Тоді ти матимеш час вибрати роботу собі до вподоби". Матюрет ще трохи побуде в лікарні. Може, Шаталь візьме його помічником фельдшера.
Коли я виходжу з лікарні, мене ведуть до адміністративного будинку в кабінет коменданта Барро:
– Метелику, – каже він, – перед тим, як відіслати вас до табору, я хотів би трохи поговорити з вами. В особі мого головного бухгалтера Луї Дега ви маєте тут щирого друга. Він запевняє, нібито надіслані з Франції примітки у вашій справі не відповідають дійсності, отож ви вважаєте себе невинним і, цілком закономірно, постійно бунтуєте. Сказати щиро, я з ним не зовсім згоден. Я хотів би знати, який настрій у вас тепер.
– Перш ніж відповісти на ваше запитання, пане коменданте, дозвольте запитати: а що то за примітки в моїй справі?
– Подивіться самі. – І він подає мені жовту картку, на якій написано таке:
"Анрі Шарр'єр, прозваний Метеликом, народився 16 листопада 1906 року в Ардеші, засуджений судом присяжних округу Сена за навмисне вбивство на довічну каторгу. Небезпечний з усіх поглядів. Тримати під пильним наглядом. Не використовувати на пільгових роботах.
Камська державна каторжна в'язниця. Засуджений невиправний. Здатний підбити в'язнів на бунт і очолити його. Тримати під постійним наглядом. Схильний до втечі з будь– якого місця ув'язнення.
Сен-Мартен-дю-Мароні. Вчинив жорстокий напад на трьох наглядачів та тюремника й утік з лікарні. Повернутий з Колумбії. Під час слідства поводився добре. Засуджений до дворічного ув'язнення.
Сен-жозефська в'язниця. Поводився добре до самого звільнення".
– Все це, любий Метелику, – каже комендант, коли я повертаю йому картку, – не дає підстав сподіватися, що з вами спокійно дослужиш до пенсії. Ви не хочете укласти зі мною одну угоду?
– Чом би й ні? Це залежатиме від того, яка угода.
– Ви чоловік рішучий і, незважаючи ні на що, все ж таки напевне спробуєте втекти з островів. Може, вам навіть пощастить. А мені лишається бути комендантом островів ще п'ять місяців. Ви знаєте, чого коштує комендантові одна така втеча? Звичайної річної платні. Тобто його позбавляють доплати за службу в колонії, переносять на півроку пізніше відпустку й скорочують її на три місяці. А якщо слідство визнає, що комендант виявив недбалість, то він може втратити й нашивку. Бачите, як усе це серйозно. Тож мені не хочеться замикати вас у "камері або в карцері через те, що ви схильні до втечі, і цим зарадити собі самому. Не хочеться вигадувати якихось причин для цього. Одне слово, я не хотів би вживати запобіжних заходів. А хотів би, щоб ви дали мені слово не робити спроб утекти звідси до мого від'їзду. П'ять місяців.
– Коменданте, даю вам слово честі, що я не втечу доти, доки ви будете тут. Звісно, якщо ви не затримаєтесь на островах понад півроку.
– Я від'їжджаю менш ніж через п'ять місяців, це вже напевне.
– Дуже добре. Спитайте в Дега, він вам скаже, що я вмію дотримувати слова.
– Я вірю вам.
– А за це я хочу дещо попросити у вас.
– Що саме?
– Щоб за ці п'ять місяців, поки я буду тут, я дістав роботу, з якої мав би певну вигоду пізніше. А може, навіть, завдяки цій роботі я переїхав би на інший острів.
– Гаразд, домовились. Але хай ця угода залишиться між нами.
– Звичайно, пане коменданте.
Він викликає Дега, і той переконує його, що моє місце не серед каторжан з доброю поведінкою, а в корпусі небезпечних, де живуть усі мої друзі. Мені повертають мій дорожній мішок з речами каторжанина, до яких комендант додає пошиті на острові білі штани й куртки.
Тож я з двома парами новісіньких білих штанів, трьома куртками й брилем із рисової соломи вирушаю в супроводі одного наглядача до табору. Щоб дістатися туди від адміністративного будинку, треба перетнути все плоскогір'я. Ми йдемо повз лікарню наглядачів, далі – попід муром заввишки метрів чотири, що оточує виправну в'язницю. Нарешті опиняємося перед головним входом з вивіскою: "Виправна в'язниця островів. Руайяльське відділення". Величезна дерев'яна брама розчинена навстіж. Заввишки вона, мабуть, метрів шість. Біля брами два сторожові пости з чотирма вартовими на кожному. На стільці сидить унтер-офіцер. Жодного карабіна, всі озброєні револьверами. Тут-таки я бачу п'ятьох чи шістьох тюремників-арабів.
Коли ступаю під дашок брами, виходять усі вартові.
– О, новенький, – каже з корсіканською вимовою їхній командир. – Та ще й який!
Тюремники квапляться обшукати мене, але унтер-офіцер спиняє їх:
– Не примушуйте чоловіка витрушувати всі його манатки. Заходь, Метелику. Ти, певне, маєш у спеціальному корпусі чимало друзів, які на тебе чекають. Мене звуть Софрані. Хай тобі щастить на островах!
– Дякую, начальнику.
І я входжу на широке подвір'я, де височать три великих будинки. Наглядач веде мене до одного з них. Над дверима напис: "Корпус А. Особлива група".
Перед широко відчиненими дверима наглядач гукає:
– Старший по корпусу!
З'являється старий каторжанин.
– Ось вам новенький, – каже наглядач і залишає мене.
Я ступаю до величезної зали, де живуть сто двадцять чоловік. Як і в бараці у Сен-Лорані, уздовж стін тягнуться залізні бруси. Між стіною та брусом туго натягнуто полотнища, що правлять за ліжка; їх тут називають "гамаками", хоч на гамаки ці полотнища зовсім не схожі. Щоправда, вони вельми зручні й досить чисті. Над кожним таким "гамаком" – дві дощані полиці, на які можна класти свої речі: на одну – білизну, на другу – харчі, казанок тощо. Між двома рядами "гамаків" тягнеться прохід завширшки метрів три – "коридор". У цьому корпусі каторжани живуть невеликими гуртиками, що їх тут називають "казаними". Такий "казан" іноді складається лише з двох чоловік, а іноді – й з десятьох. Двері корпусу на ніч закривають гратами.
Коли я ввійшов, з усіх боків збіглись одягнені в біле каторжани.
– Метелику, йди сюди!
– Ні, краще до нас!
Гранде бере мій мішок і каже:
– Він пристає до мого "казана".
Я ступаю слідом за ним. Хлопці туго натягують полотнище – тепер це буде моє ліжко.
– А ось тобі, друже, подушка з курячим пір'ям, – каже Гранде.
Я опиняюся серед друзів. Тут багато корсіканців і марсельців, кілька парижан, з якими я подружив ще у Франції та у в'язницях Санте й Консьєржері, а з деякими на кораблі. Побачивши їх тут, я здивовано запитую:
– Хіба ви не працюєте о цій порі дня?
Тоді всі зареготали.
– О, ти наслідуватимеш наш приклад! Ті, хто живе в цьому корпусі, працюють не більше години на день. А тоді біжать назад до корпусу.
Приймають мене справді тепло. Сподіваюся, цього тепла у них вистачить надовго. Але дуже скоро я помічаю таке, чого й не підозрював: незважаючи на те, що я вже кілька днів пролежав у лікарні, мені доводиться заново вчитися жити в гурті.
Вже першого дня я стаю свідком такого, про що досі й не подумав би. Заходить одягнений у біле чоловік з тацею, накритою білою серветкою, і кричить:
– Біфштекси, біфштекси! Хто бажає біфштексів?
Біля нас чоловік зупиняється, відгортає серветку й показує цілу гору біфштексів – як у м'ясній крамниці у Франції. Гранде, видно, постійний його клієнт, бо чоловік не питає, чи той бажає біфштекса, а лише цікавиться, скільки штук дати.
– П'ять.
– З філе чи з лопатки?
– З філе. Скільки я тобі винен? Дай рахунок, тепер нас на одного більше, тож почнемо рахувати по-новому.
Продавець біфштексів дістає записник і підраховує.
– За все разом – сто тридцять п'ять франків.
– На, візьми, а відсьогодні почнемо з нуля.
Коли чоловік іде, Гранде каже мені:
– У кого тут немає грошей, той здохне з голоду. Але можна викручуватися й мати їх завжди.
"Викручуватися" для каторжан – це добувати гроші. Табірний куховар продає у вигляді біфштексів м'ясо, яке призначається для в'язнів. Одержавши м'ясо, він ділить його майже навпіл. З одного шматка готує біфштекси, з другого – рагу або варить його. Частину біфштексів купують дружини наглядачів, а решту – каторжани, які мають гроші. Звісно, куховар віддає частину заробітку наглядачеві на кухні. Щоразу він несе свій товар спершу до корпусу А, цебто до нашого, де живе "особлива" група.
Отже, тут "викручуються" і куховар, який продає м'ясо та сало, і пекар, який продає хліб з нестандартного тіста й білі батони, що призначалися для наглядачів, – і м'ясник з м'ясарні, який теж продає м'ясо, і фельдшер, який торгує уколами, і бухгалтер, який бере хабарі за те, чи призначить вас на те або те місце, чи просто звільнить вас від важкої роботи, і садівник, який продає свіжі овочі та садовину, і каторжанин з лабораторії, який торгує наслідками аналізів і може навіть сфабрикувати дані про те, що ви нібито хворий на туберкульоз, проказу, ентерит тощо, і умільці обкрадати будинки наглядачів, які продають яйця, курей, марсельське мило, і "родинні служники" торгують з жінками будинків, де вони працюють, і приносять до корпусів усе, що їх попросиш: масло, згущене молоко, молочний порошок, консерви тунця й сардинок, сир і, звісно ж, вино та шоколад (тож у моєму "казані" завжди є пляшка "Рікару" й англійські або американські сигарети), і ті, хто має право рибалити й продає рибу та лангусти.
Найкраще "викручується", – щоправда, справа ця найне– безпечніша, – ведучий картярської гри. Як правило, в корпусі, в якому живе сто двадцять чоловік, ніколи не буває більше трьох-чотирьох ведучих. Той, хто вирішив перебрати на себе роль ведучого, підходить серед ночі до картярів і каже:
– Я хочу посісти місце ведучого гри.
– Ні, – відповідають йому картярі.
– Ви всі кажете "ні"?
– Всі.
– Що ж, тоді я вибираю ось цього, щоб посісти його місце.
Той, кого обрано, все розуміє. Він підводиться, виходить посеред зали, й обидва вони влаштовують дуель на ножах. Той, хто виграє дуель, посідає місце ведучого. Ведучі гри беруть п'ять відсотків з кожної виграної ставки.
Ігри в карти дають нагоду для багатьох інших каторжан у чомусь "викручуватися". З ігор користає і той каторжанин, який простеляє на долівку коци, і той, хто позичає стільчики гравцям, які не можуть сидіти на долівці схрестивши ноги, і продавець сигарет. Останній тримає на коці кілька коробок з-під сигар, наповнених французькими, англійськими та американськими сигаретами і навіть самотужки скрученими цигарками. Кожна сигарета має свою ціну, і гравець бере її сам, кладучи в коробку достоту стільки грошей, скільки вона коштує.