Її дивувало, що сер Томас, заклопотаний своїми справами, міг згадати про таку дрібницю; та незабаром вона дізналася від служниці, яка прийшла наглядати за вогнем, що тепер тут запалюватимуть щодня. Так наказав сер Томас.
— Я просто негідниця, якщо після цього зможу бути невдячною! — мовила Фанні до себе. — Боже мене борони від невдячності!
Вона не бачила ні дядечка, ні тітоньки Норріс, поки вони не зустрілися за обідом. Дядечко поводився з нею майже так само, як завжди; вона була певна, що він і не хотів ставитися до неї по-іншому, і лише її вразливій уяві могла примаритись якась зміна; але тітонька дуже скоро взялася їй дорікати, і коли почала розводитися про те, як негарно та нечемно вчинила Фанні, вийшовши надвір без її відома, Фанні зрозуміла, що повинна благословити доброту дядечка, який позбавив її від подібних докорів, викликаних набагато серйознішою причиною.
— Якби я знала, що ти збираєшся вийти, я б попросила тебе піти до мене додому, передати деякі розпорядження Ненні, — говорила тітонька Норріс, — а так була мені зайва морока, довелося самій чалапати. Я ледве викроїла на те часину. А ти б так легко могла позбавити мене зайвих клопотів, — тобі варто було лише сказати нам, що ти збираєшся вийти. Тобі, напевно, було б однаково, гуляти алеєю чи пройтися до мого будинку.
— Я порадив Фанні погуляти в алеї, бо там найсухіше місце, — мовив сер Томас.
— О! — вигукнула місіс Норріс і на мить загнулася, — це дуже люб'язно з вашого боку, сер Томас, але ви просто не знаєте, яка суха стежка до мого дому. Фанні могла там чудово прогулятися, будьте певні, та й навіть краще, бо з того була б якась користь; і тітоньці зробила б послугу. Хоч як, а вона таки винна. Якби лишень сказала, що збирається вийти… Та це ж Фанні, — я вже давно помітила, є в ній щось таке: все вона робить по-своєму, не любить, щоб її повчали, пнеться все робити на свій копил, де тільки може. Така вона, знаєте, собі на думці, і надто вже самостійна — тільки й жди, що втне якусь дурницю. Я б дуже їй радила трошки поміркувати над тим, яку має вдачу.
Сер Томас подумав, що навряд чи щось може бути несправедливішим від такого судження про Фанні, і хоч іще зовсім недавно він сам висловлював подібні почуття, зараз він поспішив змінити тему розмови, проте мав неабияк постаратись, перш ніж зазнав успіху: місіс Норріс вочевидь бракувало проникливості, щоб завважити, як зараз, так і будь-коли, якої він гарної думки про свою племінницю і який далекий від схильності перебільшувати чесноти своїх дітей, недооцінюючи Фанні. І вона говорила про ту горезвісну прогулянку аж до кінця обіду.
Однак обід нарешті минув, і вечір приніс Фанні довгожданий спокій та звеселив її більше, ніж вона могла сподіватись після такого буремного ранку; але вона, по-перше, вірила, що вчинила правильно, що її судження були вірні, а наміри — достойні; за це вона могла ручитися. А по-друге, вона дуже хотіла сподіватися, що невдоволення її дядечка помалу минає і, певно, мине й зовсім, коли він подивиться на все спокійно і зрозуміє — як має розуміти будь-яка добра людина, — наскільки жахливо, неприпустимо, негідно виходити заміж без любові.
Вона не могла не тішити себе надією, що тільки-но ця грізна зустріч, яка чекає на неї завтра, відійде в минуле, ця історія завершиться раз і назавжди, бо коли містер Кроуфорд поїде з Менсфілду, то все знову буде так, як було колись. Вона не могла, не хотіла повірити, що кохання до неї надто довго не даватиме спокою Кроуфордові; він не з таких. Лондон скоро його вилікує. В Лондоні він сам почне дивуватися зі своєї любовної омани і буде вдячний Фанні за її розважливість, яка вберегла його від прикрих наслідків такого засліплення.
У той час як Фанні тішилася цими надіями, її дядечка невдовзі після чаю викликали з кімнати; то був надто звичний випадок, щоб її насторожити, і тому вона про це навіть не замислювалася, поки за десять хвилин по тому не з'явився дворецький і не оголосив, явно звертаючись до неї:
— Сер Томас хоче поговорити з вами, мем, у своєму кабінеті.
Вона вмить збагнула, до чого ведеться; здогадка, що сяйнула в неї, змусила її пополотніти від жаху; але, одразу ж підвівшись, вона була готова скоритися наказові, і тут обізвалася тітонька Норріс:
— Стривай-но, стривай, Фанні! Що це з тобою? Куди ти зібралася? Не будь така спритна. Як уже на те, моя люба, це не тебе кличуть; це мене покликали (і вона позирнула на управителя); а ти завжди лізеш, куди тебе не просять. Що може бути потрібно від тебе серові Томасу? Це ж ви мене мали на увазі, Бедлі; я зараз. Ви мали на увазі мене, я певна; сер Томас хоче бачити мене, а не міс Прайс.
Але Бедлі був несхитний.
— Ні, мем, не вас, а міс Прайс; повірте, він хотів бачити міс Прайс.
І він злегка всміхнувся, що означало: "Навряд чи ви могли б прислужитись у такій справі".
Місіс Норріс, страшенно розлючена, мусила повернутись до свого рукоділля; а Фанні, перейнята зловісними передчуттями, вийшла з кімнати, щоб наступної миті — як і очікувала — зустрітися наодинці з містером Кроуфордом.
Розділ тридцять третій
Розмова вийшла не такою короткою і не такою вирішальною, як передбачала юна леді. Молодий джентльмен не схильний був відступитися так легко. Він виявив таку завзяту наполегливість, якої тільки й міг йому побажати сер Томас. Він був досить марнославним, і це спонукало його, по-перше, думати, що вона таки його любить, хоч, може, сама того не знає; а по-друге, коли він врешті-решт був змушений визнати, що вона не розуміє власних почуттів, те ж саме марнославство переконало його, що з часом він зможе навіяти їй ті почуття, яких бажає.
Він був закоханий, дуже закоханий, і це було таке кохання, що, підкоривши собі натуру діяльну й жваву, радше палку, ніж витончену, домагається стрічних почуттів із тим більшою впертістю, чим більшої зазнає поразки; і змусити Фанні його покохати було для нього тепер не лише найбільшим щастям у житті, але й справою честі.
Він не зневірився у своїх силах; він і не думав здаватись. У нього були всі підстави для такої стійкої прихильності; він знав, що їй притаманні всі ті щасливі риси, які виправдають найсміливіші надії на щастя з нею; її нинішня поведінка, що свідчила про безкорисливість та шляхетність вдачі (чесноти, які він вважав дуже рідкісними), лише посилила його бажання і зміцнила рішучість. Він не знав, що серце, яке він прагне завоювати, вже не вільне. Про таке він навіть не міг здогадуватися. Він вважав, що Фанні ще ніколи не замислювалася про подібні речі настільки, щоб це могло бути небезпечним для неї; що її захищала юність, юність душі, такої ж прекрасної, як її зовнішність; що її скромність заважає їй правильно зрозуміти його наміри і що вона все ще приголомшена раптовістю його зізнання, якого аж ніяк не очікувала, і новизною становища, про яке не могла навіть мріяти.
Хіба це не означає, що, коли його вірно зрозуміють, він досягне успіху? Він щиро в це вірив. Таке кохання, як у нього, кохання такої людини, як він, не може залишитися без відповіді — і вельми скорої; і його так втішала думка про те, як скоро він змусить Фанні його покохати, що інша думка — про те, що зараз вона його не кохає, не дуже його бентежила.
Однак Фанні зазнала у своєму житті надто багато випробувань, щоб знаходити у них якусь втіху, і тому для неї це було незбагненним. Вона зрозуміла, що він справді не схильний відступатись; але як він може, після тих слів, що вона змушена була йому сказати? Вона ж казала, що не кохає його і не може кохати, і певна, що не покохає ніколи; що це не може бути інакше, що їй нестерпно про це говорити, і вона дуже просить його більш ніколи про це не згадувати і дозволити їй зараз піти, і нехай це питання вважається вирішеним раз і назавжди. Але він правив своєї, і тоді вона додала, що, на її думку, вони люди настільки різні, що взаємних почуттів між ними просто бути не може, і що вони не підходять одне одному ні за своєю вдачею, ні за вихованням, ні за звичками. Так вона й сказала — серйозно та щиро; і все ж цього було замало, бо він одразу ж почав заперечувати, що вдача в них така вже різна і що вони в нерівному становищі, і рішуче мовив, що все одно буде любити її і не втрачатиме надії!
Фанні знала, що вона хоче сказати, але не могла вірно судити про те, як це було сказано. Її манера говорити була невиправно делікатною; і вона навіть не могла уявити, наскільки ця делікатність пом'якшує суворий зміст її слів, її сором'язливість, вдячність і почуття такту призвели до того, що кожне з її слів замість байдужості виражало потяг до самозречення; принаймні здавалося, що вона прагне завдати йому меншого болю, ніж собі. Містер Кроуфорд більше не був колишнім містером Кроуфордом, тим потаємним, підступним, зрадливим кавалером Марії Бертрам, що викликав у Фанні відразу, кого їй було гидко бачити й чути, в кому вона не знаходила нічого доброго і чиї таланти — хоча б навіть талант зачаровувати інших — вона навряд чи визнавала. Тепер це був містер Кроуфорд, що любив її палкою, безкорисливою любов'ю; чиї почуття були благородні й щирі; чиє уявлення про щастя було втілене у шлюбі з любові; хто невтомно оспівував її чесноти, розкривав їй свої почуття, доводив — наскільки це можна довести словами, причому такими словами й тоном, з таким виразом, на який лише здатна людина талановита, — що він зачарований її ніжністю та добротою; і, на додачу до всього, тепер це був той містер Кроуфорд, що допоміг Уїльямові отримати офіцерське звання!
Ось як усе змінилося; проти цього не підеш! Вона могла зневажати Кроуфорда раніше, з благородним гнівом згадуючи про Созертон чи про театр у Менсфілд-парку; але зараз він мав право очікувати іншого ставлення до себе. Вона мусить бути люб'язною та поблажливою. Мусить відчувати, що їй зроблено честь, і, думаючи про себе та брата, почуватися вдячною. Тому вона відповідала йому так співчутливо й схвильовано, а слова відмови раз у раз мішалися з іншими, сповненими такої вдячності й жалю, що для марнославної й життєрадісної вдачі Кроуфорда байдужість Фанні — чи то принаймні ступінь цієї байдужості — була аж ніяк не очевидною; і він поводився зовсім не так нерозумно, як то здалося Фанні, коли на завершення бесіди запевнив її, що не полишить своїх намірів і буде так само щиро сподіватися на її прихильність.
Він відпустив Фанні з великою неохотою; та в його погляді не було відчаю, що суперечив би його словам і дав їй надію, що він не поводитиметься так нерозважливо, як обіцяв.