Ми голосно гукнули товаришів. Відповіді не було, її заглушило дике завивання індіанців. І в ту ж мить ми побачили видовище, від якого кров похолола в жилах.
Поблизу від місця стоянки індіанців, якраз навпроти того місця, де стояли ми з Джеком, раптово, наче з під землі, вирвалося яскраве полум'я і злетіло вгору. Воно піднімалося ривками дедалі вище, поки не досягло верхівок дерев. Склалося враження, наче спалахнула велика кількість пороху, підпаленого на землі. Так воно насправді й було – індіанці намагалися підпалити ліс. І їхня спроба миттю увінчалася успіхом. Щойно полум'я досягало засохлих соснових голок, вони спалахували зі швидкістю випущених ракет.
Полум'я розгоралося, ширилося і вже танцювало над кронами найвищих дерев.
Ми озирнулися – і всюди бачили одну і ту саму картину. Дике завивання індіанців було сигналом до початку вогняної облоги, полум'я зусібіч наближалося до нас. Вогонь миттю охоплював дерева і довжелезними язиками здіймався до неба. Галявину обступила стіна полум'я, яскраво червоного й гігантського. Вогонь ревів на весь ліс… Весь ліс був у вогні!
Нас оточували клуби диму, з кожною хвилиною він ставав дедалі густішим. Спека була вже нестерпною, і ми майже задихалися.
Ми дивилися в обличчя смерті. Відчайдушні крики людей заглушував рев нещадного вогню. Неможливо було розчути голос навіть найближчого товариша. Але думки кожного можна було прочитати на обличчі, бо попри димову завісу галявина була осяяна яскравим світлом, і ми могли бачити один одного з якоюсь неприродною виразністю. На всіх обличчях, освітлених пожежею, ясно читалися жах і відчай. Але я вже нічого не відчував. Геть знесилений від втрати крові, я хотів було відступити від дерева на відкрите місце, бо так учинили інші. Та не встиг зробити і двох кроків, як мої ноги підкосилися і я непритомний упав на землю.
Розділ LXXXVII
Суд у полум'ї
Падаючи, я подумав, що настав мій кінець, що через кілька хвилин мене охопить полум'я і я загину в страшних муках. Ця думка вирвала з моїх грудей слабкий стогін, і я провалився в безпам'ятство. Я не відчував нічого, ніби вже помер. Якби в цю хвилину мене охопило полум'я, я б навіть не відчув; міг би згоріти, перетворитися на попіл і не відчути болю.
Я лежав непритомний і геть нічого навколо себе не бачив. Здавалося, що моя душа вже покинула цей світ. Але я ще мав шанс повернутися до життя. І, на щастя, мій рятівник був поряд.
Коли я прийшов до тями, то перш за все відчув, що лежу по горло у воді, притулившись головою до берега. Біля мене на колінах, також наполовину занурений у воду, стояв мій вірний Чорний Джек. Він мацав мені пульс і з тривогою вдивлявся в обличчя.
Коли ж до мене нарешті почала повертатися свідомість і я розплющив очі, він радісно вигукнув:
– Боже мій, маса Джордже, ви живі! Слава Творцеві, ви живі! Тримайтеся, маса, ви зумієте… ну звичайно, ви зумієте впоратися з цією справою!
– Сподіваюся, Джеку, – прошепотів я.
Та навіть від шепоту мій вірний слуга мало не стрибав од радощів.
Мені вдалося підняти голову, і я роззирнувся навколо. Я побачив страшну картину, і щоб її як слід роздивитися, було більше ніж достатньо світла.
Полум'я, що охопило ліс, вирувало з несамовитим ревом; стояв оглушливий гуркіт, подібний до грому чи шуму урагану. Слух подеколи різали шиплячі ноти і тріск, що нагадував стрілянину з мушкетів – неначе стріляв цілий взвод. Здавалося, що індіанці знову відкрили вогонь, але це було неможливо. Скоріше за все, вони давно відступили перед кільцем нищівного полум'я, що стрімко розросталося.
Але тепер стало ніби менше полум'я і диму. Сухе листя і хвоя перетворилися на попіл, а гілки падали на землю і лежали в густому шарі тліючого вугілля.
Над ними здіймалися високі голі стовбури, охоплені вогнем. Крихка кора швидко розгорялася, а густа смола палала яскравим полум'ям. Багато дерев прогоріли майже наскрізь і здавались величезними розжареними залізними колонами – воістину пекельна сцена.
Спека стояла нестерпна. Повітря аж тремтіло від руху розпечених потоків, навіть волосся на моїй голові було обпалене. На шкірі від опіків надулися пухирі. Повітря, яке я вдихав, нагадувало пару, що вилітає з клапана парової машини.
Я інстинктивно роззирнувся навколо, аби побачити своїх товаришів. Приблизно дванадцятеро перебували біля ставка, але це далеко не всі, нас було півсотні… Де ж решта? Невже вони загинули в полум'ї? Де вони?
Я запитав про це у Джека.
– Он там, – відповів він, указуючи на воду. – Живі здорові і, здається, всі цілі.
Я глянув на ставок і побачив зо три десятки якихось дивних куль – то були голови моїх товаришів. Як і я, вони лежали по горло у воді і цим рятувалися від нестерпної спеки.
Але інші, там, на березі, – чому вони теж не скористалися цим рятівним способом? Чому залишалися в цій пічці й задихалися від диму? Дим почав поволі розсіюватися, і я вже став розрізняти обриси людських фігур. Однак вони, наче в тумані, набули гігантських розмірів, такими ж величезними здавалися і їхні рушниці.
Здавалося, що вони про щось збуджено сперечалися. Серед них я впізнав головних провідників нашого загону: Гікмена, Везерфорда та інших. Гікмен і Везерфорд – обидва жваво жестикулювали, і для мене це було не вдивовижу – вони обговорювали подальший план дій. Такими були мої перші враження, та придивившись пильніше, я зрозумів, що помилився. То було не обговорення плану майбутніх дій. У хвилини затишшя, між залпами тріскоту сосен, мені вдалося розрізнити їхні голоси. Я зрозумів, що вони запекло сперечалися.
Раптом дим розсіявся, і поодаль од ставка я побачив ще одну групу людей, що складалася з шістьох осіб. Вони розбилися на дві частини, по троє; середнього міцно тримали двоє – очевидно, це були полонені.
Невже це індіанці? Двох ворогів, які серед хаосу полум'я і диму помчали через галявину, захопили в полон? Такими були мої перші думки, але в цю мить язик полум'я, що рвучко здійнявся до верхівок дерев, осяяв галявину сліпучим світлом. Я побачив усю групу, наче вдень. Я більше не сумнівався в тому, хто були ці полонені. Я бачив їхні бліді, спотворені від жаху обличчя. Навіть червоне полум'я не надавало їм червоного відтінку. Я відразу впізнав цих людей: це були Спенс і Вільямс.
Розділ LXXXVIII
Швидка розправа
Я запитав негра, в чому річ, та перш ніж він встиг відповісти, уже сам усе зрозумів. Мій власний стан підказував правильну відповідь. Я згадав, що поранений кулею, і що інша застрягла в стовбурі дерева, і що кулі були випущені ззаду. Я гадав, що це все витівки дикунів, але це було не так! Це була справа рук двох лиходіїв – Спенса і Вільямса!
При цій думці мене охопив жах. Що ж це коїться? Тут я згадав минулу ніч: поведінка цих двох молодиків у лісі, підозрілі натяки старого Гікмена і його товариша та інші події, що відбулися раніше – все раптом спливло на поверхню.
Тут не обійшлося без Аренса Рінгольда! Боже ти мій, подумати лишень, що це чудовисько…
– Вони допитують двох негідників, – сказав Джек. – Ось і все!
– Кого? – запитав я машинально, хоча вже знав, про кого йшла мова.
– Маса Джордже, хіба ви не бачите їх? Чорт забирай! Вони білі, як облуплена гнилушка. Це Спенс і Вільямс. У вас стріляли вони, а не індіанці. Я відразу здогадався про це і сказав масі Гікмену. А маса Гікмен сказав, що він і сам це бачив. І маса Везерфорд теж бачив. Вони бачили, як ті стріляли. Тепер вони допитують їх перед стратою – ось, що вони роблять!
З якимось дивним інтересом я знову поглянув на цю групу.
Вогонь гудів уже не так сильно, смола майже вся згоріла, лише подеколи ставалися легкі вибухи. Голоси виразно долинали до мене з галявини. Я уважно вслухався в імпровізований судовий процес. Там виникла суперечка: судді ніяк не могли прийняти одностайного рішення. Одні вимагали негайної страти, інші заперечували проти такої швидкої розправи. Вони вважали, що для подальшого розслідування поки потрібно зберегти злочинцям життя.
Дехто навіть відмовлявся вірити в такий нечуваний злочин: аж надто жахливим і неправдоподібним він здавався. Які мотиви керували ними? Як обвинувачені могли зважитися на подібне злодіяння, коли їхнє власне життя також було під загрозою?
– Ніякої небезпеки для них не було! – вигукнув Гікмен, відповідаючи на питання товаришів. – Та вони за весь день не випустили жодного заряду! Кажу вам, що між ними й індіанцями угода. Вони були шпигунами. І найкращим доказом того є їхні вчорашні зрадницькі постріли. Про те, що вони заблукали – нехай розкажуть байки комусь іншому! Це вони заблукали? Та вони знають цей ліс, як облуплений. Вони тут бували сотні разів, якщо не тисячі. Хай їм грець! Та хіба ви коли небудь чули, щоб єнот заблукав?
Хтось став заперечувати йому. Я не чув слів, але голос мисливця знову зазвучав ясно і чітко:
– Ви тут завели розмову про їхні "мотиви". Це ви маєте на увазі причини, які штовхнули їх на таку криваву справу. Гаразд, я і сам не зовсім їх розумію, але дещо підозрюю. За останні п'ять років я багато чув про темні справи цих молодчиків. Але кажу вам, хлопці, що останній учинок перевершив усе, що можна лишень уявити.
– Чи впевнені ви, що справді бачили спалах вогню в цьому напрямку?
Це питання поставив високий літній чоловік, суворий і благородний на вигляд. Я впізнав у ньому одного з наших сусідів, багатого плантатора і доброго знайомого мого дядька. Як друг нашої сім'ї, він побажав приєднатися до походу.
– Звичайно, – відповів Гікмен. – Хіба ми з Джимом не бачили все на власні очі? За цими гадами ми спостерігали весь день. Ми були впевнені, що вони замишляють якусь капость. Ми бачили, як вони стріляли через галявину і цілилися в молодого Рендольфа. Та й негр бачив це. Яких ще доказів вам треба?
У цю мить над моїм вухом пролунав голос Джека.
– Маса Гікмен, – закричав він, – якщо потрібен ще доказ, то негр надасть його! Одна з куль пролетіла повз масу Джорджа і влучила в дерево, в шовковицю, за якою ми стояли. Воно ще не згоріло. Джентльмени, я думаю, що ви знайдете кулю. Тоді можна буде дізнатися, до якої рушниці вона підійде.
Кілька людей миттю кинулися до дерева, біля якого ми стояли з Джеком. Воно чомусь не загорілося, його обвуглений, чорний стовбур усе ще височів у центрі згарища.