та імператори. Змагаючись за територію, владу й багатства, вони створили складне плетиво зовнішньої "історії", що лежала на поверхні всеосяжних соціальних та економічних перетворень, які відбувалися в глибині. Cтислий виклад цих подій виходить далеко за рамки цієї книги – як відомо з досвіду інших, майже неможливо коротко розповісти про занепад і руйнування Римської імперії, а це лише одна невелика частина цієї розповіді – але, щоб забезпечити базові хронологічні рамки, треба спробувати надати дуже короткі нариси основних змін. Набагато цікавіше те, що відбувалося на кордонах між основними державними системами, та на просторих територіях, які їх з'єднували. Саме на цих зонах інновацій ми й зосередимо увагу після того, як у загальних рисах окреслимо історії трьох імперій.
На території усієї Євразії були налаштовані складні мережі обміну через пустелі та океан. Вони виникли для задоволення потреб держав-споживачів, але станом на ІІІ ст. н.е. розвинули власний внутрішній імпульс, і навіть тоді, коли держави займалися руйнуванням себе та одне одного, торгові мережі працювали й далі під захистом самогенерованих систем самозбереження. З ІІІ по VII ст. саме невпинна динаміка торгівлі утримувала Євразію разом.
Китай: епоха роз'єднаності, 220-618 рр. н.е.
Остаточний крах ослабленої династії Хань у 220 р. н.е. засвідчив початок нового періоду розколу в Китаї, відомого під назвою Шість династій. Він тривав до 581 р., коли країна була возз'єднана під владою династії Суй, яка стала короткою інтермедією, що заклала основу для більш стабільної і довготривалої династії Тан, правління якої розпочалося у 618 р. Після зречення останнього ханьського імператора Китай розпався на три царства: Вей на півночі, Ву (У) на півдні та Шу на заході, кожне з яких боролося за верховенство. Тривале протистояння між ними завершилося у 280 р. н.е., коли Вей стала домінуючою державою, успіх якої частково ґрунтувався на продуктивності сільського господарства, а частково – на мережі каналів, яка значно полегшувала транспортні перевезення.
Північний кордон із кочовиками й надалі залишався проблемою. Уже за часів пізньої Хань розпочалася політика розселення кочових племен в межах Великого китайського муру. Це зменшувало напругу на фронтирі й забезпечувало буферну зону проти набігів із півночі. Але поселенці самі становили загрозу: вони постійно воювали між собою і мали звичку запрошувати союзників із числа вільних кочовиків на півночі. Щоби тримати ситуацію під контролем і не давати різним племенам об'єднуватися в більші конфедерації, адміністративні одиниці прикордонного регіону були невеликими й знаходилися під наглядом китайських чиновників. Але ситуація залишалося нестабільною, і у 304 р. н.е. під час місцевого конфлікту дві ворогуючі групи покликали по допомогу різні племена вільних кочовиків. Одна з них звернулася за підтримкою до хунну, інша – до сяньбі. У суперечку втрутилися китайські війська, після чого до бійки приєдналися інші кочовики, що прибули зі степу. У 311 р. н.е. хунну розграбували столицю держави Вей Лоян і захопили в полон імператора, а у 316 р. н.е. впав Чан'ань, і ще один імператор потрапив у полон. Після цих подій китайці з північних територій почали масово втікати до порівняно безпечного півдня, а решта членів імператорського дому оселилася в Нанкіні в долині Янцзи, на території держави Ву. Один сучасний письменник дав стислу характеристику ситуації, зазначивши, що успіх кочовиків, які оселилися в межах прикордоння, був зумовлений не стільки їхньою природною відвагою, скільки навичками в організації, веденні війни та господарюванні, яким вони навчилися у китайців.
На момент 317 р. н.е. було встановлено новий кордон між північним регіоном зі змішаним етнічним складом населення і китайським півднем. Він проходив приблизно паралельно річці Вейхе й нижній течії Хуанхе, але на 100–150 км південніше. Не випадково, що ця лінія позначала приблизний поділ між північними землями, де вирощували пшеницю і просо, і південною зоною зрошуваного рисівництва. Кіннота, така важлива для північного регіону, де кочовики мали перевагу, не могла ефективно діяти серед рисових полів: саме географія накладала обмеження на її просування на південь. Одна така спроба мала місце у 383 р. н.е., але північні армії в битві при Фейшуй були відкинуті назад.
8.1 Колапс централізованої влади в Китаї наприкінці правління династії Хань у 220 р. н.е. призвів до політичного розколу. Набіги кочовиків із півночі, в результаті яких на півночі Китаю оселилися племена тоба, на початку 500 р. н.е. розділили країну на дві окремі частини.
Північний регіон, як і південний, був розділений на низку царств, які часто конфліктували між собою, але китайська культурна інфраструктура була тут добре розвинена. Неспокійну ситуацію певною мірою стабілізувала поява племен тоба[53], які були гілкою напівземлеробського народу сяньбі[54], що мешкали на сході Монголії. На момент 439 р. н.е. їм вдалося очолити розрізнені північні царства, започаткувавши династію Тоба Вей, яка проіснувала до 589 р. н.е. Характерною рисою нових правителів була рішучість, з якою вони прагнули засвоїти китайську культуру. Тоба вже звикли до землеробства, і в північному регіоні вони зустрілися зі змішаним населенням, яке здебільшого вело осілий спосіб життя і займалося сільським господарством. Тут існував також значний прошарок освічених людей, які пройшли підготовку з китайської системи управління, працюючи чиновниками в окремих державах. Спираючись на це, правителі тоба заохочували використання китайської культури в усіх її формах. Остання крапка була поставлена в 500 р. н.е., коли імператор півночі заборонив мову тоба, їхній одяг і звичаї. Із цього моменту й далі північні царства стали, по суті, китайськими.
Наявний у північних регіонах синтез китайців і варварів має певні паралелі з тим, що відбувалося в цей час у західній Європі, де Західна Римська імперія розпалася під тиском напливу північних варварів, переважно германського походження. Ці вторгнення зруйнували централізовану римську владу, але значна частина прийшлого населення в процесі створення нових державних структур швидко запозичила складові частини римської культури. Особливо це було характерно для вестготів, бургундів і франків. Спільними для всіх них були латинська мова й християнство, і врешті-решт одна з королівських династій, Каролінги, зробила злагоджену спробу об'єднати розрізнені держави й відновити Західну Римську імперію. Хоча паралелі з подіями на півночі Китаю аж ніяк не є повними, цікаво, як охоче "варвари" в обох регіонах засвоїли більш розвинену культуру захоплених ними територій.
У Китаї завершальний акт розпочався у 581 р. н.е., коли один із північних генералів, Ян Цзянь, захопив північний трон. Схоже, він був змішаного етнічного походження, частково сяньбі, частково китайцем. Зміцнивши владу на півночі, він рушив на південь, підпорядкував собі розрізнені китайські царства і, отже, знову об'єднав Китай у 589 р. н.е. Він прийняв титул Суй Венді, ставши першим імператором династії Суй, яка проіснувала до 618 р. н.е. Суй Венді був енергійним діячем. Він багато зробив для стабілізації ситуації на кордонах, воюючи проти монголів на північному сході, тюрків на північному заході й тибетців на півдні.