Він має на увазі, що моральний закон "категоричний", тобто чинний в усіх ситуаціях. Окрім того є "імперативом", тобто "наказом", який абсолютно неможливо оминути.
— Зрозуміло...
— Кант формулює "категоричний імператив" по-різному. По-перше, він каже, що "завждичинитак, щоб максима твоєїпове-ділки могш б завдяш твоїй волі стати загальним зак^ роди*.
— Роблячи щось, я мушу, отже, пересвідчитися, чи хотілось би мені, аби й інші люди поводилися так само у цій же ситуації.
— Саме так. Лише у такому випадку будеш діяти згідно з моральним законом усередині тебе. "Категоричний імператив" Кант сформулював ще й так: "Чини так, щоб людство-яку твоїй особі, так і в особі кожного іншого — було тобі потрібне завжди як мета, і ніколи лише як засіб".
— Отже, ми не можемо використовувати інших людей для своїх цілей.
— Ні, бо усі люди є ціллю в собі. Це стосується не лише сторонніх людей, але й тебе. Ти не маєш права використовувати саму себе як засіб досягнення якоїсь мети.
— Це трохи нагадує мені "золоте правило": поводься з іншими так, як би ти хотів, аби повелися з тобою.
— Так, це також "формальний" постулат, який, по суті, охоплює усі ситуації етичного вибору. Можна сміливо сказати, "золоте правило" виражає те, що Кант назвав "законом моралі".
— Але це тільки припущення. Юм мав, напевно, рацію, ми не можемо довести з допомогою розуму, що є добром, а що злом.
— За Кантом, закон моралі такий же абсолютний і все-загальний, як, скажімо, причинний зв'язок. Його теж неможливо довести розумом, але й нікуди від нього не подінешся.
— У мене таке відчуття, наче ми говоримо про сумління. Бо усі люди мають сумління.
— Так, описуючи закон моралі, Кант ошісує людське сумління. Ми не можемо довести того, що підказує нам совість, ми це просто знаємо.
— Деколи я буваю мила й привітна з іншими лише тому, що хочу мати з цього вигоду. Наприклад, прагну популярності.
— Однак, якщо ти ділишся з іншими лігше задля популярності, то чиниш це не з поваги до закону моралі. Можливо, дієш у згоді з ним, — і це добре, — але, аби назвати вчинок справді моральним, мусить цей вчинок бути перемогою над самим собою. Лише тоді, коли відчуєш, що твоїм обов'язком є дотримуватися закону моралі, можна говорити про моральний вчинок. Тому Кантону етику ще називають етикою обов'язку.
— Я можу вважати за свій обов'язок збирати кошти для Дитячого Червоного Хреста або для Церковного комітету допомоги злиденним.
— Вирішальним фактором у цьому буде твоє переконання, що робиш правильно. Навіть якщо зібрані тобою гроші загубляться по дорозі чи якось інакше не дійдуть до тих, хто у потребі, ти всеодно діяла за законом моралі. Ти діяла згідно з правильніш наміром, а за Кантом, саме намір є вирішальним у тому, що ми називаємо морально правильним вчинком. Результат вчинку не є вирішальним. Тому Кантову етику ми ще називаємо етикою наміру.
— Чому для нього так важливо було знати, дієш за моральним законом чи ні? Хіба не важливіше, аби наші вчинки справді служили людям?
— О, так, Кант, напевно, не суперечив би цьому. Але тільки діючи свідомо, у згоді з моральним законом, ми діємо, як вільні люди.
— Лише дотримуючись закону, чинимо вільно? Чи не дивно це звучить?
— На думку Канта, зовсім ні. Пам'ятаєш, він висунув постулат про вільну волю людини? Це дуже важливий пункт, бо Кант також вважав, що усе відбувається за законом причинності. Звідки ж тоді взятися вільній волі?
— Тільки не питай мене.
— Тут Кант розполовинює людину. У цьому він нагадує Декарта, котрий стверджував, що людина "двоїста істота", бо має тіло і розум. Як істоти, наділені органами чуття, ми повністю підпорядковуємося непорушним законам причинності, вважав Кант. Ми не керуємо своїми відчуттями, вони неухильно напливають і впливають на нас, хочемо ми цього чи ні. Однак люди — істоти не лише чуттєві. Ми, окрім того, ще істоти розумні.
— Поясни!
— Як істоти чуттєві ми повністю належимо устрою природи і тому підпорядковуємося законам причинності. З цього погляду ми не маємо жодної вільної волі. Але як істоти розумні належимо до світу "речей у собі", тобто світу в собі, незалежного від наших відчуттів. Лише керуючись "практичним розумом", який дає нам право морального вибору, можемо говорити про нашу вільну волю. Якщо ж ми ухиляємося від морального закону, тоді самі вже визначаємо закон, яким керуємося.
— Так. частково, це правда. Я сама, або щось у мені, велить, аби я не поводилася з іншими непорядно.
— Вирішуючи не поводитися підло, — хоч це й може суперечити твоїм інтересам, — ти дієш, як вільна людина.
— Не можна бути вільним і незалежним, прислуховуючись тільки до власних бажань.
— Леїко стати "рабом", навіть рабом власного егоїзму. Натомість незалежність та воля ставлять нас вище власних бажань та забаганок.
— А як бути з тваринами? Вони керуються лише своїми бажаннями та потребами. У них немає достатньої волі, аби керуватися моральним законом?
— Ні, немає. Саме ця воля робить нас людьми.
— Тепер я зрозуміла.
— На завершення можемо ще сказати, що Кантові вдалося вказати шлях з безвиході, у яку потрапила філософія через суперечку між раціоналістами та емпіриками. Разом з Кантом завершилася ціла епоха в історії філософії. Кант помер 1804 року, перед самим розквітом романтизму. На надгробному камені на могилі філософа в Кенігсбергу викарбувано один з найвідоміших його висловів: "Існують дві речі, котрі сповнюють душу зачудуванням та благоговінням, — написано там, — і це є "зоряне небо наді мною та моральний закон у мені". І Кант продовжує: "Вони служать мені доказом того, що Бог є наді мною, і Бог є у мені".
Альберто відхилився на спинку крісла.
— Більше нічого не спадає на думку, — сказав він. — Вважаю, що найважливіше про Канта ми сказали.
— До того ж, уже чверть на п'яту.
— Однак це ще не все. Зачекай, будь ласка, хвилинку.
— Я ніколи не покидаю урок, доки не дозволить учитель.
— Чи казав я тобі, що, за Кантом, ми не маємо жодної волі, якщо живемо як істоти, наділені тільки органами чуття?
— Було щось таке.
— Але якщо послуговуватимемося універсальним розумом, будемо вільними і незалежними. Про це я також говорив?
— Так. Чому ти ще раз повторюєш?
Альберто нахилився до Софії, глянув їй пильно увічі і прошепотів:
— Не вір усьому, що бачиш, Софіє.
— Що ти маєш на увазі?
— Просто відвернися, дитя моє.
— Тепер я не розумію, про що йдеться.
— Звичайно говорять: "не повірю, доки не побачу". Але й тоді ти не повинна вірити.
— Ти якось уже казав щось подібне.
— Йшлося про Парменіда, маєш рацію.
— Але я й далі не розумію, про що ти зараз говориш.
— Ну ось сиділи ми собі мирно на порозі і розмовляли, а тут з води виринає отой "морський змій".
— Смішно, правда?
— Зовсім ні. Потім приходить Червона Шапочка: "Я шукаю будиночок своєї бабусі". Це турбує мене, Софіє. Однак це лише чергові витівки майора. Як лист на шкуринці банана та незвичайна гроза.
-Гадаєш
— Я вже тобі казав, у мене є план. Допоки ми послуговуємося своїм розумом, не вдасться йому обвести нас довкола пальця. Доти ми, у певному сенсі, вільні. Бо він може влаштувати так, що те чи інше сприйматимемо тільки відчуттями, мене уже ніщо не здивує. ХаЙ би навіть небо потемніло від зграї летючих слонів, я б тільки усміхнувся. Сім плюс п'ять всеодно дорівнює дванадцять. Це знання, котре переживе усі ті мультиплікаційні ефекти. Філософія — пряма протилежність казці.
Софія на якусь мить завмерла і не відводила від Альберто здивованого погляду.
— Тепер можеш іти, — сказав він нарешті. — Я запрошу тебе на зустріч з романтизмом. Почуєш про Геґеля та К'єркеґора. Залишається тільки тиждень до того, як майор приземлиться в аеропорту Х'євік. До того часу нам треба звільнитися від його клейкої фантазії. Більше я нічого не скажу. Софіє. Але ти повинна знати, що я розробляю дивовижний план для нас обох.
— Тоді я вже йду.
— Зачекай! Ми ж забули найважливіше.
— Що саме?
— Вітальну пісню, Софіє. Сьогодні Гільді сповнюється 15 років.
— Мені також.
— Так, тобі також. Тож заспіваймо. Софія й Альберто підвелися і... заспівали:
Многая літа, многая літа! Гільда нам хай живе, многа літа хай має! Многая літа, многая літа, многая літа, многая!..
Було пів на п'яту. Софія збігла до води, переправилася на протилежний берег, витягла човен на сушу і побігла лісом.
Вийшовши на стежку, Софія раптом помітила якийсь рух за стовбурами дерев. Вона подумала про Червону Шапочку, яка самотньо простувала лісом до своєї бабусі, але постать за деревами видавалася набагато меншою. Софія підійшла ближче. Істота була завбільшки з ляльку, коричневого кольору, вбрана в червоний джемпер.
Софія застигла на місці, наче вкопана, коли зрозуміла, що перед нею плюшевий ведмедик.
У тому, що хтось покинув у лісі забавку, не було нічого дивного. Але цей ведмедик був зовсім живий і дуже чимось зайнятий.
— Привіт! — сказала Софія. Маленька істота різко обернулася.
— Мене звати Вікні Пух, — мовило ведмежа. — На жаль, я заблукав у лісі, і це у такий чудовий день. Тебе, у кожному разі, я ніколи не бачив.
— Можливо, я ніколи тут раніше і не бувала, ~ відповіла Софія. — А ти, може, й далі вдома, у Стометровому Лісі.
— О ні, рахування мені завжди важко давалося. Не забувай, що я ведмежа з дуже маленьким розумом.
— Я чула про тебе.
— Тоді тебе, мабуть, звати Аліса. Крістофер Робін розповідав мені якось про тебе, отож ми заочно знайомі. Ти так багато відпила з пляшки, що ставала усе меншою і меншою. А потім випила з іншої пляшки і знову почала рости. Взагалі-то. треба знати, що береш до рота. Сам я одного разу так об'ївся, що застряг у норі Кролика.
— Я не Аліса.
— Не має жодного значення, хто ми. Важливо, що ми є. Так сказала Сова, а у неї дуже мудра голова. Сім плюс чотири — дванадцять, сказала вона одного звичайнісінького сонячного дня. Я та Ослик 1-А дуже збентежилися, бо числа так важко вичисляти. Набагато легше вичислити погоду.
— Мене звати Софія.
— Дуже приємно, Софіє. Як я уже казав, ти, певно, новенька у цих краях. Але тепер Війні Пухові час іти, мушу знайти дорогу до П'ятачка. Нас запросили до Кролика та його рідних і знайомих на забаву у саду.
Ведмедик помахав однією лапкою. Щойно тепер Софія помітила, що у другій він тримав клаптик паперу.
— Що це у тебе там? — запитала вона.