Як тільки цей потік налагодився, місцеві підприємці одразу вхопилися за комерційні можливості, які відкрилися завдяки попиту споживачів у Римі та Китаї.
Обсяги торгівлі важко оцінити кількісно, але одним із яскравих візуальних свідчень її розмаху є місто Пальміра на краю сирійської пустелі. Пальміра не мала якихось місцевих ресурсів, але знаходилася у місці, де сходилися сухопутні торгові шляхи з Азії та морські шляхи з Індійського океану через Перську затоку. Вона жила завдяки прибуткам від торгівлі, і у ІІ та ІІІ ст. н.е. перетворилася на заможне місто, прикрашене величними громадськими будівлями. Її визначні громадяни, переважно купці, були поховані в пишних гробницях, що зводилися на навколишніх пагорбах. Без можливості контролювати міжнародну торгівлю Пальміра була б нічим. Через місто проходило багато товарів, зокрема, сукна, лляні тканини місцевого виробництва, бавовна з Індії, тонкі вовняні тканини, ймовірно, з Кашміру, і шовк із Китаю. На одному зі шматків шовку, знайденому в місцевій гробниці, зображено, як люди збирають виноград, а поруч стоїть бактрійський двогорбий верблюд; малюнок був витканий за китайською технологією. Цілком можливо, що він був виготовлений із привезеної з Китаю шовкової пряжі в одному з оазних поселень Таримського басейну, можливо, у Турфані, де такі сцени мали бути звичайним явищем. Якби він не залишився в Пальмірі, то міг би прикрасити помешкання римського аристократа.
Океанські мережі
За часів Птолемеїв, які правили Єгиптом з IV по І ст. до н.е., морські шляхи Червоним морем до Аденської затоки та Аравійського моря мало-помалу стали відкриватися для торгівлі. Для цього було прорито канал від Червоного моря в Клісмі (Суец) до Нілу, щоб товари, які в Клісмі з морських кораблів перевантажували на менші судна, можна було доставляти водою прямо до великого середземноморського порту Александрії. Існували також альтернативні шляхи з портів Червоного моря Береніке та Міос Хормос, що вели суходолом через східну пустелю до Нілу. Саме в Береніке вивантажували африканських слонів, яких бажала мати кожна армія.
Судноплавство у Червоному морі було лише однією з кількох морських мереж, якими користувалися мореходці. З портів на південному краю Аравійського півострова кораблі прямували далі на південь вздовж східного узбережжя Африки, а також на північ до мереж, що обслуговували Перську затоку та узбережжя Макрану до гирла Інду й далі. Існує також багато свідчень того, що вздовж берегів Індії курсували місцеві каботажні судна. Інакше кажучи, мореплавство на короткі та середні дистанцій пов'язувало між собою громади на всьому північному узбережжі Індійського океану.
На момент початку ІІ ст. до н.е. капітани кораблів Червоного моря мали уяву про потенціальні можливості Індійського океану. Страбон наводить історію одного підприємця, Євдокса з Кизику, який у ІІ ст. зустрів на Нілі індійця і вирішив перевірити те, про що він дізнався від нього, здійснивши розвідувальну мандрівку до Індії. Цілком можливо, що на той час моряки вже використовували сезонний характер мусонів для прямих подорожей з Аденської затоки до Індійського субконтиненту. Мусони дули з південного сходу з квітня по жовтень і з північного заходу із жовтня по квітень. Знаючи це, можна здійснити подорож туди й назад протягом одного року. Ймовірно, першими відкрили це араби з півдня Аравійського півострова (нині Ємен): арабські ладан і смирна користувалися великим попитом в Індії. Можливо, не випадково слово "мусон" походить від арабського слова mawsim (буквально "сезон").
На початку І ст. н.е. один греко-єгипетський купець з Александрії зібрав інформацію про морські маршрути Індійського океану, про досвід користування мусонами для навігації та про порти, які знаходяться на цих шляхах, у Періплі Еритрейського моря, що став основним довідником для тих, хто плавав Червоним морем та за його межами, а також безцінним джерелом для археологів, які намагаються зрозуміти систему стародавніх торговельних мереж. Автор Періплу стверджує, що отримав цю інформацію від одного моряка Гіппала, але на той час про все це вже мало бути добре відомо багатьом мореплавцям у Червоному морі. Захоплення Єгипту Августом у 30 р. до н.е. дало величезний стимул для розвитку торгових шляхів. Страбон, який подорожував Нілом на початку І ст. н.е., зазначав, що якщо раніше дуже небагато кораблів вирушало до Індії з порту Міос Хормос на Червоному морі, то тепер щороку відпливало 120 суден.
Періпл надавав необхідну для мореплавця інформацію. Так:
Порт Муза [південна Аравія], хоча й без гавані, але має гарний рейд для стоянки, адже завдяки піщаному дну тут всюди можна кинути якір… Найкращий час для плавання сюди – десь у вересні…
І:
Цю затоку, що веде до Барігази [у Камбейській затоці], через її вузькість важко проходити суднам, що припливають із боку моря… У самому гирлі затоки розкинувся нерівний, усіяний скелями риф… Навпроти нього, з лівого боку, є мис… кидати якір тут важко через течію…
Укладач також наводить численні подробиці стосовно товарів, якими торгували в кожному порту. У Музі, наприклад, він згадує про наявність тканин пурпурового кольору, арабського одягу з рукавами, частина якого була виткана золотими нитками, ковдр, шафрану, смирни, фінікового вина, пшениці та алебастру.
Після опису портів Червоного моря, східного узбережжя Африки, Аравії та Індії Періпл закінчується розповідями мандрівників про те, що лежить за межами відомого світу. Останньою встановленою точкою був острів на схід від порту в гирлі Гангу:
За цим регіоном, уже на самій півночі, там, де десь на зовнішній окраїні закінчується море, у глибині континенту лежить величезне місто, яке називається Сіна [Китай], звідки шовкові нитки, пряжу й тканину везуть суходолом… і річкою Ганг… Дістатися до цієї Сіни нелегко, бо люди рідко приходять звідти, і їх дуже мало.
Періпл – це видатний документ, який відображає інтенсивність торгівлі та величезне розмаїття перевозимих товарів: ладан і смирна з Аравії, індиго, бавовна й хутра з гирла Інду, слонова кістка, сердолік і чорний перець із південної Індії, високоякісні перли зі Шрі-Ланки. Розкопки в багатьох згаданих портах підтвердили деякі деталі й, ба більше, додали багато нових.
7.21 Починаючи з І ст. н.е. морські шляхи між римським світом та Індією через Червоне море та Перську затоку ставали все більш важливими для торгівлі, що призвело до виникнення численних процвітаючих портів.
Значна частина морських перевезень Червоним морем прямувала до портів Береніс і Міос Хормос на західному узбережжі або до Арсіної-Клісми на півночі. На східному узбережжі Левке Коме, здається, був менш залучений до морських перевезень, але активно використовувався для караванної торгівлі з півдня. Порт Айла[52] (або Аела) на півночі Акабської затоки обслуговував шляхи до Сирії або до Гази на середземноморському узбережжі. Розкопки в Міос Хормосі та Беренісі надали масу свідчень торгівлі в Індійському океані. В археологічних контекстах були знайдені конкретні імпортні товари, зокрема коштовне каміння, спеції, текстиль, кошики, кокоси, боби мунг, рис, бамбук і скляні намистини – усе з південної Індії та Шрі-Ланки. В одному місці також було знайдено індійський глечик, де зберігалося 7,5 кг чорного перцю горошком. Але, мабуть, найбільш показовими були знахідки корабельної тикової деревини з Індії, деталей такелажу та індійської бавовняної парусини – усе це чітко вказує на те, що в цей порт приходили кораблі, побудовані (або відремонтовані) на індійському субконтиненті. Іншими свідченнями присутності тут індійців були написи, видряпані на глиняному посуді кількома мовами Індії.
Головними портами південної Аравії були Муза, на підході до Баб-ель-Мандебської протоки, і Кана на березі Аденської затоки. Це були основні проміжні порти, де, окрім необхідних припасів, кораблі могли прийняти на борт ладан і смирну місцевого походження, а також фінікове вино й тканини. Розкопки в Кані виявили товарний склад, де зберігалися пахощі. Кана була основним пунктом завантаження для суден, що йшли до північної та південної Індії, а знахідка індійського кухонного посуду свідчить про присутність тут індійських мореплавців. Звідси також можна було подорожувати східним узбережжям Африки або плисти на північ уздовж узбережжя Аравійського півострова до Перської затоки, де морська торгівля, схоже, знаходилася переважно в руках арабів і парфян.
Головними портами північної Індії були Барбарікум у гирлі річки Інд і Барігаза на річці Нармада, на 30 км вище за течією від Камбейської затоки. Обидва порти забезпечували прямий доступ до Кушанської імперії, Барбарікум – до Гандхари й далі до Центральної Азії та Таримського басейну, Барігаза – до північної Індії та долини Гангу. У південній Індії найчастіше використовувалися два порти: Муціріс (біля селища Паттанам) на Малабарському узбережжі та Арікамеду (сучасне Пудучеррі) на Коромандельському узбережжі. Розкопки в Арікамеду показали, що до початку контактів із римським світом наприкінці І ст. до н.е. цей порт був рибальським селищем. Під час контактів, пік інтенсивності яких припадає на період з 50 р. до н.е. до 50 р. н.е., сюди привозили великі обсяги середземноморського вина, а також витонченого середземноморського посуду. У порту були знайдені майстерні, де місцеві жителі виготовляли скляні намистини та обробляли коштовне каміння, слонову кістку й мушлі на експорт.
Картина, створена на основі класичних джерел і розкопок, дає нам певне уявлення про рівень складності морських мереж у період їхньої максимальної продуктивності у І і ІІ ст. н.е. До них були залучені мореплавці з усіх регіонів – римського Єгипту, Аравії, Парфії та Індії. Індійці жили, принаймні, частину року, на Червоному морі та в арабських портах, а в Муцірісі та Арікамеду могли існувати анклави римських торговців, подібно до того, як пізніше Ост-Індійська компанія мала свої факторії в Калькутті та інших місцях.