Вони сиділи, утупившись в екрани своїх смартфонів, бігаючи пальцями екраном, і навряд чи помічали, як один доповідач на трибуні змінює іншого.
Підійшла моя черга виступати. Я не мав із собою ні статистичних даних, ні таблиць, ні політичних рецептів. Відчуваючи себе ніяково, я просто підвівся, поправив рукави піджака і почав говорити.
Я трохи розповів про себе, а потім про страшну й тяжку історію Сергія Магнітського.
Конгресмен Мак-Говерн уважно слухав і дивився прямо мені у вічі. Крок за кроком я докладно описав йому та іншим слухачам, як Сергій розкрив злочин, як після надання свідчень його заарештували, як витончено катували в слідчому ізоляторі та як після всього цього вбили.
Під час виступу я звернув увагу, що багато хто перестав стукати в смартфонах.
Закінчуючи промову, я попросив комісію підтримати вимогу сенатора Кардена щодо застосування Держдепартаментом візових санкцій проти вбивць Сергія.
На закінчення я сказав: "Справа Сергія Магнітського — це історія однієї людини, але в Росії є тисячі й тисячі схожих історій. І відповідальні за них продовжуватимуть сваволити, якщо тільки не знайдеться спосіб кинути їм виклик і показати, що такі вчинки не залишаться безкарними".
Я сів і глянув на годинник. Увесь виступ зайняв вісім хвилин. Розім'явши руки під столом, я озирнувся. У кількох слухачів у залі, зокрема правозахисників, на очах виступили сльози. Я чекав, що хтось заговорить, але в залі стояла тиша.
Секунд через двадцять Мак-Говерн сплів пальці рук і нахилився вперед.
— Я маю честь бути співголовою цієї комісії вже майже два роки, і за цей час дуже багато чого дізнався. Нас так часто завалюють статистикою й цифрами, що ми іноді втрачаємо людську здатність відчути, що вони означають. Пане Браудер, я вдячний вам за те, що ви прийшли сюди й розповіли про справу пана Магнітського. Це справді трагічна історія. Я переконаний, що вбивці не повинні мати права приїжджати сюди та вкладати кошти в наші підприємства. Наслідки мають бути. Тому, гадаю, буде правильно, якщо ми не лише надішлемо листа Гілларі Клінтон, а й внесемо законопроєкт, вписавши туди імена цих шістдесяти осіб, а потім передамо його комітету з офіційними рекомендаціями для проведення слухань, схвалимо його на засіданні Палати представників і повідомимо адміністрацію президента про те, що саме такі наслідки мають настати! І ви, пане президенте, зобов'язані це виконати! Бо інакше нічого не станеться. Даю слово, що так ми й зробимо.
Кайл Паркер, працівник адміністрації Сенату США, який взяв активну участь у підготовці Закону Магнітського, показує мамі Сергія ротонду Капітолію у квітні 2013 року (© Allison Shelley)
Коли слухання закінчилися, ми з Кайлом мовчки вийшли із зали. Невже Мак-Говерн щойно пообіцяв подати законопроєкт Магнітського? Так і є. Це перевершило найсміливіші очікування й здавалося неймовірним.
Ми спустилися сходами вниз, і я запитав:
— Кайле, як ви вважаєте, Карден зможе зробити те саме в Сенаті?
Кайл зупинився.
— З огляду на те, що зараз сталося, Білле, не можу уявити, щоб Карден сказав "ні".
Трохи згодом Кайл зателефонував і повідомив, що Карден готовий ініціювати законопроєкт у Сенаті. Так несподівано з'явився невеликий, але реальний шанс, що в США з'явиться закон імені Сергія — Закон Сергія Магнітського.
Звісно, від задуму до ухвалення закону лежить довгий шлях й багато роботи. Для початку був потрібен сам законопроєкт, який Карден і Мак-Говерн зможуть внести на розгляд обох палат. Коли текст документа буде готовий, його мають схвалити комітет і Сенат, Палата представників. Потім — голосування в кожній палаті Конгресу. Якщо обидві палати схвалять законопроєкт, він піде президентові на підпис.
Щорічно Конгрес розглядає тисячі законопроєктів, але ухвалює лише кілька десятків. Було вкрай важливо, щоб проєкт документа, який Карден і Мак-Говерн представлять колегам у своїх палатах, був із самого початку вищим за будь-яку критику. Кайл усе літо працював над цим законопроєктом, і в процесі роботи між нами зміцнювалася дружба. Ми спілкувалися майже щодня, іноді навіть двічі на день, й уважно вивчали всі аспекти законодавства США щодо санкцій.
На початок вересня прийнятний текст був готовий. Коли Кайл надіслав мені документ, я запитав:
— Як скоро сенатор Карден зможе призначити дату голосування щодо нього в Сенаті?
— Це не так просто, Білле, — засміявся Кайл. — У Вашингтоні, щоб законопроєкт пройшов, потрібна підтримка обох основних партій. Щоб ініціювати, нам потрібна участь шановного та впливового сенатора від Республіканської партії. Тільки після цього можна буде розпочинати процес.
— А Карден знайде таку людину?
— Можливо, але якщо ви хочете прискорити процес, можете спробувати щось зробити зі свого боку. Те, що пережили Сергій і ви, нікого не залишить байдужим.
Я не хотів пускати таке важливе питання на самоплив, тому після розмови з Кайлом уважно переглянув список сенаторів-республіканців, які б могли виступити ініціаторами законопроєкту, й одне ім'я кричало зі сторінок — Джон Мак-Кейн.
Сенатор Мак-Кейн, сам переживши жах в'язниць і тортур, здатен щиро співпереживати долі іншої людини, яка загинула від катувань у в'язниці. Під час війни у В'єтнамі він був морським льотчиком-винищувачем і коли його літак збили, потрапив у полон.
П'ять років його тримали й катувала в таборі для військовополонених. Я був певен, що він зрозуміє весь жах, який довелося пережити Сергію, і захоче допомогти.
Але що робити і як добитися зустрічі з Джоном Мак-Кейном? Підступитися до конгресменів на Капітолійському пагорбі непросто, і що важливіше політик, то складніше до нього просочитися. Тому у Вашингтоні з'явилася навіть окрема професія — лобіст. Коли я спробував запитати людей, чи не можуть вони представити мене сенаторові Мак-Кейну, на мене дивилися так, ніби я з місяця впав.
Тут я згадав про одну людину, яка могла мені допомогти. Звали її Джуліанна Гловер. Це була висока приваблива дама з хвилястим золотисто-каштановим волоссям, яка відрізнялася бездоганним стилем і невимушеними манерами. Нас познайомив спільний друг у Вашингтоні 2006 року, невдовзі після того, як мене позбавили права в'їзду в Росію. Тоді вона запросила мене на спільний обід у "Кафе Мілано", модний італійський ресторан у Джорджтауні. Наприкінці заходу ми обмінялися візитівками, але лише повернувшись у готель і прогугливши її ім'я, я зрозумів, що сидів поруч з найвпливовішою вашингтонською лобісткою.
Послужний список Джуліанни вражав. Вона працювала речницею віцепрезидента Діка Чейні, потім старшою радницею з питань політики генерального прокурора Джона Ешкрофта. Вона пішла за Ешкрофтом, коли той звільнився з уряду, й очолила вашингтонський офіс його юридичної фірми "Ешкрофт груп". Джуліанну поважали всі, і 2012 року модний журнал "Елль" вніс її до десятки найвпливовіших жінок у Вашингтоні. Як виявилося, після тієї вечері Джуліанна теж прогуглила мене в інтернеті й дізналася про мої проблеми з російським урядом. Наступного дня вона зателефонувала мені й запропонувала посильну допомогу. Відтоді ми стали добрими друзями. Коли не стало Сергія, Джуліанна та Джон Ешкрофт зателефонували одні з перших, щоб висловити свої співчуття. "Ми розуміємо, як вам зараз, Білле, — сказав тоді Ешкрофт, — але знайте, що ви не самі. Якщо ми хоч щось можемо зробити, щоб допомогти вам чи родині Сергія, усе зробимо. Тільки дайте знати".
Й ось тепер мені справді була потрібна допомога — організувати зустріч з Джоном Мак-Кейном.
Я зателефонував Джуліанні й ознайомив її з деталями справи. Вона відповіла, що влаштувати зустріч із Мак-Кейном буде неважко. "Невже для неї це так просто?" — подумки здивувався я. Джуліанна перетелефонувала хвилин за десять: "Білле, сенатор Мак-Кейн зустрінеться з вами 22 вересня о третій п'ятнадцять". Так, для неї це справді було просто.
21 вересня я полетів у Вашингтон, і наступного дня після полудня Джуліанна зустріла мене у фоє готелю. Ми на таксі доїхали до Капітолійського пагорба, пройшли перевірку служби безпеки на вході й попрямували до офісу Мак-Кейна — Рассел, 241.
Відповідно до статусу Мак-Кейна в Сенаті, його офіс розташовувався в найпрестижнішій частині будівлі та займав низку приміщень з високими стелями. Ми доповіли про прихід, і помічниця провела нас у кімнату очікування. Тут нас привітав головний радник Мак-Кейна з питань зовнішньої політики — високий худий рудоволосий чоловік з привітною усмішкою на ім'я Кріс Броуз. Ми трохи поспілкувалися з ним, чекаючи, доки сенатор прийме нас.
За пів години Мак-Кейн привітався з нами у дверях міцним рукостисканням і запросив у свій кабінет — затишне приміщення зі шкіряним диваном, великою книжковою шафою та м'яким освітленням. Повітря було просякнуте атмосферою американського заходу. Якби не високі стелі й велике вікно за письмовим столом, офіс можна було б прийняти за впорядкований домашній кабінет якогось книголюба з Фінікса — столиці штату Арізона.
Я сів на диван, Мак-Кейн вмостився на стільці за журнальним столиком і сказав, прокашлявшись:
— Дякую за візит, пане Браудер. Мені сказали, що ви хочете повідомити про деякі події, що відбуваються в Росії.
Ймовірно, він вважав, що я шукаю підтримки в якомусь діловому питанні, пов'язаному з російським бізнесом.
— Так, сенаторе.
Я почав розповідати історію про Сергія, і Мак-Кейн незабаром зрозумів, що ця зустріч не буде схожою на інші. Не минуло й двох хвилин, як він зупинив мене, щоб уточнити дату арешту Сергія. Я відповів і продовжив розповідь. Трохи згодом він знову перебив мене, щоб розпитати про умови тримання у в'язниці. Через деякий час він знову поставив запитання. Так минули відведені мені п'ятнадцять хвилин.
У двері зазирнула його помічниця — сказати, що все готове до наступної зустрічі. Я завмер. Не можна упускати нагоди й не попросити його виступити ініціатором законопроєкту від Республіканської партії.
— Мені треба продовжити зустріч з паном Браудером, — сказав Мак-Кейн і, коли помічниця вийшла, попросив мене розповідати далі.
З'явилися нові запитання та відповіді. Через кожні п'ятнадцять хвилин з'являлася помічниця, але Мак-Кейн ввічливо давав їй зрозуміти, що йому потрібен ще час.