Та сумніваюся, що це справжнє його ім'я.
– Синдбад-Мореплавець?
– Ага.
– А де живе цей дука?
– У морі.
– Звідки він?
– Хтозна.
– Бачили ви його бодай раз?
– Бувало.
– Який він з обличчя?
– Самі побачите, ваша ясновельможносте.
– А де він мене прийматиме?
– Напевне, у тому підземному палаці, що про нього вам казав Ґаетано.
– І ви ніколи не намагалися промкнутися в той зачарований палац?
– Ще б пак, ваша милість, – відказав моряк, – ще й не раз, та все було марно: ми обшукали всеньку печеру і не знайшли навіть вузенької лазівки. Та й кажуть, що двері відмикаються не ключем, а чарівним словом.
– Ні, – прошепотів Франц, – я таки потрапив у казку з "Тисячі й одної ночі".
– Його ясновельможність чекає вас, – озвався за його спиною голос, у якому він упізнав голос вартового.
Його супроводжували два матроси із яхтової залоги.
Франц замість відповіді вийняв із кишені носову хустинку і дав її вартовому.
Йому мовчки зав'язали очі, причому дуже ретельно, певне, остерігалися якогось обману з його боку, потім запропонували присягнутися, що він нізащо не буде намагатися скинути ту пов'язку.
Франц заприсягнувся.
Тоді моряки взяли його попід руки і попровадили, а вартовий подався вперед.
Кроків за тридцять, зі смаковитого запаху печені, він здогадався, що його провадять коло багаття, потім його провели ще кроків із тридцять, певне, у тому напрямку, яким заборонили йти Ґаетано, і тепер та заборона стала йому зрозуміла. Незабаром повітря змінилося, і Франц збагнув, що увійшов під землю. За декілька секунд ходи він почув легенький тріск, і на нього дихнуло запахущим теплом, аж він відчув, що ноги ступають м'якеньким килимом, і провідники випустили його руки. Запала тиша, і чийсь голос промовив бездоганною французькою мовою, хоч і з чужинною вимовою:
– Ласкаво прошу, тепер можете скинути пов'язку.
Звісно ж, Франц не змусив себе просити двічі, скинув хустинку і побачив перед собою чоловіка років сорока, у туніському вбранні, тобто у червоній шапочці з блакитною китицею, у чорній суконній камізельці, гаптованій золотом, у широких яскраво-шарлатових шароварах, такої ж барви панчохах, теж гаптованих золотими нитками, і жовтих черевиках. Підперезаний він був кашміровою шаллю, за нею стирчав невеличкий кривий кинджал.
Попри мертвотну блідість, обличчя його вражало красою, очі були жваві й пронизливі, проста лінія носа, що майже зливалася із чолом, нагадувала про чистоту грецького типу, а зуби, білі мов перлини, в облямівці чорних вусів сліпуче блищали.
Та блідість того обличчя була неприродна, ніби той чоловік довгі роки перебував у могилі, і барви життя вже не могли повернутися до нього.
Він був не дуже високий на зріст, але добре збудований, і, як у всіх південців, руки й ноги в нього були малі.
Та найдужче вразила Франца, що взяв Ґаетанову розповідь за байку, розкішна обстановка.
Уся кімната була оббита пурпуровим турецьким шовком, гаптованим золотим квіттям. У ніші стояв широкий диван, над яким висіло арабське оружжя в золотих піхвах, з руків'ями, що були інкрустовані шляхетним камінням, зі стелі спускалася гарна лампа з венеційського скла, а ноги по кісточки потопали в турецькому килимі. Двері, якими увійшов Франц, затуляли штори, так само як і другі двері, що провадили до сусідньої кімнати, певне, яскраво освітленої.
Господар не заважав Францові дивитися, та сам відповідав оглядом на огляд і теж не зводив із нього очей.
– Мосьпане, – озвався він урешті, – прошу вибачити мені за ті остороги, з якими припровадили вас до мене, та цей острів здебільшого безлюдний і якби хтось промкнувся в таємницю мого притулку, то, повернувшись, я, певне, знайшов би його в дуже убогому стані, а це було б для мене дуже недобре, не тому, що я шкодував би за тими збитками, а тому, що позбувся б можливості усамітнюватися. А тепер я постараюся відшкодувати цю невеличку прикрість, запропонувавши вам те, що ви навряд чи розраховували тут знайти, – непогану вечерю і зручне ліжко.
– Облиште, – відказав Франц, – не варто перепрошувати! Усі знають, що людям, які переступають поріг зачарованих замків, очі зав'язують, згадайте бодай Рауля з "Гугенотів", та скаржитися мені нема чого: усе, що ви мені показуєте, таки варте чудес "Тисячі й одної ночі".
– Ох, скажу вам, як Лукулл: якби я знав, що ви зробите мені честь відвідати мене, то приготувався б до цього. Та хоч який скромний мій притулок, він у вашому розпорядженні, хоч яка убога моя вечеря, я прошу вас її скуштувати. Алі, на стіл накрито?
Тієї ж миті штори на дверях розсунулися і чорний, мов ебенове дерево, нубієць, убраний у просту білу хламиду, знаком запросив господаря до їдальні.
– Хтозна, чи погодитеся ви зі мною, – сказав незнайомець Францові, – та для мене нічого нема нестерпнішого, аніж годинами сидіти один напроти одного за столом і не знати, як називати співрозмовника. Прошу зауважити, що, дотримуючись правил гостинності, я не питаю ні вашого імені, ні звання, і хотів би тільки знати, як ви хочете, щоб я до вас звертався. Щоб зі свого боку не завдавати вам клопоту, скажу, що мене зазвичай прозивають Синдбадом-Мореплавцем.
– А мені, – відказав Франц, – щоб бути у становищі Аладдіна, бракує тільки його славетної лампи, тож не бачу ніяких завад тому, щоб прозиватися сьогодні Аладдіном. Таким чином ми залишимося у царстві Сходу, куди мене, бачу, перенесли чари якогось доброго духа.
– Отож, шановний Аладдіне, – сказав таємничий господар, – ви чули, що вечерю подано. Тож прошу вас пройти до їдальні, а ваш покірний слуга піде вперед, щоб показати вам шлях.
І Синдбад, піднявши штору, пішов попереду гостя.
Франців захват зростав: стіл був просто-таки розкішний. Упевнившись у цій важливій обставині, він почав роззиратися довкруги. Їдальня була не менш чудова, ніж вітальня, з якої він допіру вийшов: була вона уся з мармуру, із цінними античними барельєфами, а в обох кінцях довгастої зали стояли прегарні статуї з кошиками на головах. У кошиках пірамідами лежали рідкісні плоди: сицилійські ананаси, малазькі гранати, балеарські помаранчі, французькі персики і туніські фініки.
Вечеря складалася зі смаженого фазана, обкладеного корсиканськими шпаками, заливного кабанячого окосту, печеного козеняти з підлевою тартар і велетенського лангуста. Поміж великими тарелями стояли полумиски із закусками. Тарелі були срібні, полумиски – з японської порцеляни.
Франц тільки очі протирав – усе воно здавалося йому сном.
Алі прислуговував сам і пречудово виконував свої обов'язки.
Гість похвалив його.
– Авжеж, – відказав господар, зі світською невимушеністю пригощаючи Франца, – сердега дуже відданий мені й дуже старається. Він пам'ятає, що я порятував йому життя, а оскільки голова його, мабуть, була йому дорога, то він удячний мені за те, що я зберіг її йому.
Алі підійшов до господаря, узяв його руку й поцілував.
– Чи не буде нескромністю з мого боку, – сказав Франц, – якщо я запитаю, за яких обставин ви учинили цю добру справу?
– Усе просто було, – відказав господар. – Здається, цей шибеник вештався коло сералю туніського бея ближче, ніж воно дозволяється муринові, тож бей звелів одрізати йому язика, руку і голову: першого дня – язика, другого – руку, а третього – саму голову. Мені завжди кортіло мати німого слугу, тож я зачекав, аж йому одчикрижать язика, і запропонував беєві поміняти його на чудову рушницю на дві цівки, що напередодні, як мені здалося, дуже припала до вподоби його величності. Він вагався, бо страшенно кортіло йому закатрупити того сердегу. Та я додав до рушниці англійського мисливського ножа, яким я перетнув ятаган його величності, і тоді бей погодився залишити бідоласі руку й голову, та за умови, що й духу його не буде більше в Тунісі. Напучування було зайве. Тільки цей невіра угледить здаля береги Африки, як ховається у трюм, на самісіньке дно, і його не виманити відтіля, аж третя частина світу щезне з очей.
Франц замислився, не тямлячи, як витлумачити жорстоку добротливість, із якою той пан розповів йому про цю подію.
– Отож, як і той шляхетний моряк, що його ім'я ви собі прибрали, – сказав він, звертаючи балачку на інше, – ви весь час мандруєте?
– Так. Цю обітницю дав я за тієї пори, коли й на помислах не мав, що в мене буде колись нагода виконати її, – усміхаючись, відказав незнайомець. – І ще декілька обітниць я дав і, сподіваюся, у мене буде нагода і їх виконати.
Хоч Синдбад промовив ті слова на взір спокійно, та в очах його промайнув вираз жорстокої ненависті.
– Ви, мабуть, зазнали великого страждання? – запитав Франц.
Синдбад здригнувся і пильно глянув на нього.
– Що навело нас на таку думку? – запитав він.
– Та все, – відказав Франц. – Ваш голос, погляд, ваша блідість, та й саме життя, що його ви провадите.
– Я? У мене найщасливіше життя, яке лиш може бути на землі, – я живу, мов паша. Я володар світу: якщо мені подобається якась місцина, я там залишаюся; якщо ж занудьгую, то їду відтіля; я вільний мов птах; у мене крила, як у нього; люди, що мене оточують, слухаються, ледве я кивну пальцем. Часом я розважаюся, збиткуючись із людського правосуддя, себто викрадаю в нього розбишаку, якого воно шукає, або злочинця, якого воно переслідує. Крім того, у мене є власне правосуддя, з усіма інстанціями, без відстрочень і апеляцій, воно засуджує і виправдовує, і до нього ніхто не втручається. Якби ви спробували мого життя, то не захотіли б іншого і ніколи не повернулися б у світ, хіба що задля втілення якогось великого задуму.
– Наприклад, помсти! – сказав Франц.
Незнайомець кинув на нього один із тих поглядів, що просягають до самісіньких глибин розуму і серця.
– Чому саме помсти? – запитав він.
– Тому що, – сказав Франц, – ви здаєтеся мені чоловіком, що зазнає переслідувань від суспільства і готується звести з ним якісь страшенні порахунки.
– Помиляєтеся, – сказав Синдбад і зареготав своїм чудернацьким сміхом, показавши гострі білі зуби, – я, в певному розумінні, філантроп і, може, колись подамся до Парижа і вступлю в суперництво з паном Аппером або з паном у блакитному плащі.
– І це буде перша ваша мандрівка до Парижа?
– На жаль, так! Я не дуже допитливий, правда ж? Та запевняю вас, не моя в тім вина, пора для цього ще настане.
– І коли ж ви гадаєте бути в Парижі?
– Хтозна, усе залежить від збігу обставин.
– Мені хотілося б бути там тієї самої пори і постаратися, наскільки буде моя змога, відплатити вам за гостинність, яку ви так щедро виявляєте мені на Монте-Крісто.
– Я з величезним задоволенням прийняв би вашу пропозицію, – відказав господар, – та, на жаль, якщо я подамся до Парижа, то, либонь, інкогніто.
Тим часом вечеря тривала; утім, здавалося, її наготували тільки для Франца, бо незнайомець тільки доторкнувся до розкішного бенкету, що його він улаштував для неочікуваного гостя і якому той запопадливо віддавав належне.
Аж ось Алі приніс десерт чи радше зняв кошики зі статуй і поставив на столі.
Поміж ними він поставив невеличку чашу з позолоченого срібла, накриту кришкою з того ж таки металу.
Повага, з якою Алі приніс ту чашу, викликала у Францові цікавість.