В Матюрета на шиї теж така торба. Він навіть не знає, хто її почепив. До причалу нас проводжає і фельдшер Фернандес. Він дає кожному картку до лікарні на острові Руайяль. Ось і човен. На ньому шестеро веслярів і двоє наглядачів з карабінами – один на носі й один біля стерна. Серед веслярів я бачу Шапара. Відчалюємо. Тільки-но весла занурюються у воду, Шапар питає мене:
– В тебе все гаразд, Метелику? Ти отримував кокосові горіхи?
– Ні, чотири останніх місяці не отримував.
– Я знаю. Нам не пощастило. Той бідолаха Добре тримався. Він знав тільки мене, але не виказав.
– Що з ним?
– Помер.
– Та що ти кажеш?! Від чого?
– Здається, як вірити одному санітарові, йому розбили ногами печінку…
Виходимо на причал Руайялю – найголовнішого з трьох островів. Годинник на булочній показує третю. Пополудневе сонце дуже гаряче, воно засліплює очі й пече немилосердно. Наглядач просить прислати двох санітарів. Двоє кремезних, одягнених у біле каторжан піднімають, мов пір'їну, ноші з Клузйо, і ми з Матюретом ідемо слідом за ними. Наглядач з паперами в руці ступає позаду.
Дорога, завширшки з чотири метри, встелена рінню. Іти нею важко. На щастя, санітари час від часу зупиняються й чекають, поки ми їх наздоженемо. Тоді я сідаю на ручку нош біля Клузйо і погладжую йому чоло. Він щоразу розплющує очі, всміхається мені й каже:
– Метелику, мій любий!..
Матюрет бере його за руку.
– Це ти, малий? – шепоче Клузйо. Він дуже щасливий, що ми біля нього.
Під час однієї зупинки нас поминає бригада каторжан, які йдуть на роботу. Майже всі вони прибули до Гвіани тим самим кораблем, що й я. Проходячи мимо, каторжани підбадьорюють нас теплими словами. Коли ми вибираємося нагору, то бачимо найвище начальство островів: воно сидить у затінку під білим будинком. Підходимо до коменданта Барро, прозваного "Сухим Кокосом". Не підводячись, комендант каже нам:
– То як там у в'язниці? Не дуже тяжко було? А хто це на ношах?
– Клузйо.
Комендант дивиться на нього, потім наказує:
– Відведіть їх до лікарні. Коли вони вийдуть звідти, попередьте мене. Я сам огляну їх перед тим, як відсилати до табору.
У просторій, добре освітленій лікарняній палаті нас кладуть на ліжка з чистенькими простирадлами й подушками. Я зустрічаю тут Шаталя – фельдшера із палати з посиленим наглядом у лікарні Сен-Лоран-дю-Мароні. Він одразу ж заходжується біля Клузйо і наказує наглядачеві покликати лікаря. Той приходить о п'ятій годині. Довго й старанно обстежує Клузйо і незадоволено хитає головою. Потім дає вказівки й підходить до мене.
– А нас із Метеликом добрими друзями не назвеш, – каже він Шаталю.
– Це мене дивує, лікарю, адже Метелик – славний хлопець.
– Може, й так, але він має на мене зуб.
– За що?
– За обстеження у в'язниці.
– Лікарю, ви називаєте обстеженням оте своє зазирання у віконце?
– Адміністрація розпорядилася не відчиняти камер.
– Гаразд, лікарю. Але я сподіваюсь, ви тільки виконуєте вказівки адміністрації, а не поділяєте її думку?
– Ми побалакаємо про це іншим разом. Я постараюся повернути сили вам і вашому товаришеві. Що ж до того третього, то, боюся, допомагати йому вже пізно.
Шаталь розповідає мені, що його запідозрили в підготовці втечі й заслали на острови. Повідомляє також, що Жезюса – того, який ошукав мене під час моєї втечі, – вбив хтось із прокажених. Шаталь не знає, як його звати, і я собі думаю: "Чи то був не один із тих, котрі так великодушно допомогли нам?"
Життя каторжан на островах Салю зовсім не таке, як дехто собі уявляє. Більшість колишніх злочинців дуже небезпечні з багатьох причин. Передусім тому, що всі добре харчуються, бо тут іде торгівля спиртним, сигаретами, кавою, шоколадом, цукром, м'ясом, свіжими овочами, рибою, лангустами, кокосовими горіхами тощо. До того ж тут дуже здоровий клімат. Отже, всі на островах при доброму здоров'ї. З іншого боку, тут тільки той, хто дістав певний термін, сподівається вийти на волю, а засуджені до довічної каторги – пропащі серед пропащих – настроєні дуже вороже. Всі – й каторжани, й наглядачі – день у день чимось спекулюють. Цей набрід важко зрозуміти. Дружини наглядачів вибирають молодих каторжан для домашньої роботи, і ті частенько стають їхніми коханцями. Цих хлопців називають "родинними служниками". Одні з них працюють садівниками, інші – кухарями. Вони виконують також роль зв'язкових між табором та домами наглядачів. Каторжани не зневажають "родинних служників", бо завдяки їм мають змогу спекулювати, але й не дуже прихильні до них. Жоден справжній каторжанин не опуститься так низько й не виконуватиме цієї роботи, не піде ні тюремником, ні прибиральником у їдальні наглядачів. Навпаки, справжні каторжани дорого платять за те, щоб не працювати на наглядачів, – вони йдуть асенізаторами, санітарами, садівниками у в'язничному саду, різниками, пекарями, веслярами, листоношами, доглядачами на маяку, згоджуються збирати опале листя чи поганяти буйволів. Усі ці посади в руках справжніх каторжан. Справжній каторжанин ніколи не лагодить ні захисних мурів, ні доріг, ні сходів, не садить кокосових пальм – одне слово, не працює на сонці чи під охороною. Робочий день тут триває з сьомої ранку до дванадцятої і з другої пополудні до шостої. Робота об'єднує цей різношерстий набрід – в'язнів і наглядачів, які живуть разом у невеличкому поселенні, де кожну подію обговорюють, кожного засуджують, де за кожним стежать і кожен намагається бути обережним.
У неділю мене провідують у лікарні Дега й Галгані. Ми їмо рибу з часниковою підливою, юшку, картоплю, сир, п'ємо каву й біле вино. Цей обід ми – Шаталь, Дега, Галгані, Матюрет, Гранде і я – влаштували в кімнаті Шаталя. Товариші просять мене розповісти все про себе, про свою втечу. Дега вирішив нізащо не втікати, Він чекає з Франції помилування на п'ять років. Три роки він відсидів у Франції і три тут, отож йому залишиться ще чотири. Дега має твердий намір відбути свій термін до кінця. А Галгані запевняє, нібито про нього клопочеться корсіканський сенатор.
Потім слово знов беру я. Я розпитую товаришів про тутешні найзручніші для втечі місця. В кімнаті зчиняється гамір. Дега й Галгані таке й на думку не спадало. Зате Шаталь вважає, що в одному з садків можна збити пліт. А Гранде, виявляється, працює ковалем у "робітні". "Робітня" – це майстерня, де є свої маляри, столяри, ковалі, муляри, водопровідники – близько ста двадцяти чоловік. Вони обслуговують будинки адміністрації. Дега – головний бухгалтер, він допоможе мені вибрати таку роботу, яку я схочу. Гранде обіцяє сприяти мені в картярській грі, отже, я добре житиму на виграні гроші, не витрачаючи тих, що в капсулі. Згодом я пересвідчуюся, що грати в карти дуже цікаво, хоч і дуже небезпечно.
Неділя минає напрочуд швидко.
– Уже п'ята година, – каже Дега, який носить на руці гарний годинник. – Треба повертатися до табору.
На прощання Дега дає мені п'ятсот франків, щоб я міг пограти в карти, – інколи в нашій палаті складаються непогані партії. Гранде дарує мені чудовий ножик, лезо якого він загартував власноручно. Це грізна зброя.
– Носи його при собі завжди, вдень і вночі.
– А якщо обшук?
– Обшуки найчастіше роблять тюремники-араби. І коли вони когось бояться, то ніколи не знаходять у нього зброї, навіть якщо намацають її.
– Тепер побачимося вже в таборі, – кидає Гранде.
Перше ніж піти, Галгані каже, що зайняв для мене місце в своєму кутку й що вони приймуть мене до свого гурту (в гурті всі харчуються разом і мають спільну касу). Дега ночує не в таборі, а в адміністративному будинку.
Ми тут уже три дні, але я просиджую ночі біля Клузйо і ще не розібрався в житті палати, де нас чоловік шістдесят. Згодом Клузйо стає гірше, і його переводять до окремої палати, де лежить іще один тяжкохворий. Шаталь нашпигукав Клузйо морфієм. Він боїться, що той не доживе до ранку…
У залі по тридцять ліжок обабіч проходу завширшки три метри. Майже всі вже зайняті. На всю залу – дві гасові лампи.
– Он там грають у покер, – каже мені Матюрет.
Я підходжу до картярів.
– Чи я можу бути п'ятим?
– Еге ж, сідай. У нас мінімальна ставка – сто франків. Починаючи грати, треба мати три ставки, тобто триста франків. Ось жетон на триста франків.
Я даю двісті франків на збереження Матюретові. Парижанин Дюпон каже мені:
– Ми граємо за англійськими правилами – без джокера. Знаєш?
– Так.
– Тоді роздавай карти.
Швидкість, з якою грають ці люди, неймовірна. В цій грі подвоювати ставку треба вмить, інакше ведучий гри кричить: "Ставку подвоєно пізно", – і ти лишаєшся з носом. Тут я відкриваю для себе новий прошарок каторжан-картярів. Вони живуть з карт, для карт і картами. Їх цікавить тільки гра в карти. Вони забувають про все: ким вони були, на скільки їх покарано, що можна зробити, аби змінити своє життя. Їх не цікавить, хто їхній партнер у грі – хвацький чолов'яга чи ні, їм аби тільки грати.
Ми грали цілу ніч. Я виграв тисячу франків. Скінчивши грати, я йду до свого ліжка, коли до мене підходить Поло й просить мене позичити йому сто франків, бо він ще хоче пограти в белот. Йому потрібно мати двісті франків, а він має лише сто.
– На, візьми триста. Якщо виграєш, половина моя, – кажу я йому.
– Дякую, Метелику. Я чув, що ти добра людина. Будемо друзями.
Він простягає мені руку й звеселілий іде од мене.
Вранці Клузйо і справді помер. Учора ввечері, на кілька хвилин опритомнівши, він сказав Шаталю, щоб той більше не давав йому морфію.
– Я хочу померти при свідомості, сидячи на ліжку і щоб біля мене були друзі.
Він дуже не хотів, щоб його переводили до окремої палати, але Шаталь наполіг, і наш товариш сконав у нас на руках. Я закрив йому очі. В Матюрета від болю аж перекривилося обличчя.
– Наш супутник у такій прекрасній мандрівці залишив нас. Його тіло кинули акулам.
Коли я почув слова: "Його тіло кинули акулам", – у мене мороз пішов поза шкірою. І справді, на островах нема кладовища для каторжан. Коли помирає каторжанин, його тіло після заходу сонця кидають у море між островами Сен-Жозеф та Руайяль, де повно акул.
Після смерті товариша лікарня стає для мене нестерпною. Я переказую Дега, що позавтра маю намір вибратися звідси. Він надсилає мені записку: "Попроси Шаталя, щоб дав тобі два тижні відпочинку в таборі.