Навколо королів є захист, могутніший від людської шпаги.
Капітан залишився.
Катерина взяла лампу, взула ноги в бархатні капці, вийшла з кімнати, пройшла коридором, де ще було повно диму, байдужа й холодна, як тінь, підійшла до апартаментів короля Наварського.
Скрізь була тиша.
Катерина підійшла до вхідних дверей, переступила поріг і в передпокої побачила непритомного Ортона.
— Ага, — сказала вона, — ось, як і завжди, слуга, далі, безперечно, знайдемо і пана.
І ввійшла в другі двері.
Тут вона спіткнулась на труп; опустила вниз лампу; це був труп гвардійця з розсіченою головою.
За три кроки далі лежав застрелений кулею лейтенант; він конав.
Нарешті, перед ліжком ще один чоловік, з блідим, як у мерця, обличчям; стікаючи кров'ю з подвійної рани, що пронизала йому шию, витягаючи скрючені руки, чоловік силкувався підвестися.
Це був Морвель.
Дріж пробіг по тілу Катерини. Вона побачила порожнє ліжко, оглянулась навколо себе по кімнаті, даремно шукаючи серед цих трьох, що лежали тут у власній крові, труп того, кого сподівалась побачити.
Морвель пізнав Катерину, очі його жахливо викотились, він зробив рух відчаю.
— Ну, — сказала вона півголосом, — де він? Що з ним? Нещасний! Ви дали йому змогу втекти?
Морвель намагався вимовити кілька слів, але з його рани вирвалось тільки незрозуміле свистіння. Червона піна виступила на губах, він похитав головою на знак безсилля і болю.
— Говори ж! — крикнула Катерина. — Говори! Хоч одно слово!
Морвель показав на рану і видавив знову кілька невиразних звуків, зробив зусилля, захрипів і знепритомнів.
Катерина озирнулася навколо себе: вона оточена була трупами і вмираючими; кров потоками лилася по кімнаті, і над усією цією картиною панувало мовчання смерті.
Ще раз звернулася вона до Морвеля, але він не відповів, навіть не поворухнувся; зза камзола виглядав у нього якийсь папір: це був підписаний королем наказ про арешт. Катерина схопила його й сховала у себе на грудях.
В цю мить вона почула позаду себе легеньке рипіння паркету; вона повернулась і побачила в дверях герцога д'Алансона, що прийшов туди на шум і стояв здивований картиною, яка відкрилася його очам.
— Ви тут? — сказала вона.
— Так, пані. Що тут таке? — спитав герцог.
— Верніться до себе, Франсуа, ви почуєте багато новин.
Проте, д'Алансон зовсім не був такий непоінформований про події, як гадала Катерина. Почувши в коридорі кроки, він почав дослухатися. Бачачи, що до короля Наварського входить кілька чоловік і згадавши слова Катерини, він зміркував, що має відбутися, і радів, що рука, дужча за його руку, знищить такого небезпечного друга.
Незабаром постріли і швидкі кроки втікача ще більше притягли його увагу, і він побачив крізь прозір у дверях його апартаментів, як в просвіті сходів майнув червоний плащ, надто добре йому відомий, щоб він не міг угадати його.
— Де Муї! — скрикнув він. — Де Муї в мого брата Наварського! Та ні, це неможливо! Чи не пан де Ла Моль?..
Його охопило занепокоєння. Він пригадав собі, що молодого чоловіка рекомендувала йому сама Маргарита, і, бажаючи впевнитись, чи саме його він бачив на сходах, д'Алансон швиденько пішов до кімнати двох молодих людей: там нікого не було. Але в кутку, побачив він, висів славнозвісний вишневий плащ. Сумніви зникли: це був не Ла Моль, а де Муї.
Блідий, зляканий, боячись, щоб гугенот не піймався і не видав таємниць змови, він поспішив до луврської хвіртки. Там він довідався, що вишневий плащ зник живий і здоровий, гукнувши, що в Луврі вбивають в ім'я короля.
— Він помилився, — промурмотів д'Алансон, — в ім'я королеви-матері.
І, вернувшись на поле бою, знайшов там Катерину, що блукала, мов гієна серед трупів.
Виконуючи наказ матері, молодий чоловік пішов до свого приміщення, удаючи з себе спокійного і слухняного, не зважаючи на те, що його душу хвилювали безладні думки.
Катерина, почуваючи розпач, що й новий її замах провалився, покликала капітана своєї гвардії, наказала позабирати трупи, а Морвеля, що був тільки поранений, звеліла перенести до неї в покої і не будити короля.
— Ох! — бурмотіла вона, йдучи з похиленою на груди головою до своїх апартаментів. — І на цей раз він врятувався. Рука божа охороняє цю людину. Він буде королем! Буде королем!
Потім, одчиняючи двері до своєї опочивальні, провела рукою по чолу і зробила байдужу усмішку.
— Що там було, пані? — спитали всі присутні, крім пані де Сов, яка була надто охоплена жахом, щоб ставити якісь запитання.
— Нічого, — відповіла Катерина, — сварка, та й усе.
— О! — скрикнула раптом пані де Сов, показуючи пальцем на сліди Катерини. — Ваша величність кажете, що не було нічого, а кожен ваш крок залишає слід на килимі.
IV. Ніч королів
Тим часом Карл IX ішов з Генріхом, спираючись на його руку, в супроводі чотирьох своїх дворян і двох слуг, які несли перед ним факели.
— Коли я виходжу з Лувра, — сказав бідолашний король, — я відчуваю втіху, подібну до тієї, яка сповнює мене, коли я входжу в прекрасний ліс; я дихаю, бачу, почуваю себе вільним.
Генріх усміхнувся.
— То ваша величність почували б себе добре в беарнських горах, — сказав він.
— Так, і я розумію, чому ти так хочеш вернутися туди; але якщо бажання твоє буде надто сильне, Анріо, — додав Карл сміючись, — вживи запобіжних заходів; це тобі порада від мене, бо мати моя Катерина так любить тебе, що ні за що не захоче залишитись без тебе.
— Що ви робитимете, ваша величність, сьогодні ввечері? — спитав Генріх, щоб ухилитись від цієї небезпечної розмови.
— Я хочу познайомити тебе де з ким, Анріо; ти скажеш мені свою думку.
— Я в розпорядженні вашої величності.
— Вправо, вправо! Ми йдемо на вулицю де-Барр.
Королі з своїм ескортом пройшли вже вулицю Савонрі, як раптом побачили коло готелю де Конде якихось двох чоловіків, закутаних у широкі плащі; вони вийшли через потайні двері, і один з них тихо замкнув їх.
— Ого! — сказав король Генріху, який за своїм звичаєм дивився, але мовчав. — Це варте уваги.
— Чому ви це говорите, сір? — спитав король Наварський.
— Це не про тебе, Анріо. Ти певен щодо своєї дружини, — додав Карл з усмішкою, — але твій кузен де Конде не певен щодо своєї, або якщо певен, то помиляється, чорт візьми!
— Але хто вам сказав, сір, що ці панове були у пані де Конде?
— Передчуття. Нерухомість цих людей, що стали в дверях, як тільки побачили нас; потім особливий крій плаща на тому, що нижчий... Чорт візьми, це було б дивно!
— Що?
— Нічого. Мені прийшла одна думка. Підійдімо.
І він пішов просто до двох невідомих, а вони, бачачи, що справа торкається їх, зробили кілька кроків, щоб відійти геть.
— Гей, панове! — сказав король. — Почекайте!
— Це нам говориться? — спитав голос, від якого Карл і його супутник здригнулись.
— Ну, Анріо, — сказав Карл, — ти пізнав голос?
— Сір, — сказав Генріх, — коли б ваш брат герцог д'Анжу не був тепер при Ла Рошелі, я заприсягся б, що це він говорив.
— Ну, — сказав Карл, — значить, він не при Ла Рошелі.
— Але хто з ним?
— Ти не пізнав супутника?
— Ні, сір.
— А зріст у нього такий, що, здається, не можна не вгадати. Чекай, ти зараз пізнаєш... Гей! Гей! Вам кажу! — гукнув знову король. — Що, ви не чули, чи що, чорт візьми!
— Ви що, нічна сторожа, що зупиняєте нас? — сказав вищий, виставляючи руку спід плаща.
— Вважайте нас за сторожу, — сказав король, — і зупиніться, коли вам велять.
Потім, нахилившись Генріху до вуха, сказав:
— Зараз побачиш, як вулкан вибухне полум'ям.
— Вас восьмеро, — сказав вищий, виставляючи вже спід плаща не тільки руку, а й обличчя, — але хоч би вас була сотня, проходьте!
— А! Герцог де Гіз! — сказав Генріх.
— А! Наш Лотарінгський кузен! — сказав король. — Нарешті ви відкрились! Яка щаслива нагода!
— Король! — скрикнув герцог.
Другий невідомий при цих словах закутався в плащ і лишився нерухомий, знявши тільки капелюх з голови на знак пошани.
— Сір, — сказав герцог де Гіз, — я ходив одвідати мою невістку, пані де Конде.
— Так... і водили когось із ваших дворян, — кого саме?
— Сір, — відповів герцог, — ваша величність не знаєте його.
— Ну, то ми познайомимся, — сказав король.
І, підійшовши просто до другого невідомого, подав знак одному з лакеїв наблизитись з факелом.
— Простіть, брате! — сказав герцог д'Анжу, розгортаючи плащ і вклоняючись з погано прихованою досадою.
— Ага, це ви, Генріх!.. Але ні, цього не може бути, я помиляюсь... Мій брат д'Анжу не пішов би ні до кого на побачення, не побачившись попереду зо мною. Він не забуває, що для принців крові, коли вони приїздять до столиці, є один тільки вхід до Парижа: Луврські ворота.
— Простіть, сір, — сказав герцог д'Анжу, — прошу вашу величність вибачити мені мій легковажний вчинок.
— Ну, так! — відповів король насмішкуватим тоном. — А що робили ви, брате, в готелі де Конде?
— Та от те, — сказав король Наварський з своїм лукавим виглядом, — про що ваша величність казали щойно.
І, нахилившись королю до вуха, закінчив свою фразу вибухом реготу.
— Що таке? — спитав герцог де Гіз згорда, бо, як і всі при дворі, звик поводитись доволі грубо з королем Наварським. — Чому б не піти мені побачитись з моєю невісткою? Хіба пан герцог д'Алансон не ходить до своєї?
Генріх злегка почервонів.
— Якої? — спитав Карл. — Я не знаю в нього іншої невістки, крім королеви Єлизавети.
— Простіть, сір! Я хотів сказати — до своєї сестри, пані Маргарити, яку ми, проходячи сюди з півгодини тому, бачили в ношах, в супроводі двох франтів, що бігли по боках.
— Справді? — сказав Карл. — Що скажете ви на це, Генріх?
— Що королева Наварська вільна ходити куди хоче, але я сумніваюсь, щоб вона вийшла з Лувра.
— А я того певен, — сказав герцог де Гіз.
— І я теж, — сказав герцог д'Анжу, — і доказ те, що ноші зупинились на вулиці Клош-Персе.
— То, певне, ваша невістка, — не ця, — сказав Генріх, показуючи на готель де Конде, — а ота, — і він показав пальцем в напрямі готелю де Гіза, — теж бере участь у прогулянці, бо ми залишили їх укупі, а вони нерозлучні, як ви самі знаєте.
— Я не розумію, що ви хочете сказати, ваша величність, — відповів герцог де Гіз.
— Навпаки, — сказав король, — справа цілком ясна і от чому з кожного боку ношів бігло по франту.
— Ну, що ж! — сказав герцог.