Майже марно минулися досвід і спостереження, що їх я надбав у дитинстві; я дивився на життя, як на чарівну казку, яку мені доводилося починати читати.
Ми з бабусею проводили багато палких дискусій на тему професії, якій маю я себе присвятити. Більше року я намагався знайти задовільну відповідь на її часто повторюване запитання "ким я хочу бути?". Але ніяк не міг я знайти в собі прихильності до чогось конкретного. Коли б я мав натхнення до навігаційної науки, прийняв командування швидкохідним кораблем і вирушив у подорож навколо світу, вкриваючи себе славою далеких мандрів і великих відкриттів, я б, мабуть, вирішив, що це мені цілком підходить. Але я не отримав цього дивовижного подарунка долі, тому хотів присвятити себе такій справі, яка б не занадто обтяжувала гаманець моєї бабусі, та добре виконувати свої обов'язки, які б вони не були.
Містер Дік незмінно був присутній на наших нарадах, фізіономія його тоді була пройнята надзвичайною глибокодумністю. Тільки одного разу висловив він свою думку; та й у цьому випадку (не знаю вже, як воно прийшло йому в голову) він раптом запропонував, щоб я зробився мідником. Моя бабуся сприйняла цю пропозицію так гнівно, що він ніколи більше не наважувався висловлювати свою думку. При всіх подальших розмовах він сидів мовчки і тільки дзеленчав грошима в своїй кишені.
– Троте, ось що я тобі скажу, мій любий, – мовила бабуся одного різдвяного ранку, коли я вже залишив школу. – Ми все ще не можемо розплутати цей вузол, а вирішити щось нам треба, і рішення ми маємо приймати обережно, аби не помилитися. Тому я гадаю, що нам треба зробити деякий відпочинок. Тим часом ти можеш подивитися на речі новим поглядом, не як школяр.
– Спробую, бабусю!
– Здається мені, – вела далі бабуся, – що невелика зміна місць, маленька подорож допоможе тобі розібратися з думками і дійти правильного висновку. Чи не хочеш ти тепер трохи поїздити? Скажімо, чи не хотів би ти поїхати до старих місць і побачити цю... цю неймовірну жінку з диким ім'ям, – сказала бабуся, потираючи носа, вона бо ніколи не могла цілком пробачити Пеготтi її ім'я.
– Нічого кращого, бабусю, ви і не могли б вигадати.
– Гаразд, – сказала бабуся, – це добре, бо мені теж подобається така думка. Цілком природно і розумно, що вона й тобі подобається. I я певна: що б ти не робив, Троте, ти завжди чинитимеш природно і розумно.
– Сподіваюся, бабусю.
– Твоя сестра, Бетсі Тротвуд, – мовила далі бабуся, – була б найрозсудливішою та найрозумнішою дівчиною. Ти намагатимешся бути гідним твоєї сестри? Правда ж?
– Я сподіваюся, що буду гідним вас, бабусю. Більшого мені не треба.
– Добре, що та бідолашна дитинка, твоя мати, не дожила до цього часу, – сказала бабуся, ніжно поглядаючи на мене, – інакше б вона так пишалася тепер своїм сином, що її голівонька зовсім запаморочилася б (бабуся моя завжди шукала виправдання своїй прихильності до мене, алегорично вказуючи на мою бідолашну матір). – Боже мій, Тротвуде, як ти мені нагадуєш її!
– Сподіваюся, це приємні спогади, бабусю? – спитав я.
– Він такий схожий на неї, Діку, – з притиском мовила моя бабуся, – він такий схожий на неї! Точнісінько такий, як вона була в той вечір, коли в неї почалися пологові муки. Присягаюся, він такий схожий на неї, як дві краплини води.
– Та невже? – спитав містер Дік.
– Він і на Девіда схожий, – рішуче сказала моя бабуся.
– Він дуже схожий на Девіда! – підтвердив містер Дік.
– Але я хотіла б, Троте, – продовжувала бабуся, – я хотіла б, щоб ти був твердим, сильним хлопцем. Я говорю не про фізичний твій стан, а про моральний. Фізично ти розвинувся дуже добре. Хотіла б я, щоб ти був добрим міцним хлопцем з твердою волею. Твердим, – сказала бабуся, струшуючи очіпком і стискаючи руку в кулак, – рішучим, з характером, Троте. З таким міцним характером, щоб ніхто не міг на тебе погано вплинути. Ось яким я хочу бачити тебе. Такими й слід було бути твоєму батькові та твоїй матері. Боже милий, так було б краще для них.
Я відповів, що намагатимуся стати таким, яким вона хоче бачити мене.
– А щоб ти міг помалу призвичаїтись до самостійного життя, – сказала бабуся, – я відряджу тебе самого в мандри. Спочатку мені хотілося, щоб містер Дік поїхав з тобою. Але, добре поміркувавши, я вирішила залишити його тут, щоб він оберігав мене.
Містер Дік на хвилину зажурився. Але обличчя його знову засяяло, коли він почув, що матиме честь захищати й оберігати найчудовішу жінку в світі.
– До того ж, – додала бабуся, – йому треба закінчити мемуари.
– О, безперечно, – поспішно відгукнувся містер Дік, – я збираюся, Тротвуде, негайно завершити їх… Справді, треба їх негайно завершити. А потім ми їх віддамо до друку, знаєте, тоді… – містер Дік зробив довгу паузу, – і тоді ми зваримо великий казан риби!
Виконуючи свій план, бабуся незабаром забезпечила мене гарненьким гаманцем з грошима, валізою і ніжно відрядила в експедицію. На прощання бабуся дала мені кілька добрих порад і безліч поцілунків. Вона повторила, що мета моєї подорожі – побачити світ, поміркувати як слід. Тому вона радила мені зупинитися на кілька днів у Лондоні, якщо я забажаю, – чи по дорозі до графства Суффолк, чи на зворотному шляху. Коротше кажучи, я був вільний робити будь-що впродовж трьох тижнів чи місяця. Єдиними поставленими мені умовами були – мислити й спостерігати, а також писати докладні листи додому тричі на тиждень.
Спочатку поїхав я до Кентербері – попрощатися з Агнес, містером Вікфілдом (я ще навіть не відмовився від своєї кімнати в їхньому будинку) та добрим доктором. Агнес дуже зраділа, побачивши мене, і сказала, що будинок став якийсь не такий після мого від'їзду.
– Безперечно, я і сам став якийсь не такий, виїхавши від вас, – відповів я. – Без вас мені начебто не вистачає правої руки. Скажу навіть більше, я наче загубив не руку, а голову і серце. Кожен, хто знає вас, – радиться з вами і керується вашими вказівками, Агнес.
– Кожен, хто знає мене, розбещує мене компліментами, здається, – відказала вона, усміхаючись.
– Ні, ви ж не така, як усі інші. Ви така добра, така лагідна. У вас такий благородний характер! Все, що ви робите, завжди справедливе.
– Ви так говорите про мене, – з милим сміхом перепинила мене Агнес, – ніби я – колишня міс Ларкінс.
– Ну, що ви, Агнес. Не справедливо так зловживати моєю довірою, – відповів я, червоніючи від згадки про ту, що займала мої думки. – Але я все одно буду довіряти вам, Агнес, це ніколи не зміниться. Як трапиться зі мною якась біда, або я закохаюсь, я завжди вам розповідатиму, якщо дозволите, навіть якщо трапиться мені закохатися серйозно.
– Ну, ви завжди закохувалися серйозно! – знову розсміялася Агнес.
– О! То були дитячі, школярські уподобання! – відповів я, теж сміючись, але не без ніяковості. – Тепер все інакше, і, мабуть, прийде час, коли я буду страшенно серйозний. Дивує мене, що ви самі досі не закохалися серйозно, Агнес.
Агнес знову розсміялась і похитала головою.
– О, я знаю, що ви не закохані, – бо коли б це з вами трапилось, ви розповіли б мені. Або принаймні, – зазначив я, помітивши легке збентеження на її обличчі, – ви дали б мені змогу самому зрозуміти це. Але я не знаю нікого, хто гідний був би любити вас, Агнес. Це мусить бути чоловік благороднішого характеру і взагалі значно гідніший, ніж усі, кого я бачив тут, – тільки тоді я дам свою згоду. Надалі я пильно стежитиму за всіма вашими шанувальниками, і будьте певні, що ставитиму високі вимоги до того, кому пощастить привернути вашу увагу.
У напівжартівливих, напівсерйозних визнаннях ми далеко відійшли від наших колишніх, по-дитячому дружніх відносин. Але раптом Агнес уважно глянула на мене і сказала зовсім іншим тоном:
– Тротвуде, я хотіла дещо спитати вас, бо, мабуть, не скоро матиму нагоду ще поговорити з вами. Та й нікого іншого я, звичайно, про це не питала. Чи не помітили ви, як змінився тато?
Я справді помітив і часто питав себе, чи помічала це й вона. Мабуть, вона прочитала відповідь на моєму обличчі, бо на хвилину опустила вії, і я помітив на них сльози.
– Що ж ви помітили, скажіть мені? – тихо проказала вона.
– Я гадаю... можна мені бути зовсім відвертим, Агнес, бо я його дуже люблю?
– Так, – сказала вона.
– Я гадаю, що йому шкодить та звичка, яка вкоренилася в ньому за останні часи. Він часто буває дуже нервовий, чи то мені тільки здається...
– Ні, то не тільки здається, – сказала Агнес, похитуючи головою.
– Рука його тремтить, мова уривається, в очах з'являється якийсь дикий вираз. Я помітив, що в таких випадках, коли він зовсім не в настрої, його здебільшого викликають в якихось справах.
– Це робить Урія, – сказала Агнес.
– Так, а тато ваш, почуваючись неготовим до справ, не розуміючи в цей час нічого, гнівається на себе, впадає в розпач; і наступного дня йому стає гірше, потім ще гірше, аж доки він не стає зовсім змучений і втомлений. Хай вас не бентежать мої слова, Агнес, але я одного разу побачив, як він, перебуваючи в такому стані, поклав голову на стіл і заплакав, мов дитина.
Вона швидко і легко торкнулася пальцем моїх уст, коли я ще говорив, і миттю пішла до дверей назустріч батькові. Зворушливий був вираз її обличчя, коли вона обійняла батька, і вони обоє глянули на мене. В прекрасних очах її світилася безмежна ніжність до батька, вдячність за всі його піклування і любов, разом з тим я бачив у них благання поводитися з ним завжди ніжно, і навіть думки лихої про нього не допускати! Вона пишалася ним і разом з тим журилась і турбувалася за нього. Я бачив, що вона сподівається цього і від мене. Жодні слова не могли мене зворушити більше, ніж цей її погляд.
Ми мали пити чай у доктора Стронга. Прийшовши туди, ми побачили біля каміна доктора, його юну дружину та її матір. Доктор, вважаючи мою невеличку подорож мало не мандрівкою до Китаю, прийняв мене, як почесного гостя; він наказав покласти у вогонь ціле поліно, щоб при світлі каміна краще бачити обличчя свого колишнього учня.
– Я тепер уже небагато бачитиму нових юних облич, Вікфілде, – сказав доктор, гріючи руки. – Я стаю ледачий і хочу відпочити. Через шість місяців я випущу зі школи всіх своїх юнаків і почну спокійне життя.
– Ви про це говорите вже років десять, докторе, – відповів містер Вікфілд.
– Але тепер я збираюся це зробити, – мовив доктор. – Мій перший помічник заступить мене – зрештою, я кажу це серйозно.