Коли вона повернулася, я написав на конверті адресу, приклеїв марку і передав Смоллету, який знову віддано пообіцяв, що повідомить адресу, тільки-но з'ясує. Потому я поїхав додому. У будь-якому разі ми на вірному шляху. Сьогодні ввечері я стомився і хочу спати. Міна заснула швидко; вона занадто бліда зовні. У неї заплакані очі. Бідолашна моя кохана, не сумніваюся, що вона хвилюється через те, що нічого не знає, і це змушує її хвилюватися за мене та інших удвічі більше. Але так краще. Ліпше бути розчарованою і схвильованою зараз, ніж мати зіпсовані нерви потім. Лікарі мали рацію, коли наполягли на тому, щоб вона трималася подалі від цієї жахливої справи. Я маю бути твердим, бо цей особливий тягар — зберігати мовчання — ляже на мене. Я не повинен обговорювати з нею цю тему за жодних умов. Насправді завдання це буде неважким, врешті-решт вона й сама покинула обговорювати цю тему і вже не згадує ані про графа, ані про його вчинки відтоді, як ми ухвалили рішення стосовно неї.
2 жовтня, вечір
Довгий, виснажливий і тривожний день. З першою ж поштою я отримав конверт на своє ім'я із брудним шматком паперу всередині, на якому хтось написав простим олівцем як курка лапою: "Сем Блоксем, Коркранс, 4, двір Поттерсів на Бартер-стріт у Валворті. Спитати перевізника".
Я отримав листа, коли був ще у ліжку, тож піднявся так, щоб не розбудити Міну. Вона здавалася змученою, сонною, блідою і не зовсім здоровою. Я намагався не збудити її; коли я закінчу свої пошуки, я відправлю її назад в Ексетер. Як на мене, вона почуватиметься щасливішою у нашому власному домі, займаючись щоденною роботою, цікавою для неї, ніж перебуваючи тут серед нас, де легковажать з нею. Я побачився лише з доктором Сьюардом, і то хіба на мить, і розповів йому, де був, пообіцявши повернутися і розказати решті, тільки-но я щось з'ясую. Я поїхав до Валворта і довгенько попошукав, доки знайшов подвір'я Поттерсів. Мене ввела в оману вимова містера Смоллета, бо я питав про подвір'я Поутерсів замість Поттерсів. Однак, коли я знайшов подвір'я, то відразу помітив на ньому невеличкий будинок Коркранса.
Коли я запитав чоловіка, який відчинив двері, про "перевізника", він похитав головою і сказав: "Я не знаю такого. Таких тут нема. Ніколи в своєму бісовому житті не чув про такого. Не вірте нікому, тут нема такого, ні тут, ні деінде".
Я витягнув листа Смоллета і знову прочитав, і мені здалося, що урок, який я отримав стосовно вимови, шукаючи це подвір'я, може мені придатися.
— Ким ви працюєте? — спитав я.
— Перевозом, — відповів чоловік.
Я одразу ж збагнув, що на вірному шляху. Мене знову ввела в оману фонетична вимова. Монета у півсоверена привернула його прихильність до мене, і "перевоз" поділився інформацією. Я з'ясував, що після випитого вчора ввечері у Коркорані пива містер Блоксем прокинувся й о п'ятій годині ранку вирушив на роботу у Полар. Сусід не міг мені точно сказати, де розташоване місце роботи, але наскільки він пам'ятав, на якомусь новомодному складі. З цими мізерними відомостями я подався у Полар. Була вже дванадцята година, коли я отримав сякі-такі відомості щодо місцезнаходження будівлі. Я зайшов у їдальню, де обідали кілька робітників. Один із них припустив, що це, напевно, будова, зведена на Крос-Енджел-стріт — новий холодильний склад, бо саме до нього пасує термін "новомодний склад"; я негайно вирушив туди. Розмова з похмурим сторожем і ще похмурішим старшим робочим, які обидва отримали по монеті, як заведено, вивела мене на слід Блоксема. Я пообіцяв заплатити йому стільки, скільки він заробляє за день, якщо поставлю йому кілька питань приватного характеру, і він пішов до свого старшого спитати дозволу поговорити зі мною. Він був досить тямущим хлопцем, хоча й брутальним у розмові й манері триматися.
Коли я пообіцяв заплатити за його інформацію і дав йому завдаток, він розповів, що двічі їздив у Карфакс і в будинок на Пікадиллі й перевіз із будинку в Карфаксі до Пікадиллі дев'ять величезних скринь, "одну важчу за іншу", повозом із конем, найнятим для цієї справи.
Я спитав його, чи може він назвати номер будинку на Пікадиллі, на що він відповів:
— Добродію, я забув номер будинку, але стоїть він поруч із великою білою церквою, чи чимось таким, це невеликий будинок. Він старий і порохнявий, хоча не настільки, як той, з якого ми вивезли ті бісові скрині.
— А як ви потрапили всередину, якщо обидва будинки порожнювали?
— Там був один старий, який чекав на мене в будинку в Перліті. Він допоміг мені підняти скрині й поставити їх на підводу. Я вибачаюся, але той старий був найдужчим чолов'ягою, якого я тільки зустрічав, і це при тому, що він був старий, із білими вусами, ще й такий худющий, що навіть не відкидав тіні.
Ця фраза змусила мене здригнутися.
— Він піднімав свій кінець скринь так, ніби у них був фунт чаю, тоді як я надривався і віддувався, хоча я далеко не курча.
— А як ви потрапили до будинку на Пікадиллі? — спитав я.
— Там був той-таки старий. Напевно, він виїхав із Карфакса і дістався Пікадиллі раніше за мене, бо коли я подзвонив у двері, він сам відчинив мені двері й допоміг перенести скрині в хол.
— Всі дев'ять? — спитав я.
— Так. Першим рейсом я перевіз п'ять скринь, а другим — ще чотири. Це була каторжна робота. Я навіть не пам'ятаю, як дістався домівки.
— А скрині залишилися в холі? — перервав його я.
— Так. Там великий хол, і крім скринь, там нічого не було.
Я зробив іще одну спробу наблизитися до мети:
— У вас були ключі від дому?
— Ні, не було потреби ані в ключах, ані в чомусь іншому. Старий джентльмен відчинив мені двері й замкнув по мені, коли я поїхав. Останнім часом у мене не дуже добре з пам'яттю. Це все через пиво.
— А не можете пригадати номер будинку?
— Ні, сер. Але з цим у вас не виникне жодних труднощів. Це високий будинок із кам'яним причілком, аркою над ним і високими сходами, що ведуть до дверей. Не забуду цих сходів, по яких я тягав ті скрині разом із трьома волоцюгами, які зголосилися заробити мідяк. Старий джентльмен дав їм по шилінгу, а вони, побачивши, що їм заплатили так багато, заходилися вимагати ще. Але він схопив одного з них за плече із таким виглядом, ніби збирався спустити зі сходів, і тільки потому вони із лайкою пішли.
Я подумав, що за таким описом міг би знайти той будинок. Отже, заплативши своєму приятелю за інформацію, я вирушив на Пікадиллі. В мене з'явилася нова болюча думка: граф міг, а це було очевидно, перенести скрині з землею власноруч. Якщо це так, то часу обмаль, бо коли він розповсюдить певну кількість скринь, а це він може зробити будь-коли, то ми не простежимо шлях кожної з них. Біля цирку на Пікадиллі я розрахувався за кеб і пішки вирушив на захід. За Джуніор Констит'юшинел я натрапив на будинок, який мені описав Блоксем. Я не мав сумнівів, що це і є чергове лігво Дракули. Будинок мав такий вигляд, ніби в ньому дуже довго ніхто не мешкав: на вікнах лежав шар пилу, віконниці підняті, рами почорніли від часу, фарба полущилася. Було помітно, що не так давно на балконі висіла велика табличка з написом. І хоча зараз чиясь недбала рука її зірвала, проте дошка, на якій трималася табличка, ще залишилася. За балконними перилами я побачив якісь зняті таблички; їх необроблені краї побілішали. Я зробив би велику справу, якби спромігся поглянути на табличку з оголошенням, бо у ній, можливо, ключ до того, хто є власником будинку. Пригадавши свій досвід щодо оцінки і придбання нерухомості в Карфаксі, я подумав, що якби знайшов колишнього власника, то міг би з'ясувати, кому нині належить будинок.
На Пікадиллі не було нічого, що допомогло б мені з'ясувати необхідну інформацію, тому я обійшов будинок із тилу, щоб подивитися, чи зможу я там щось дізнатися. Я спитав одного чи двох грумів і помічників, яких зустрів поблизу, що вони можуть розказати про порожній будинок. Один із них сказав, що до нього нещодавно в'їхали, але хто саме, він не знає, і додав, що на будинку донедавна висіла дошка з оголошенням "Продається", тому, можливо, агенти з продажу нерухомості з фірми "Мітчелл, сини й Кенді" зможуть щось повідомити мені, бо він пригадав, що бачив назву фірми на дошці. Я не хотів видатися своєму інформаторові надто зацікавленим чи викликати в нього підозру, тому, подякувавши йому вже звичним чином — дзвінкою монетою, поволі побрів геть. Насувалися сутінки, наближаючи осінню ніч, тому я не гаяв часу. Дізнавшись із довідника адресу фірми "Мітчелл, сини й Кенді" в Берклі, я незабаром опинився у їхній фірмі на Саквілл-стріт.
Чоловік, який прийняв мене, мав настільки ж гарні манери, наскільки був мовчазний. Він одразу ж сказав, що будинок на Пікадиллі, який під час нашої розмови він назвав "маєтком", уже проданий, і він вважає, що розмову вичерпано. Коли я запитав у нього, хто придбав будинок, він широко розплющив очі і, трохи помовчавши, відповів:
— Його продано, сер.
— Вибачте мені, — сказав я так само ввічливо, — але в мене є виняткові причини, щоб дізнатися, хто саме придбав цей будинок.
Він знову помовчав, але цього разу довше, і ще вище звів брови.
— Будинок продано, — знову лаконічно відповів він.
— Не хочете сказати мені більше? — спитав я.
— Ні, не хочу, — відказав він. — Справи клієнтів "Мітчелл, сини і Кенді" в надійних руках.
Вочевидь, він був іще той педант, і не було сенсу сперечатися з ним. Я подумав, що в чужий монастир зі своїм законом не пхаються, тому сказав:
— Ваші клієнти, сер, щасливі, бо мають такого надійного охоронця своєї конфіденційності. Я також професійний повірений у справах.
І я передав йому свою візитівку.
— У даному випадку я дію не з цікавості, а за дорученням лорда Годалмінґа, який хотів би знати дещо про ту нерухомість, яка, як йому було відомо, нещодавно продавалася.
Ці слова змінили ситуацію. Він відповів:
— Я був би радий прислужитися вам, якби міг, містере Гаркер, а особливо я б хотів прислужитися його світлості. Ми одного разу надавали йому невеличкі послуги з винайму кімнат, коли він був іще високоповажним Артуром Голмвудом. Якщо хочете, ви можете залишити мені адресу його світлості, а я пораджуся з керівництвом щодо вашого питання й у будь-якому разі повідомлю його світлості сьогоднішньою вечірньою поштою.