Це їхніми автографами рясніють альбоми дівиць, прабабусі яких мріяли про підпис поета.
Навіть в Америці, де блискавичний успіх є освяченим принципом — і тим паче в решті частин світу,— існують письменники, котрі терпляче ждуть слави і самі не кваплять її приходу. До них належать натури стримані, скромні, чутливі, смиренні трудівники, які не знають, що поставлена мета веде до величі, і гордість не дозволяє їм принижуватися клопотами про славу й почесті. Деякі з них стають обранцями долі, що увінчує їх запізнілою, проте благородною славою, дарує ласку нещасним, котрих недоля штовхає до самогубства. Марсель, Швоб намагався накласти на себе руки, а коли його врятували, сказав: "Найболісніші для мене не власні невдачі, а успіх тих, хто гірший за мене".
Комедія Бурде "Vient de paraitre" ("Виходить з друку") і роман Беннета "Велика людина" в популярній формі зображують закулісне життя видавництва, де повно інтриг, підступності, а бог його — реклама. Письменник не завжди постає тут стороною пасивною або жертвою — іноді заповзятливістю він перевершує видавця. Досить поширений звичай надписувати посвяти на примірниках щойно виданої книжки, які письменники супроводжували найфантастичнішими витівками: були такі, що надписували книжки на горішньому майданчику Ейфелевої вежі або сидячи на слоні, а то й у клітці з левенятами, і на оздобленій гірляндами квітів галявинці, або ж у товаристві кінозірки. За останні десятиліття нам довелося бути свідками кількох інсценованих скандалів, удаваних викрадень, якими письменники, що прагнули гучної слави, створювали рекламу своїм книжкам. Дехто вдавався до здавна відомих засобів, щоб привернути увагу публіки (дуелі, розлучення), і все це з густою приправою статей, інтерв'ю, фотографій. Бенжамен Крем'є, який добре знав зворотний бік літературного життя. Франції, одного разу сказав мені, кивнувши на модного письменника: "Ось людина, здатна продати рідну матір, якщо це підвищить тираж його книжки на сто тисяч примірників". Боже мій, років два тому я бачив книжки цього автора у букіністичній на набережній Сени — брудні, непривабливі, безнадійно застарілі.
Поки письменник живий, він діє: свариться зі своїми критиками або гордо ігнорує їх, поки він живий, можна ще сподіватися, що він не сказав останнього слова, що будь-якої хвилини створить тотожне його колишнім кращим книгам або навіть перевершить їх, сама його присутність у світі живих зобов'язує до поваги, ніхто не поспішає його "повалити", чим він старший, тим може бути спокійніший за своє становище в літературі, адже кожне покоління відчуває потребу в "несторах", в таких собі репрезентативних старцях, яким щедро віддають шану, і шана ця не викликає почуття заздрощів у молодих, бо вони сприймають її як прообраз того, на що сподіваються самі у старості. Та досить письменникові, за життя увінчаному лаврами, померти, він негайно потрапляє ніби до чистилища, звідки через певний час виходить, якщо не засуджується на забуття. З деякими славними зірками літературного небосхилу квапилися звести рахунки одразу ж після смерті: так Анатоля Франса у брошурі під назвою "Cadavre" ("Труп") намагалися розвінчати уже в день його похорону.
Але тоді поспішають на допомогу вірні прихильники померлого письменника. Створюються товариства вивчення його творчості, влаштовуються виставки, проводяться урочисті сесії, іменем покійного називають вулицю, прикріплюють меморіальну дошку на його будинку, утверджують стипендії його імені, а ім'я це стараються втиснути на фасади літературних інститутів, на школи, видають його листування, щоденники, різні посмертні документи, загалом всіляко збуджують цікавість до особи письменника, коли пригасає інтерес до його творів, виникають навіть часописи для дослідження його творчої спадщини. У Франції повно таких сімейних культів, і, мабуть, в цьому є щось дуже привабливе: декотрі письменники завчасу дбають про їхнє створення, достоту як Карл V, який ще за життя влаштував власний похорон. Не без подиву почули ми по радіо голос восьмидесятирічного Андре Жіда, який сповідався перед паном Амруш, що нагадало відомий університетський анекдот з життя Гете. З іще більшим здивуванням прочитали ми опубліковане листування Жіда з Полем Клоделем, яке виявляло речі настільки інтимні, що вони вражали б навіть у посмертному виданні. А Жюль Ромен для завчасного увічнення самого себе заснував "Cahiers des hommes de bonne volonté" — "Зошити людей доброї волі", періодичне видання на зразок створених після смерті Бальзака і Пруста.
У сучасному світі літературне життя стало надміру перенаселеним і гомінким. Щодня друкарські преси викидають на ринок величезну кількість книжок, розрекламованих так, що хоч певною мірою об'єктивне судження про них — справа випадку. Крім фахівців, які роблять точний і компетентний огляд, ніхто не владний над вибором книжок для власного читання. Можна піввіку прожити серед книжок, цікавитися ними, любити, захоплюватися і все ж так і не дістатись до шедеврів, що з тих чи інших причин не потрапили в поле нашого зору. Ніхто не володіє стількома мовами, щоб мати можливість стежити за кожною літературою, за оригіналами. Поява ж перекладів обумовлена неймовірними непорозуміннями, нічим не поясненними примхами. Все вирішує спритність книговидавця, заповзятливість автора або ж кон'юнктура. Ніяк не знайти розумного пояснення успіху на міжнародному книжковому ринку таких авторів, як Аксель Мунте чи Оссендовський. Тисячі книжок, споріднених з їхніми за характером, але набагато кращих за стилем і за змістом, лишилися в тіні, а творіння названих авторів заволоділи увагою читачів обох півкуль із шкодою для літератур своїх країн. Кожен тиждень багатий на такі сюрпризи. Я кажу "тиждень", згадавши назву невеселої рубрики французької періодичної преси: "Le livre de la semaine" — "Книга тижня". Ось мірило сучасного літературного безсмертя. Можливо, й цього виявиться забагато і невдовзі ми прочитаємо: "Le livre du jour" — "Книга дня" і, врешті, "Le livre de la dernière heure" — "Книга останньої години".
У мене в самого з цього приводу багато клопоту. Щодня пошта приносить мені, крім щотижневиків та щомісячників з країн великих літератур, безліч періодики з таких країн, як Австралія, Нова Зеландія, Ямайка, Південна Африка, я читаю їх з обов'язку, і мене сум бере при вигляді стількох імен, за кожним з яких стоять ті чи інші праці й заслуги. Ще болісніше враження від часописів, що надходять з таких країн, як Індія,— величезних, густонаселених, з тисячолітніми традиціями, з літературою на кількох дюжинах мов, з фантастичними назвами. Найпильніша увага, найпотужніша пам'ять з ними не впорається, та й чим допоможуть тут увага й пам'ять, якщо в цих нетрях не просунутись далі звучання імен та назв? Щороку на мій письмовий стіл лягає гігантський том "Index Translationum" — бібліографія перекладів, що з'явилися протягом року в усіх країнах світу, де тисячі авторів штурмують читацьку масу різних рас, народів і мов.
Невеселі думки з'являються і на міжнародних літературних конгресах. Там ми зустрічаємося з видатними, навіть знаменитими письменниками, з деякими знайомимось особисто, розмовляємо, згодом листуємось, обмінюємося авторськими примірниками, якщо вони для нас зрозумілі. Буває, пощастить: раптом нас зацікавить якесь зауваження, зненацька виникне взаємна симпатія, і це дасть нам змогу проникнути в один з численних світів, які варті нашої поваги, проте тисячі інших, не менш її вартих, проходять осторонь і зникають в імлі.
А тим часом у легіоні письменників, які борються за те, щоб їх вислухали й визнали, в кожній епосі є кілька обранців, кому пощастило уникнути забуття, і вони можуть споглядати з висоти своїх пам'ятників вічно плинний потік. Нарівні з урочистими засіданнями в річницю народження і смерті пам'ятники ще підтримують віру в культ письменників. І багатьох вводять в оману. Дивлячись на постаті, увічнені в бронзі або в мармурі, майже ніхто не подумає, що ці люди за життя зазнавали утисків, обливалися брудом, багатьох з них ненавиділи, поки смерть не вивела їх за межі злих пристрастей. Смішно стає від згадки про те, що був час, коли ці безсмертні, вознесені славою над народами, перебували в юрбі, де їх штовхали, вони стояли в чергах, їздили на трамваях, в омнібусах, у третьому класі поїздів, а ще раніше — тряслися на жалюгідній шкапі або простували пішки, і їх обдавали грязюкою, змітаючи з дороги, пихаті нікчеми в лектиках і в каретах. Ті, хто перебували на вершині одноденної могутності і такої ж швидкоплинної величі, навіть не знали їх поіменно. У небі літератури є свої Лазарі, і вони на кінчику пальців подають краплю води багачам, вділяючи їм крихту пам'яті від свого безсмертя.
Могила возвеличує. Не перелічити всіх письменників, які, лише опинившись у могилі, виросли в очах суспільства. Труна Жеромського була оперезана широкою стрічкою ордена "Polonia Restituta" — "Відроджена Польща", але ця стрічка ніколи не прикрашала його груди, поки в них билося серце, сповнене всіма тривогами і надіями свого народу.
Культ померлих письменників проявляється в різних формах, освячених давньою традицією. Пам'ятники належать до найдавнішої, і нині немає країни, яка не споглядала б своїх великих письменників, котрі з висоти постаменту дивляться на бурхливий потік сучасного життя. Неважко, однак, помітити, що пам'ятників письменникам набагато менше, ніж пам'ятників на честь меча чи берла. Найновіший спосіб увічнення пам'яті письменника — меморіальні дошки на будинках, де вони народилися, жили чи працювали. Часто-густо навіть коротке їхнє перебування в якомусь місті буває відзначено такою дошкою, наприклад, Міцкевича — в Римі, Гете — в Кракові. Флоренція оздобила себе мармуровими меморіальними дошками, що промовляють до нас зі стін будинків терцинами "Божественної комедії".
Та найсвященніші місця пам'яті про письменників — могили й будинки. Якщо не збереглося справжніх, їх замінюють легендарними, що охоче приймає людська віра, як-от могилу Вергілія в Неаполі. Від давнини лишилися піраміди фараонів, мавзолеї цезарів, різних царів, на зразок того Мавзола * з Галікарнаса, від якого пішла назва і архітектура такого роду могильних пам'ятників.