Так, ми хочемо піти з школи, бо ми вже виросли.
Вікмиксор скинув козирок і, ледь помітно всміхнувшись, оглянув з ніг до голови хлопців, немов хотів пересвідчитися, чи справді вони виросли. Перед ним стояли ті самі хлопці, навіть на обличчях мелькало легке хвилювання, звичайне при розмові з вихователем, але в голосі Гришка Черних, вихованця четвертого відділення, Вікмиксорові почулися нові, незнані доти нотки.
Мужньо говорив Гришко Черних:
— Вікторе Миколайовичу, їй-бо, ми виросли. Коли я прийшов до школи, мені було тринадцять років. Я багато чого не розумів. Десять уроків на день я тлумачив як покарання. Тоді мені здавалося, що уроки й ізолятор — одно й те саме. Тоді я боявся ізолятора. Тепер мені шістнадцять років, і я не можу миритися з вузькими рамками шкільного режиму. Так, не можу… При всій моїй повазі до ізолятора, до п'ятого розряду й до вас, Вікторе Миколайовичу…
— Так, і до вас, Вікторе Миколайовичу, — підтакнув Пантелєєв, і Вікмиксор, глянувши на Льоньку, згадав, мабуть, як два з половиною роки тому він розмовляв з цим хлопцем — тут, у цьому кабінеті, біля цього ж стола.
— І до Елли Андріївни, — перелічував Янкель, — і до дяді Саші, і до "Літопису", і до уроків стародавньої історії. Ми дуже вдячні школі Достоєвського. Вона багато чого навчила нас. Але ми виросли. Ми хочемо працювати. Ми відчуваємо сили…
І Янкель витягнувся, несвідомо розправляючи груди, а Пантелєєв стис кулаки і зігнув руку, ніби хотів показати Вікмиксорові свої м'язи.
Обидва застигли, вичікувально дивлячися на Вікмиксора.
Вікмиксор сидів задумавшись, а на обличчі його грала ледь помітна, розуміюча усмішка. Потім він підвівся, пройшовся по кімнаті і ще раз подивився на обох вихованців довгим, уважним поглядом.
— Ви маєте слушність, — сказав він.
Янкель і Пантелєєв здригнулися від радісного передчуття.
— Ви маєте слушність, — повторив Вікмиксор. — Зараз я почув те, що сам хотів через півроку сказати вам. Тепер бачу, що трошки помилився в часі. Ви виправилися на нівроку раніше. Ваша правда. Школа прийняла вас злодюжками, маленькими бродягами, тепер ви виросли, і я відчуваю, що час, проведений у школі, для вас не пропав марно. Вже давно я зробив висновок, що ви досить сильні і досить перероблені, щоб вступити в життя. Я знаю, що тепер ви не станете паразитами, покидьками суспільства, і тому спокійно кажу вам: я не держу вас. Я хотів через півроку зробити випуск, перший офіційний випуск, хотів улаштувати випускників на місця, але ви йдете раніше. Що ж, я кажу — щасливої дороги. Ідіть! Я не держу вас… Проте, якщо вам буде важко влаштуватися, приходьте до мене. І я постараюся допомогти вам знайти добру роботу. Ви варті цього. А американські ковдри забудьмо. Юнкомці приходили до мене, ручалися за вас і обіцяли знайти злодія.
♦
Про то, що сламники залишили школу, Шкіда дізналася тільки через два дні, коли Янкель і Пантелєєв прийшли з складу губвно з випускною білизною, або з "приданим", як називали його шкідці. На складі вони одержали новенькі пальта, шапки, чоботи й костюми і тепер, узявши в канцелярії документи, зайшли попрощатися з товаришами.
У класі йшов урок історії.
Дядя Саша, як завжди, вдавано сердито покрикував на вихованців і читав чергову лекцію з повторного курсу історії з натиском на економіку. Сламники увійшли в клас і спинилися. Потім Янкель підійшов до Сашкеця і тихо промовив:
— До побачення, дядю Сашо. Ми йдемо з школи. Може, колись ще й зустрінемося…
— Ну що ж, хлоп'ята, — сказав, підводячись, Олмикпоп. — Звісно, зустрінемось. А вам і справді пора… пора починати жити. Он які повиростали.
Він усміхнувся і подав сламникам руку.
— Бажаю успіхів. Прямої вам і щасливої дороги!..
— Спасибі, дядю Сашо.
Урок було зірвано, але Сашкець не сердився, не кричав, коли хлопці всім класом вийшли проводжати товаришів. І тим, хто йшов, і тим, хто лишався, шкода було розлучатись. Адже майже три роки провели під одним дахом, разом бешкетували й учились, і навіть сварки зараз було приємно згадувати.
Біля виходу зупинилися.
— Ну, до побачення, — буркнув Японець, ляпаючи по плечах сламників. — Топайте.
Носик його почервонів.
— Топайте, чорти!..
— Всього доброго вам, хлопці!
— Згадуйте Шкіду!
— Приходьте. Не забувайте товаришів!
— І ви не забувайте!..
Уліганія збилася в безладну купу, всі штовхалися, протискувалися до хлопців, що йшли від них, і кожен хотів що-небудь сказати, чимось виявити свою дружбу.
Вийшов черговий і, брязкаючи ключем по щілині, почав відмикати двері.
— Ну, — сказав Янкель, беручись за дверну ручку, — не згадуйте лихом, братки!..
— Не згадаємо, не бійтеся.
— Пгощайте, юикомці! — крикнув Пантелєєв, усміхаючись і сяючи вилицями. — Пгощайте, не забудьте знайти тих, хто ковдги пгибгав!..
— Знайдемо! — дружно гаркнули вслід.
— Знайдемо, можете не турбуватися.
Сламники вийшли. Грюкнули двері, дзвякнув, розгойдавшись, разів три ланцюжок, і, так само брязкаючи ключем по щілині, черговий замкнув двері.
— Пішли, — вголос подумав Японець і мимоволі згадав Цигана, який теж пішов не так давно, згадав Гужбана, Безсовісного — і вголос докінчив думку: — Пішли й вони, а невдовзі і я піду! Дядю Сашо, а сумно все-таки, — сказав він, вдивляючись у зморшкувате обличчя халдея. Той хвилину подумав, поблискуючи пенсне, потім тихо промовив:
— Що ж, сумно, звісно. Але нічого, ще побачитеся. Так треба. Вони пішли жити.
ОСТАННІ МОГІКАНИ
Марш днів. — Трійка фабзайців. — Приходить весна. — Іде з школи Дзе. — Купець у захисній шинелі. — Лист від Цигана. — Турне сламників. — Новий Цека і юні піонери. — Ще два. — Останній абориген. — Дайош сировину.
Бігли дні… Не бігли: дні вміють бігати, коли треба, тепер вони йшли виміреним маршем, сунули довгим, рівним рядом, не обганяючи один одного.
Як і минулого року, як і двісті років тому, настав грудень, вікна вкрилися візерунчастою марлею паморозі, у класах і спальнях почали топити груби, і вчитися стали по десять годин на день…
Потім прийшов січень. У ніч на перше січня за достатньо вже міцною традицією пили журавлиновий морс, що заміняв шампанське, їли пиріг з яблучним повидлом і проголошували тости. У перший день нового року влаштували облік: як і минулого року, приїжджала Ліліна та інші гості з губвно, Петропорту й соцвиху, виголошували промови й відзначали успіхи, досягнуті школою за рік. У четвертому відділенні змужнілі вже шкідці проходили курс останнього класу єдиної школи, готувалися до випуску. Верхи поріділи. Не було вже Янкеля, Пантелєєва і Цигана. В січні пішли ще троє — Воробйов, Тихіков і Окраєць. Їх, як таких, що не відзначалися особливими здібностями і потягом до розумових наук, Вікмиксор улаштував у фабзауч однієї з пітерських друкарень. Жили вони спочатку в Шкіді, потім перебралися в гуртожиток.
У лютому ніхто не пішов.
Ніхто не пішов і в березні.
На зміну березню, як завжди, прийшов квітень. У міських скверах зазеленіли бруньки, запахло тополею і вербою, на вулицях сніг ставав схожий на халву. В середині квітня з четвертого, відділення вибув ще один вихованець — Джапарідзе. Не діждавшись іспитів і випуску, Дзе пішов до матері — допомагати сім'ї. Вікмиксор відпустив його, вирішивши, що хлопець вирівнявся, жити і працювати, безперечно, може і суспільству шкоди не завдасть.
Вибували старі, приходили нові. Четвертий клас поповнювався слабо, молодші ж мало не щодня зустрічали новачків — з Митненки, з лаври, з "нормальних" дитбудинків і з вулиці — безпритульних. Могікани йшли, залишаючи традиції і даючи місце новому побутовому укладу.
У травні склав залік у військовий вуз Купець — Офенбах. Кар'єра військового, що приваблювала шкідського Голіафа ще в підготовчих класах кадетського корпусу, знову спокусила його. Він був щасливий, що зможе служити в Червоній Армії. Через два тижні Купа прийшов у Шкіду в новенькій шинелі з блакитними обшлагами, в шоломі і, сяючи усмішкою, сказав:
— До комсомолу записався… Кандидатом.
Від бичачого обличчя його віяло радістю. І після цього він часто навідувався до школи…
У травні ж одержали листа від Громоносцева:
"Дорогі товариші — Японець, Янкель, Пантелєєв, Горобець, Кібчик та ін та ін.!
Нарешті зібрався вам написати. Я часто згадую вас і школу, але ви, чорти, помилитесь, якщо подумаєте, що я нещасливий. Я щасливий, товариші, кращого я не можу бажати і дурний був, коли плакав тоді на вокзалі й у вагоні. Вікмиксор добре зробив, що влаштував мене сюди. Передайте йому привіт і моє захоплення його талантом передбачати життя, знаходити шляхи для нас.
Напевно, ви здивовані, чого ж я щасливий, що доброго я знайшов тут? Довго розповідати, та й боюся — ні дідька ви не зрозумієте, не зможу я розповісти про все. Справді, перші два місяці життя в технікумі завдавали мені страждань. Але страждати довго не дали… Завалили роботою. Чим ближче до весни, тим більше роботи. Я захопився і не помітив, як полюбив сільське господарство, селянське життя.
Дивуєтесь? Я сам, коли є час, дивуюся, що за такий строк мої погляди змінилися. Як раніше я ненавидів сільську працю, так тепер закоханий у сівалки, молотарки, в племінних корів і в нашу маленьку метеорологічну станцію. Зараз у нас іде сівба, засіваємо ярину. Я, як першокурсник, працюю не в полі, а в коморах — розбираємо і сортуємо зерно. Ця, здавалося б, невесела робота мене так захопила, що й сказати не можу. Я вже відчуваю, що люблю запах пшеничного пилу, угноєного поля, свіжого, щойно з-під корови, молока…
Нещодавно працював на олійні. Робота ця для мене відповідальна, і дали мені її вперше. Я не впорався, олія в мене вийшла кепська. Я всю ніч проплакав, — не подумайте, що мені перепало, ні, просто так, я відчував себе нещасним від того, що погано оволодів улюбленою справою.
І ще чим я щасливий — це навчання. Я не думав, коли їхав сюди, що тут, крім догляду за свиньми, займаються чимось іншим. Ні, тут, особливо взимку, я можу вивчати загальноосвітні науки, досхочу читати книжки.
Тепер — головне, про що я повинен вам сказати, не знаю, як би делікатніше висловитись. Словом, брати улігани, ваш друг і однокашник Миколка Циган розучився красти. Правда, останнім часом мене не тягло до цього і в Шкіді, але там випадок наштовхував, примушував робити незаконне.