Вершник без голови

Томас Майн Рід

Сторінка 56 з 101

Кожний дюйм у хатині був йому знайомий, а надто той куток, де звичайно стояв бутель.

Ось він сягнув туди рукою. І ту ж мить його розчарований вигук сповістив, що бутля на місці немає.

— Хай їм чорт! — сердито пробурчав Фелім, мацаючи руками навколо.— Схоже на те, що вони таки допалися до нього. Напевне допалися, а то чого ж його нема на місці? Я ж лишив його тут. Ну звісно, що тут... А, ось ти де, моє золото! Тут-таки й є!..— вигукнув він, урешті натрапивши рукою на лозове плетиво.— Ах ви ж бісові душі, щоб вам добра не було! Вижлуктили все до крапелиночки! Так коли б я знав, то накидав би туди отруйного плюща, щоб вам усі тельбухи попалило! Ото була б вам справжня вогняна вода, коли ви її так любите. Щоб вам вічно горіти в пеклі, червоношкірі ви злодюги! Украсти в чоловіка випивку, поки він спить!.. Боже ти мій, що ж мені тепер робити? Знов лягти спати? Та хіба ж я засну, коли мені з думки не йде о т є — о т і нема чим розрадити душу! Ані крапелиночки не лишилося... Стривай, стривай! Діво Маріє, святий Патріку і решта! Що це я кажу? А фляга... фляга! У скрині, повна по вінця! Чи ж не сам я налив її для панича Моріса, коли він востаннє їхав до селища? А він забув її вдома... О Господи, спаси мене й помилуй! Якщо ті червонопикі прибрали до своїх брудних лап і її, я цього просто не знесу...— Фелім помовчав, [291] копирсаючись у шкіряній скрині, а тоді радісно заволав: — Гіп-гіп ура! Хвалити Бога, ті дикуни не додумалися зазирнути сюди! Ось вона, фляга, повна-повнісінь-ка, ніхто до неї і пальцем не торкнувся. Гіп-гіп ура!

Відшукавши той хмільний скарб, ірландець дав волю своєму захвату, і якусь хвилину в темряві було чути, як він з переможними вигуками витанцьовує по хатині. Потім запала тиша, рипнула закрутка на флязі, і почулося булькання, яке свідчило, що рідина із посудини з вузькою шийкою швидко переливається в іншу.

Трохи згодом цей звук змінився цмоканням та вдоволеними вигуками. Потім знов почулося булькання, за ним — знову цмокання, і так аж доти, доки брязнула, впавши на підлогу, порожня фляга.

Після того в темній хатині було чути то п'яний крик, то співи впереміш із веселими вигуками й реготом, а то плутану, недоладну мову: щось про індіанців і вершника без голови,— і те маячне белькотіння повторювалось знов і знов, чимраз тихіше, аж кінець кінцем по хатині розляглось лунке розкотисте хропіння.

Розділ LII ПРОБУДЖЕННЯ

Другого разу Фелімові випало поспати довше, ніж попереднього. Був уже майже полудень, коли він прокинувся, та й то аж тоді, коли йому на голову вилили відро холодної води. Від цієї купелі ірландець протверезів майже так само швидко, як уночі, побачивши в хатині розмальованих дикунів.

А влаштував йому купіль Зеб Стамп.

Залишивши Каса-дель-Корво, старий мисливець поїхав знайомою дорогою — чи, скоріше, стежиною,— що вела навпростець до верхоріччя Нуесес. Не спиняючись і не шукаючи слідів чи інших "знаків", він швидко перетнув відкриту прерію і дістався до вже згадуваної прогалини в хащах.

З того, що розповіла йому Луїза Пойндекстер і що він сам знав про людей, які вирушили на пошуки, Зеб зрозумів: Морісові Джеральду справді загрожує небезпека. Тим-то й поспішав устигнути до хатини на Аламо поперед їхнього загону й пильнував, щоб не натрапити на нього дорогою. Він знав, що з "регуляторами" [292] жарти кепські: якби він навернувся їм на очі, то хоч-не-хоч мусив би вести їх до оселі гаданого вбивці.

За поворотом прогалини мисливця чекала прикра несподіванка: попереду, збившись докупи, стояли шукачі й, судячи з усього, роздивлялися якийсь "знак". Добре було хоч те, що вони його не помітили,— отже, не даремно він стерігся.

— Хай їм чорт! — з досадою пробурчав Зеб.— Треба ж було думати, що вони десь тут. А тепер доведеться вертатись і їхати кружною дорогою. Так вийде на цілу годину довше... Ану, худобино! Тобі воно теж буде не до смаку — миль із шість зайвих протюпаєш. Н-но, старенька! Повертай назад!

Рвучко напнувши поводи, мисливець змусив кобилу крутнутися на місці й поскакав назад, до в'їзду на прогалину. Звідти він проїхав попід узліссям, а тоді знов заглибився у зарості, звернувши на стежку, що нею напередодні скрадалися Діас та його троє спільників. Далі він їхав без зупинок і пригод, аж поки спустився в долину Аламо, проте до самої хатини мустангера не під'їхав, а став неподалік за деревами. Там він зліз зі своєї конячини і, залишивши її в заростях, із звичною обережністю нечутно підступив до хакале.

Обтягнуті кінською шкурою двері були зачинені, але в них зяяла велика діра, прорізана ножем. Що б то могло означати?

Відповісти на це запитання Зеб не міг, не знав навіть, що й думати. Та це ще дужче насторожило його, і далі він рухався так обережно, наче підкрадався до антилопи. Він тихенько обійшов хатину і, опинившись під захистом дерев, пригинці подався до повітки, а там опустився навколішки й став дослухатись.

Перед очима в нього була задня стіна хакале, а в ній широка щілина — один із стояків зсунуто набік, килим з кінських шкур, що вкривав стіну зсередини, зірвано з місця. Старого мисливця це здивувало, та не встиг він подумати, звідки б могла взятися та щілина, як з неї долинув гучний віддих, а потім і хропіння, що здалося Зебові знайомим: так хропіти міг тільки ірландець.

Він зазирнув у щілину й побачив, що то справді Фелім.

Тепер уже не було потреби скрадатись. Отож мисливець підвівся, повернувся до дверей і, виявивши, що вони не замкнені, увійшов до хатини. [293]

Він не будив сплячого ірландця, а спершу обвів поглядом пакунки на підлозі.

:— Ти диви, чогось усе спаковано,— мовив він по тому.— Еге, тепер пригадую... Хлопчина ж казав, що незабаром збирається виїхати звідси. А цей бовдур не просто спить, а п'яний як ніч. Атож, упився, аж очманів, і тхне від нього наче з барила. Цікаво б знати, чи лишився в хаті хоч ковток питва?.. Де там, ані краплини, чорти б його з'їли! Онде бутель на боці без затички, а он і фляга валяється, теж порожнісінька. Ну й бісів же п'янюга! Чисто мов крейдяна прерія: скільки туди не лий — усе мало!.. 0, іспанські карти! Ціла колода розкидана. Що ж це він з ними робив? Мабуть, пасьянс розкладав, поки жлуктив віскі... Але чого розпанахано двері й звідки ота діра в стіні? Може, він мені скаже. Ось я зараз його розбуркаю і розпитаю... Феліме! Фе-ліме...

Фелім і не зворухнувся.

— Гей, Феліме! Ти мене чуєш?

Знов ніякої відповіді, хоч Зеб гукав уже так, що чути його було, мабуть, за півмилі довкола. Проте ірландець і вухом не повів.

Зеб почав щосили термосити його, але так само марно. П'яниця тільки буркнув щось крізь сон і знову лунко захропів.

— Коли б не це хропіння, я б подумав, що він мертвий. Та він і справді однаково що мрець, інакше й не скажеш. Упився так, що геть очманів. Торсати його — марна праця. Хай йому чорт, а спробую-но я о ц є...

Погляд старого мисливця спинився на відрі, що стояло в кутку хатини. Воно було повне води — Фелім навіщось приніс її з річки і, на свою біду, не встиг зужити.

Лукаво посміхаючись, Зеб узяв відро і вивернув усю воду просто йому в обличчя.

Це справді зарадило. Може, п'яниця й не зовсім протверезів, але прокинувся враз, і його перелякані вигуки змішалися з голосним реготом мисливця.

Минув деякий час, поки обидва заспокоїлись і здатні були вести поважну розмову.

Хоч Фелім і впився до нестями, але й досі аж тремтів на згадку про страхіття, які випали на його долю за минулі день і ніч, і дуже зрадів, побачивши Зеба Стампа, дарма що той повівся з ним так безцеремонно. [294]

Отож, коли вони врешті порозумілися, він, не чекаючи запитань, почав як міг докладно,— хоч язик його ще й тепер заплітався, а думки плутались,— розповідати про всі ті дивні видива та пригоди, що мало не звели його з розуму.

Отоді Зеб Стамп і почув уперше про вершника без голови.

Звістка про ту загадкову прояву ще зранку поширилася в околицях форту Індж та по берегах Леони, але Зеб Стамп, проїхавши селищем на світанні й ніде, крім Каса-дель-Корво, не спинявшись, не натрапив ні на кого, хто міг би повідати йому цю приголомшливу новину. Власне, він розмовляв тільки з Плутоном і Луїзою Пойндекстер, але ні той, ні та ще не чули тоді про дивовижного вершника, що його зустрів минулого надвечір'я загін шукачів. Плантатор з якоїсь причини не розповів про це дочці, а та більш ні з ким не розмовляла.

Спершу Зеб тільки посміявся, почувши про людину без голови. Мовляв, усе те просто п'яна маячня очманілого од віскі Феліма, та й годі. Але ірландець уперто стояв на своєму, і, зіставивши його розповідь з іншими відомими йому подіями, старий мисливець задумався.

— Та як же я міг не впізнати? — доводив Фелім.— Чи ж я не бачив панича Моріса так само ясно, як оце бачу вас? Геть усього бачив, крім голови. Та й голову мигцем побачив, коли він повернув, перед тим ото як поскакати геть. І його мексиканське покривало впізнав, і червоний чапрак, і гетри з ягуарової шкури... А хто б не впізнав його чудового коня!.. До всього, чи не казав я вам, що Тара подався слідом за ним, а потім я чув, як він гарчав, коли ото індіанці...

— Індіанці! — вигукнув мисливець, зневажливо крутнувши головою.— Добрі мені індіанці, що грають іспанськими картами! Певно, білі індіанці.

— Ви гадаєте, то були не індіанці?

— Ет, байдуже, що я гадаю. Нема часу про те балакати. Розказуй-но далі все, що ти бачив і чув.

Коли Фелім нарешті вилив душу, Зеб більше ні про що не розпитував, а вийшов з хатини й умостився на траві. Йому потрібно було, як він казав, "добре помізкувати", а цього, мовляв, між чотирьох стін ніяк не потрапиш.

Навряд чи треба казати, що Фелімова розповідь ще дужче збила Зеба з пантелику. Досі йому належало [295] тільки з'ясувати загадкове зникнення Генрі Пойндекс-тера, а тепер випливла ще одна загадка: і Моріс-мус-тангер не повернувся додому, хоч відомо було, що він виїхав із селища й, за словами слуги, обіцяв бути вдома ще вчора рано-ранці.

Та куди загадковіше було дивовижне твердження, ніби його бачили у прерії верхи на коні, але без голови — чи, власне, з головою, але не на в'язах, а в руці біля сідла. Це міг бути тільки якийсь жарт, а то що ж би ще.

Але ж і не час був для жартів: убито людину, добра половина селища вирушила на пошуки злочинця — і тим неймовірнішим здавалося, щоб гаданий убивця чинив отакі штуки!

Зеб Стамп стояв перед заплутаним клубком чи, сказати б, нагромадженням обставин: події без видимих причин, причини без видимих наслідків, злочини без імовірних мотивів, загадкові, мало не надприродні явища.

І нічне побачення Моріса Джеральда й Луїзи По-йндекстер, і сварка між мустангером та її братом, що викрив їхню таємницю, і від'їзд Моріса в прерію, і каяття Генрі та його рішення їхати слідом за ним і перепросити — уся ця низка подій була послідовна й цілком природна.

53 54 55 56 57 58 59