Тут і там є гості, що їх покликано подивитися; тоді власник помешкання з якимось задоволенням куратора або повноважного проводиря показує на ту чи на ту карету і, здається, говорить, хто сидів тут учора і хто — позавчора.
З тих, що їдуть на повозках, деякі байдуже дивляться на все це на своєму останньому шляху; інші ще з деякою цікавістю стежать за життям і за людьми. Ті сидять з пониклими головами в мовчазній очайдушності, а ті такі уважні до того, який вони мають вигляд, що скидають на натовп такими поглядами, які він бачив у театрах і на картинах. Багато заплющують очі й замислюються або опитуються зосередити свої блукаючі думки. Тільки один, та и то нещасне напівбожевільне створіння, так сп янів од жаху, що співає й пробує танцювати. Ніхто з них, ні поглядом, ні жестами, не звертається до милосердя народу.
Сторожа з різнокаліберних їздців їде поруч з повозками, і часто до декого з них з натовпу звертаються з питаннями. Це, здається, незмінно те саме питання, бо завсігди після відповіді починають товпитися коло третьої повозки. їздці КОЛО ЦІЄЇ повозки часто показують шаблею на одного чоловіка. Передусім цікавляться, хто він; а він стоїть на повозці ззаду, нахиливши голову, і розмовляє з простою дівчиною, що сидить збоку и тримає його за руку. Він не цікавиться або не зважає на те, що навколо нього, і ввесь час говорить до дівчини. Тут і там на довгій вулиці св. Гонорія підносяться крики супроти нього. Вони зовсім не зворушують' його; він тільки спокійно всміхається, коли стряхає своє волосся, щоб воно більше спустилося на лице. Він не може вільно доторкнутися до свого лиця, бо йому лікті зв'язано. На церковних східцях стоїть шпигун — тюремна овечка, піджидаючи, коли проїдуть повозки. Він заглянув у першу: немає Заглянув у другу: немає. Він питається вже себе самого: "Невже ж таки він пожертвував мною?" Аж ось лице його прояснюється, коли він заглянув у третю.
— Котрий Евремон? — сказав хтось позад нього.
— Он той. На повозці ззаду.
— Що дівчина тримає його за руку?
— Так.
Той кричить: "Геть Евремона! На Гільйотину всіх аристократів! Геть Евремона!"
— Тихше, тихше! — просить його шпигун полохливо.
— А чому ж мені не кричати, громадянине?
— Він і так їде на розправу за свої злочини, і не більш як за п'ять хвилин розплатиться. Нехай їде спокійно.
Однак той і далі кричав: "Геть Евремона!" Евремонове лице на момент повернулося до нього.
Евремон бачить тепер шпигуна, пильно дивиться на нього і їде своєю дорогою.
Зараз проб'є три години, і крива борозна, що її проорано серед народа, заверне за ріг і дійде до місця страти, і край. Шари, що їх одкидано було на той і на той бік, тепер розсипаються й зливаються за останнім плугом, скоро він проходить, бо всі прямують до. Гільйотини. Спереду перед нею сидять на стільцях, як у публічних для розваги садах, численні жінки й плетуть. На одному з передніх стільців стоїть Помста й виглядає навкруги своєї приятельки.
— Терезо! — кричить вона своїм пронизливим голосом.— Хто бачив її? Терезо Дефарж!
— Вона ще ніколи не пропускала, — сказала одна з сестринства жінок, що плели.
— Ні, вона й тепер не пропустить, — відмовила запалисто Помста. — Терезо!
— А ти кричи голосніше, — радить жінка.
Так, голосніше, Помсто, значно голосніше, а все таки навряд чи почує вона тебе. Ще голосніше, Помсто, та додай ще декілька прокльонів, однак і вони не приведуть її. Пошли інших жінок й сюди шукати її, де вона запропастилася, і хоч ці посланці Зииили страшні діла, а все таки сумнівно, чи хто з них піде своєю волею так далеко, щоб знайти її.
_ Нещастя! — кричить Помста, тупаючи ногою постільці,— ось уже й повозки. І Евремона вмить спровадять, а її нема! Ось і її плетіння в мене в руках, і її порожній стілець, готовий для неї. Хоч плач з досади й розпачу!
Помста злазить із свого підвищення й плаче, а вози почимогла думати й говорити, числять: раз. Спорожнилася друга повозка й від'їжджає геть; під'їздить третя. Крах... 1 жінки з плетінням, не припиняючи своєї роботи, числять: два.
Удаваний Евремон злізає, а за ним знімають швачку. Він так і не залишив її терплячої руки, коли вона й злізала, а все тримав її, як обіцяв. Він ніжно повертає її спиною до гуркотячої машини, що безнастанно підіймається й падає; вона дивиться йому в лице й дякує йому.
— Без вас, любий чужинцю, я не була б така спокійна, бо я з природи така нещасна й мала, легкодуха. Мені здається, що само небо мені послало вас.
— Або вас мені, — сказав Сідней Картон. — Не зводьте з мене очей, люба дитино, і не вважайте ні на що інше.
— Я ні на що не вважаю, поки тримаю вашу руку. І потім не вважатиму ні на що, коли пущу її, якщо тільки вони зроблять це швидко.
— Вони зроблять швидко. Не бійтесь.
Вони стоять обоє серед натовпа жертов, який щодалі рідів, проте вони говорять, наче вони тут самі. Око до ока, голос до голосу, рука до руки, серце до серця, ці двоє дітей спільної всіх матері, такі далекі одно одному й такі різні, стрілися на самому краї темного шляху, щоб разом вирядитися до своєї батьківщини й спочинути в її лоні.
— Сміливий і великодушний друже, дозвольте мені поставити вам одно останнє питання? Я така неосвічена, а воно мене непокоїть... трохи.
— Кажіть мені, що таке?
— В мене є сестра у перших, єдина родичка й така ж сирота, як і я, котру я люблю дуже щиро. Вона п'ятьма роками молодша за мене и живе у фармера на півдні. Бідність розділила нас, і вона нічого не знає про мою долю... бо я не вмію писати... а коли б і вміла, то як же я могла сказати їй? Краще так, як є.
— Так, так. Краще, як є.
— Осъщо я думала, коли ми їхали сюди, і думаю ще ft тепер, коли дивлюсь на ваше таке сильне лице, що подає мені таку підтримку: коли Республіка дійсно робить добре для бідних, і вони будуть менше голодувати, менше страждати, то моя сестра може прожити довго, вона навіть може дожити до старости,
— Це так, моя тиха сестро!
— Ви так утішили мене. Я така неосвічена. Поцілувати вас тепер? Чи вже наспіла хвилина?
— Так.
Вона поцілувала його в губи; він поцілував її; вони урочисто благословили одно одного. Схудла рука не тремтить, коли він пустив її, на її терплячому лиці не видно нічого, крім тихої, ясної твердости. Вона йде зараз перед ним... вона пішла... Жінки з плетінням числять: двадцять два.
Неясний шум багатьох голосів; підіймається багато лиць, чути тупіт ніг, — то тискаються з країв натовпа и розливають вперед масою, як велика морська хвиля. Блиснуло! Двадцять три!
Того вечора в місті говорили про нього, що то було най— спокійніше лице, яке тільки бачили там. Дехто додавав, що в цьому лиці було щось величне, пророче.
Одна з найзнаменитіших страждальниць тієї самої сокири, — жінка — незадовго перед тим коло підніжжя того самого ешафота просила, щоб їй дозволено було записати ті думки, що надихали її. Якби він міг висловити свої думки, і вони були пророчі, то вони були б такі:
"Я бачу, як ті люди, за котрих я наложую своїм життям, живуть спокійно, корисно, благоденствено и щасливо в тій Англії, якої я вже не побачу. Я бачу її з дитиною біля грудей, що зветься моїм ім'ям. Я бачу її батька, який постарівся й зігнувся, проте поправився й вірно виконує свої лікарські обов'язки до всіх людей, живе мирно. Я бачу доброго старого, їх давнішнього друга, що за десять років збагачує їх усім, що мав, і відходить спокійно за своєю нагородою.
Я бачу, що я став за святиню в їх серцях, і в серцях їх нащадків на багато поколіннів. Я бачу, як вона, вже старою жінкою, плаче за мною в роковини цього дня. Я бачу, як вона та її чоловік, звершивши своє поприще, лежать поруч на їх останньому земному ліжку, що обоє вони не поважали и не шанували в душі одно одного більш, ніж обоє вкупі мене.
Я бачу, що дитина, яка лежить біля її грудей і зветься моїм ім ям, стає дорослою людиною и прокладає собі дорогу на тому самому життьовому полі, що було й моїм.
Я бачу, як він має такий добрий поспіх, що моє ім'я стає славетним від його сяяння. Я бачу, що плями, які я кинув на нього, бліднуть. Я бачу, як він, стоячи на чолі справедливих і почесних людей, приводить хлопчика мого імення, з таким відомим мені чолом і золотим волоссям, сюди, на цю площу — тоді прекрасну на вигляд, без ніякого сліду сьогоднішньої гидоти — і я чую, як він ніжним і переривистим голосом оповідає дитині мою історію.
Те, що я зараз роблю, далеко, далеко краще, ніж я робив колинебудь; той спокій, до якого я йду, далеко, далеко кращий, ніж я коли-небудь мав".
[1] Ґеорґ IIІ і Софія Кароліна.
[2]Людовік XVI і Марія Антуанетта.
[3] Гільйотина,
[4] Найбідніший квартал у східній частині Лондона.
[5] Карний суд у Лондоні.
[6] Старовинна Лондонська фортеця, спочатку була за королівський палац, потім за в язницю для вельможних осіб, що їх обвинувачували за зраду; там таки виконували й кари.
[VII] Бастілія — Паризька державна в'язниця (1387 — 17К9 рр.)
[VIII]Т анок Свободи.
[IX] Вільна варіяція англійського гімна: god save the king!