Дурниця якась. Із Замєтовим я ані слова. Тільки, бачиш, я спершу думав, що нашкодив, а коли спускався сходами, думка мені одна спала, так і сяйнула: чого це ми з тобою турбуємось? Адже коли б тобі небезпека загрожувала або там що-небудь, ну, тоді звичайно. А то що тобі! Ти тут ні при чому, то й наплювати на них; ми ж з них поглузуємо потім, а я б на твоєму місці їх ще й містифікувати почав. Адже як їм соромно буде потім! Плюнь; потім і віддубасити можна буде, а тепер посміємось!
— Твоя правда! — відповів Раскольников. "А що ти завтра скажеш?" — майнуло в його голові. Дивна річ, досі ще й разу не спадало йому на думку: "Що скаже Разуміхін, коли дізнається?" Подумавши це, Раскольников пильно подивився на нього. Теперішнім же звітом Разуміхіна про відвідання Порфирія він не дуже був зацікавлений: так багато сталося відтоді змін...
У коридорі вони зіткнулися з Лужиним: він прибув рівно о восьмій годині і розшукував номер, так що всі троє ввійшли разом, але не дивлячись один на одного і не вітаючись. Молоді люди пройшли вперед, а Петро Петрович для солідності затримався трохи в передпокої, знімаючи пальто. Пульхерія Олександрівна одразу ж вийшла зустріти його на порозі. Дуня віталася з братом.
Петро Петрович увійшов і досить люб'язно, хоч і з підкресленою солідністю, розкланявся з дамами. Проте він мав такий вигляд, мовби трохи розгубився і ще не опанував себе. Пульхерія Олександрівна, що теж неначе зніяковіла, одразу ж поспішила розсадити всіх за круглий стіл, на якому кипів самовар. Дуня і Лужин сіли навпроти одне одного на різних кінцях стола. Разуміхін і Раскольников опинилися навпроти Пульхерії Олександрівни, — Разуміхін ближче до Лужина, а Раскольников біля сестри.
Настала раптова мовчанка. Петро Петрович неквапливо витяг батистову хусточку, від якої запахло духами, і сякнувся з виглядом людини, гідність якої зневажено, але вона додержує вимог пристойності і разом з тим твердо вирішила зажадати пояснень. Йому ще в передпокої спало було на думку: не знімати пальто, піти звідси і тим суворо і дошкульно покарати обох дам, так щоб вони одразу ж усе як слід відчули. Але він не наважився. Притому ця людина не любила бути в невіданні, а тут треба було все з'ясувати. Коли так явно порушено його наказ, значить щось та є, отже, дізнатись краще наперед, а покарати завжди буде час, та й це в його волі.
— Гадаю, подорож пройшла благополучно? — офіційно звернувся він до Пульхерії Олександрівни.
— Хвалити Бога, Петре Петровичу.
— Дуже приємно. І Євдокія Романівна теж не стомилися?
— Та я молода й дужа, не стомлюсь, а матусі то дуже важко було, — відповіла Дунечка.
— Що ж робити; наші національні дороги дуже довгі. Велика так звана "матінка Росія"... Я ж, за всього бажання, ніяк не міг вчора зустріти вас. Гадаю одначе, що обійшлося без особливих турбот?
— Ба ні, Петре Петровичу, ми були зовсім безпорадні, — з особливою інтонацією поспішила заявити Пульхерія Олександрівна, — і здається, коли б сам Бог не послав нам учора Дмитра Прокоповича, то ми просто б пропали. Ось вони, Дмитро Прокопович Разуміхін, — додала вона, рекомендуючи того Лужину.
— Як же, мав приємність... вчора, — пробурмотів Лужин, неприязно і скоса глянувши на Разуміхіна, потім нахмурився і змовк. Та й взагалі Петро Петрович очевидно належав до категорії людей, які надзвичайно люб'язні в товаристві й особливо претендують на люб'язність, але які, коли щось їм не до вподоби, одразу ж і гублять усе своє вміння щодо цього і стають схожими скоріше на лантухи з борошном, ніж на спритних кавалерів, що пожвавлюють товариство. Всі знову змовкли. Раскольников уперто мовчав, Євдокія Романівна поки що не хотіла переривати мовчанки, Разуміхіну нічого було говорити, так що Пульхерія Олександрівна знову стривожилась.
— Марфа Петрівна вмерла, ви чули, — почала вона, вдаючись до свого капітального засобу.
— Аякже, чув. Одразу ж був повідомлений і навіть приїхав вас тепер сповістити, що Аркадій Іванович Свидригайлов, негайно після похорону дружини, вирушив поспішно в Петербург. Так принаймні за найточнішими відомостями, які я дістав.
— У Петербург? Сюди? — тривожно спитала Дунечка і перезирнулася з матір'ю.
— Еге ж, саме так, і вже, відома річ, не без певного наміру, коли зважити на поспішність від'їзду і взагалі на попередні обставини.
— Господи! Та невже він і тут не дасть Дунечці спокою? — скрикнула Пульхерія Олександрівна.
— Мені здається, особливо тривожитись нема чого ні вам, ні Євдокії Романівні, звичайно, коли самі не забажаєте входити в стосунки з ним. Що ж до мене, я увесь час маю це на увазі і тепер розшукую, де він зупинився...
— Ой, Петре Петровичу, ви не повірите, до якої міри ви мене тепер злякали, — говорила Пульхерія Олександрівна. — Я його всього тільки два рази бачила, і він здався мені жахливим, жахливим. Я певна, що це він винен у смерті небіжчиці Марфи Петрівни.
— Відносно цього не можна робити якогось певного висновку. Я маю відомості точні. Не заперечую, може, він сприяв прискоренню подій, так би мовити, за допомогою морального впливу образи; а що стосується поводження і взагалі моральної характеристики особи, то я з вами згоден. Не знаю, чи багатий він тепер і що саме відказала йому Марфа Петрівна; про це невдовзі дізнаюся; та вже, звичайно, тут, у Петербурзі, маючи хоч якісь кошти, він одразу ж візьметься за старе. Це найбільш розбещений і пропащий серед людей, що погрузли в розпусті! В мене є неабиякі підстави гадати, що Марфа Петрівна, яка мала нещастя так любити його і викупити з боргів, вісім років тому, зробила послугу йому ще й в іншому: тільки завдяки її зусиллям і жертвам зам'ято було, на самому початку, карну справу, з домішкою звірячого і, сказати б, фантастичного душогубства, за яке він вельми й вельми міг би прогулятись у Сибір. От який він, коли хочете знати.
— О господи! — скрикнула Пульхерія Олександрівна. Раскольников уважно слухав.
— Ви правду кажете, що маєте про це точні відомості? — спитала Дуня суворо і значуще.
— Я кажу тільки те, що чув сам, під секретом, від небіжчиці Марфи Петрівни. Треба мати на увазі, що з юридичного погляду справа ця дуже темна. Тут жила, та й тепер, здається, живе якась Рессліх, чужоземка і до того ж дрібна лихварка, яка промишляє й іншими справами. От з цією Рессліх пан Свидригайлов був здавна в певних дуже близьких і таємних стосунках. У неї жила далека родичка, племінниця, здається, глухоніма, дівчинка років п'ятнадцяти чи навіть чотирнадцяти, яку ця Рессліх безмежно ненавиділа і кожним шматком їй дорікала; навіть люто била. Якось її знайшли на горищі із зашморгом на шиї. Було визнано, що наклала на себе руки. Після звичайних процедур на тому справа й кінчилася, згодом, проте, з'явився донос, що дитину... жорстоко скривдив Свидригайлов. Правда, все це було неясно, донос був від іншої ж таки німкені, жінки з певним заняттям, що не заслуговувала на довір'я; зрештою, вийшло, що й доносу не було, завдяки старанням і грошам Марфи Петрівни; все звелося до чутки. Проте ця чутка була знаменною. Ви, звичайно, Євдокіє Романівно, чули теж у них історію про служника Пилипа, що помер від мордувань, років шість тому, ще за кріпацтва.
— Я чула, навпаки, що цей Пилип сам повісився.
— Це так, але примусила, або, краще сказати, схилила його до самогубства система безперервних утисків і покарань з боку пана Свидригайлова.
— Я не знаю цього, — сухо відповіла Дуня, — я чула тільки якусь дуже дивну історію, ніби цей Пилип був якийсь іпохондрик, якийсь домашній філософ, люди говорили, "зачитався", і що повісився він більше через глузування, а не через побої пана Свидригайлова. А він при мені добре поводився зі слугами, і слуги його навіть любили, хоч і справді теж винуватили його в смерті Пилипа.
— Я бачу, що ви, Євдокіє Романівно, вже навіть готові виправдувати його, — зауважив Лужин, скрививши рот у двозначну посмішку. — Справді, він хитрий і великий спокусник щодо дам, сумний приклад цього — Марфа Петрівна, яка так дивно померла. Я тільки хотів допомогти вам і вашій матусі своєю порадою, зважаючи на його нові спроби, які, безперечно, ще повторяться. Щодо мене, то я твердо переконаний, що ця людина безсумнівно зникне знову в борговому відділі. Марфа Петрівна ні в якому разі ніколи не думала що-небудь за ним закріпити, мавши на увазі дітей, і коли й відказала йому дещо, то хіба щось найнеобхідніше, не дуже цінне, ефемерне, чого й на рік не вистачить людині з його звичками.
— Петре Петровичу, прошу вас, — сказала Дуня, — облишмо про пана Свидригайлова. На мене це нагонить нудьгу.
— Він зараз приходив до мене, — сказав раптом Раскольников, уперше перериваючи мовчанку.
З усіх боків пролунали вигуки, всі повернулися до нього. Навіть Петро Петрович схвилювався.
— Години півтори тому, коли я спав, він увійшов, розбудив мене і відрекомендувався, — говорив далі Раскольников. — Він був досить жвавий і веселий і сподівається, що я з ним зійдусь. Між іншим, він дуже просить і шукає побачення з тобою, Дуню, а мене просив бути посередником при цьому побаченні. У нього є до тебе одна пропозиція; що саме, він мені розповів. Крім того, він твердо запевнив мене, що Марфа Петрівна, за тиждень до смерті, встигла відказати тобі, Дуню, за духівницею три тисячі карбованців, і гроші ці ти можеш одержати найближчим часом.
— Слава Богу! — скрикнула Пульхерія Олександрівна і перехрестилася. — Молись за неї, Дуню, молися!
— Це справді так, — вихопилося в Лужина.
— Ну-ну, що ж далі? — квапила Дунечка.
— Потім він сказав, що сам він небагатий і весь маєток переходить його дітям, які тепер у тітки. Далі, що зупинився десь близько від мене, а де — не знаю, не спитав...
— То що ж, що ж він хоче запропонувати Дунечці? — спитала перелякана Пульхерія Олександрівна. — Сказав він тобі?
— Сказав.
— Що ж?
— Потім розповім. — Раскольников замовк і почав пити чай.
Петро Петрович витяг годинника і подивився.
— Треба йти у справі, отже й не заважатиму, — додав він дещо ображено і почав підводитись.
— Залишіться, Петре Петровичу, — сказала Дуня, — адже ви мали намір просидіти вечір. До того ж ви самі писали, що хочете про щось поговорити з матусею.
— Мав намір, Євдокіє Романівно, — значуще промовив Петро Петрович, сівши знову на стілець, але все ще не випускаючи з рук капелюха, — я справді хотів поговорити і з вами, і з вельмишановною вашою матусею, і навіть про дуже важливі речі.