У всякому разі пам'ятайте: якщо я довідаюся, що ви тинялися поблизу Ендре, жандарми вас схоплять як злодія. Ваш лист дає їм таке право...
Нантець кивнув на прощання і, виходячи з кабінету, глипнув на Кларису... Але чари вже розвіялись. Вона повільно відвернулася, твердо вирішивши більше ніколи не бачитися з ним і зберегти у своїй пам'яті огидний образ ницього злодія, яким побачила його тієї злощасної ночі. Як тільки він вийшов, Рудикова дружина підійшла до директора, вдячно склавши на грудях руки.
– Не треба мені дякувати. Я зробив так заради вашого чоловіка, заради того, щоб позбавити цю порядну людину жахливих мук.
– Саме за свого чоловіка я й дякую вам, пане... Я тільки про нього й думаю, і доказ тому – жертва, на яку я йду задля нього.
– Яка жертва?
– А та, що я житиму, хоча мені страшенно хочеться покласти усьому край, навіки заснути... Я уже все вирішила, обміркувала. Отож якщо я не вкорочу собі віку, то тільки заради Рудика. А мені так потрібно спочити, я так стомилася!..
І справді, сила, що якимось чудом досі підтримувала Кларису, тепер, коли криза минула, полишила її; млявої і пасивної вдачі, вона тепер і зовсім розм'якла, якось осіла, згорбилася і здавалася такою приголомшеною і виснаженою, що директор, злякавшись найгіршого, лагідно сказав їй:
– Не впадайте в розпач, тримайтеся! Подумайте, якого горя зазнає Рудик, читаючи цього листа, який це буде для нього удар. Тож не треба завдавати йому ще більшого, непоправного горя.
– Саме про це я й думаю, – тихо сказала вона і повільно вийшла.
Рудик і справді був у відчаї, коли довідався від директора про злочин свого небожа. І тільки бурхлива радість Зінаїди, що всіх обціловувала і від щастя підкидала вгору свою шкатулку з повернутими грошима, трохи згладила в серці цього доброго чоловіка болісне приголомшення, якого зазнають порядні натури, зіткнувшись з ницістю і невдячністю. Перше, що він сказав: "Моя жінка так любила його!" І ті, хто почули його слова, мимоволі почервоніли – така жахлива була його простодушність.
А що ж Ацтек? О, бідний Ацтек прославився на весь завод. На дверях усіх цехів було розклеєно наказ директора, в якому оголошувалось, що Джек ні в чому не винен. Усі юрмилися навколо нього, вітали його. Можна уявити, як вибачались перед ним у Рудиковому домі, як просили забути минуле, запевняли в найкращих почуттях? І лише відсутність Белізера затьмарювала його щастя.
Як тільки відчинилися двері темниці і бродячому торговцю сказали: "Ви вільні..." – він, нічого не питаючи, пошкандибав геть. Усе, що сталося, здавалося йому таким непевним і він так боявся бути схопленим знову, що в нього була лише одна думка: тікати, пуститися у дорогу і тікати так швидко, як тільки дозволяють його змучені ноги.
Джека засмутило зникнення Белізера. Він хотів би вибачитись перед тим бідолахою, якого через нього побили, два дні протримали під замком і майже розорили, зіпсувавши увесь його товар. Найбільше Джека мучила думка, що Белізер пішов із містечка, переконаний у хлопчиковій провині, бо йому ніхто не встиг сказати, що це не так. Свідомість того, що безталанний бродячий торговець блукає дорогами, вважаючи його злодієм, отруювала Джекову радість.
Та все ж він охоче пообідав разом з усіма на заручинах бригадира та Зінаїди і разом з іншими танцював "під голос", коли в дім зайшов д'Аржантон. Поява віршомаза – величного, в чорних рукавичках – справила на веселе товариство таке враження, як поява боривітра-шилохвоста на веселу зграйку пустотливих ластівок. Справа в тому, що, налаштувавшись на певний лад, не так то просто перебудуватися. І д'Аржантонова поведінка була яскравим тому доказом. Марно йому доводили, що гроші знайшлися, що Джек ні в чому не винен, а їдучи в Ендре, він розминувся з другим листом директора, покликаним поправити шкоду, завдану першим; марно він бачив на власні очі, що всі ці загалом добрі люди ставилися до Джека майже як до рідного, що дядько Рудик приязно ляскав його по плечу і називав "синком", а Зінаїда стискала йому обличчя дужими руками і лагідно куйовдила йому чуба, не відважуючись поки що робити те саме з головою бригадира Манжена, – д'Аржантон тримався так само бундючно і неприступно. Він не міг утриматися, щоб не висловити Рудику у найкучерявіших і найсхвильованіших словах своє співчуття за завдані тому прикрощі і не принести вибачень від свого власного імені та від імені Джекової матері.
– Та це я повинен вибачатися перед цим бідним хлопцем!.. – кричав слюсар.
Д'Аржантон і слухати не хотів. Він розводився про честь, про обов'язок і про жахливу безвихідь, у яку заводять погані вчинки. Джек хоч і не був злочинцем, та все ж мав достатньо причин, щоб картати себе: він пригадував отой клятий день у Нанті, свій стан, про який міг засвідчити присутній тут Манжен. Джек червонів і не знав, як поводитися, слухаючи проповідь цього "жерця справедливості". А той усе вправлявся у красномовстві перед славними простими людьми, цілу годину наганяючи на них важкий сум і сонливу нудьгу, перед якими таки не встояв дядько Рудик.
– Ви стільки говорите, що вам, мабуть, і в горлі вже пересохло, – простодушно сказав слюсар і попросив принести д'Аржантону карафку сидру та гречаників, що їх наготувала Зінаїда до дня заручин.
І хай їм біс! Оті гречаники були такі привабливі, з такою апетитною золотистою шкоринкою, що віршомаз, котрий, як нам відомо, був недурний добре поїсти, вирив у них не меншу яму, ніж Белізер колись у його окості.
Із його довгої промови Джек зрозумів лиш те, що той поїхав за тридев'ять земель, аби привезти в Ендре гроші й позбавити його ганьби опинитися на лаві підсудних. І справді, д'Аржантон для більшого ефекту всім показав частину даних йому грошей і все ляскав себе по кишені та повторював: "Я привіз гроші!.." Хлопчик, по простоті душевній уявивши, що д'Аржантон задля його порятунку не пошкодував шість тисяч франків із свого спадку, почав думати, що він помилився щодо цієї неприємної особи і що йому лише здалося, ніби д'Аржантон бездушний, огидний тип... Ніколи Джек іще не ставився з такою шанобливістю й повагою до "ворога"; приголомшений д'Аржантон не впізнавав оцього "норовистого коня" і зміну в його поведінці, як завжди, вважав своєю особистою заслугою; він думав: "Я його приборкав".
Завдяки цій думці та сердечному прийому в родині Рудиків д'Аржантон увесь розцвів.
І якби вам довелося побачити, як віршомаз і заводський учень, йдучи об руку, спускаються до річки вулицями Ендре, як вони, розмовляючи, прогулюються по дамбі понад Луарою, ви вважали б їх за щирих друзів. Джек радів рідкісній змозі порозмовляти про матір, дізнатися про новини, докладно розпитати, як вона живе, і, так би мовити, вдихнути пахощі її присутності, спілкуючись з людиною, яку вона кохала. О, якби він знав, що вона зовсім близько і що вже цілу годину в д'Аржантоні борються рештки жалю до нього і ревнивий егоїзм, а ворог його безперервно думає: "Чи казати йому, що вона тут?"
Справа в тому, що, їдучи в Ендре в ролі жерця Феміди, віршомаз не сподівався на таку розв'язку. Він, безумовно, був би щасливим привести до матері приниженого сина-злочинця, якого вона не відважилася б навіть приголубити; але особисто привести до неї переможного героя, жертву судової помилки, бачити розчулення, обійми й поцілунки цих двох істот, чиї серця, долаючи всі перешкоди, гаряче билися, згадуючи одне одного, – такого пережити він не міг!
Та все ж для того, щоб піти на таку жорстокість, відняти у Шарлотти та у її сина радість зустрічі, коли вони були так близько одне від одного, йому потрібен був пристойний привід, тонко замаскований обман, який він мав би змогу подати як переконливу причину, а головне, виступити з красномовною промовою. І такий привід дав йому сам Джек.
Уявіть собі: наш бідний Джек, розчулений незвичною лагідністю, раптом піддався давно притлумленому пориванню серця, потребі хоч комусь довіритись і вирішив зізнатись д'Аржантону, що йому нітрохи не подобається його теперішнє життя, до того ж з нього ніколи не вийде доброго робітника, а він тут зовсім самотній та ще й так далеко від матері... Чи не могли б вони знайти для нього якесь посильне заняття, яке було б йому хоч трохи більше до душі?.. Ні, він роботи не боїться!.. Тільки йому хотілося б трішечки менше працювати руками і трохи більше – головою.
Кажучи це, Джек стиснув руку віршомаза і відчув, що д'Аржантонова рука робиться млявою, холодною, що вона відштовхує його. Перед очима Джека раптом знов постала незворушна маска із крижаними, жорстокими очима давнього "ворога".
– Ви мене дуже засмучуєте, Джеку, дуже засмучуєте... І ваша мати також вкрай засмутилася б, якби довідалась про ваші настрої. Судячи з усього, ви забули те, що я повторював безліч разів: "Найнікчемніші у світі – слабкодухі мрійники... Стережімося утопій, безпідставних марень... Наш час – залізний час... До діла, Джек, до діла!"
І бідний хлопчик мусив цілу годину слухати гучні пустопорожні фрази, цілу годину вислуховувати крижані, бездушні і колючі настанови, що пронизували до кісток, як той холодний зимовий дощ, що знов полив із неба, і були такі ж похмурі, як сутінки, що опускалися на землю.
А в цей час, поки вони ходили туди й сюди по дамбі, на тому боці річки стояла жінка; знудившись чекати у заїзді, вона прийшла на берег виглядати човна перевізника, звідки ось-ось мав вискочити отой жахливий малолітній злочинець, її улюблений синочок, якого вона не бачила цілих два роки. Але тепер д'Аржантон мав дуже зручний привід: враховуючи настрій хлопця, побачення із матір'ю могло йому лише зашкодити й позбавити його решток волі... Задля перестороги конче треба уникнути такої зустрічі... У Шарлотти, певно, вистачить глузду зрозуміти це й піти на таку жертву задля добра власного сина. "Життя – не роман!" Якого чорта!..
Тому-то Джек і його мати, хоча їх розділяла тільки річка, хоча вони були так близько, що, гукнувши, почули б одне одного, наш бідний Джек і його мати так і не побачились ні того вечора, ні ще багато днів і вечорів.
VIII. Кочегарня
І як воно виходить: сповнені тяжкої і напруженої праці дні тягнуться нескінченно, а рік промайнув – і вже його немає.
Ось уже два роки, цілих два роки, як вийшла заміж Зінаїда, а Джеку пощастило з честю вийти із жахливої пригоди.