Якби я не поїхала у Вітбі, можливо, бідолашна Люсі була би зараз з нами. Вона не ходила на церковний цвинтар, поки не приїхала я, а якби вона не ходила туди зі мною вдень, то і вночі уві сні не пішла б. А коли б Люсі не пішла туди вночі уві сні, чудовисько не завдало б їй шкоди. О, чому я взагалі поїхала у Вітбі? Ну ось, я знову плачу! Не розумію, що на мене сьогодні найшло. Я маю приховати це від Джонатана, бо якщо він дізнається, що я плакала двічі за один ранок… Я ніколи не плачу через жаль до себе, а Джонатан ніколи не давав приводу для сліз, це розіб'є йому серце. Я вдам із себе хоробру, він ніколи не повинен бачити, що у мене очі на мокрому місці. Гадаю, що це один із уроків, який ми, бідолашні жінки, маємо добре затямити.
Я не можу точно пригадати, як я заснула минулої ночі. Пам'ятаю, що раптом почула, як валують собаки, а ще дивні звуки, схожі на бурхливе вмовляння, що лунали з кімнати містера Ренфілда, розташованої десь вище. Потому запала тиша; тиша була настільки глибокою, що я злякалась і, підвівшись, визирнула у вікно. Навколо було темно і тихо, здавалося, чорні тіні, що їх відкидали дерева у місячному світлі, зберігають якусь мовчазну таємницю. Все видавалося нерухомим, похмурим і застиглим, неначе оповите смертю чи фатумом, а тонка смужка білого туману, що по траві повзла до будинку повільно, майже непомітно, здавалася єдиною життєздатною субстанцією навколо мене. Думаю, переміна думок добре вплинула на мене, бо коли я повернулася до ліжка, то відчула, як мене охопила важка сонливість. Я хвильку полежала, але так і не змогла заснути, тому підвелася з ліжка і знову визирнула у вікно. Туман розповзся і зараз опинився мало не біля самого будинку, і я бачила, як він стелеться попід стіною, неначе підкрадаючись до вікон. Бідолашний Ренфілд заходився бешкетувати ще голосніше, і хоча я не могла розпізнати слова, які він вимовляв, я таки зрозуміла за його тоном, що він пристрасно когось вмовляє. Потім я почула шум боротьби і збагнула, що з ним борються санітари. Я так перелякалася, що кинулася в ліжко, накрилася з головою ковдрою і заткнула пальцями вуха. Тієї миті мені анітрохи не хотілося спати, принаймні мені так здавалося, але, напевно, я заснула, бо окрім сновидінь, не пам'ятаю нічого, що відбувалося до настання ранку, коли Джонатан збудив мене. Гадаю, мені знадобилося трохи зусиль і часу, щоб усвідомити, де я перебуваю і що людина, яка нахилилася наді мною, — Джонатан. Мої сновидіння були дуже своєрідними, але це типово, коли думки наяву зливаються зі сновидіннями чи продовжуються уві сні.
Думаю, що уві сні я і далі чекала на повернення Джонатана. Я дуже хвилювалася за нього. Але я не мала сили діяти, мої ноги, руки і мозок поважчали, все уповільнилося. Отже, я неспокійно спала і думала. Потім мені здалося, що повітря стало важким, сирим і холодним. Я стягнула ковдру з обличчя і з подивом побачила, що все навколо мене розпливається. Газовий ріжок, який я залишила світити для Джонатана, трохи прикрутивши світло, нагадував якусь крихітну червону іскру серед туману, що, вочевидь, зробився густішим і вповз до кімнати. Але мені здавалося, що я зачинила вікно, перш ніж лягати в ліжко. Я хотіла підвестися і пересвідчитися в цьому, але якийсь свинцевий летаргічний сон скував мої м'язи і навіть мою волю. Все, що я могла зробити, — це лежати і терпіти. Я заплющила очі, але могла бачити крізь повіки. (Дивовижно, як жартують інколи наші сновидіння і як чудово працює наша уява). Туман дедалі густішав, тепер я бачила, як він проникає в кімнату, розливаючись нею, неначе дим або пара, що утворюється при кипінні води, але проникав він не через вікно, а через дверні щілини. Він помітно густішав, аж почав концентруватися у вигляді колони, схожої на хмару, на вершині якої я бачила світло газового ріжка, що горів, неначе червоне око. У мене в голові все пішло обертом, бо колона почала кружляти по кімнаті, і через неї мені пригадалися слова зі Святого Писання: "вдень у стовпі хмари… а вночі в стовпі огню".[26] Чи це насправді була духовна настанова, що прийшла до мене уві сні? Але цей стовп містив у собі одночасно і день, і ніч, бо у червоному оці був вогонь, який вбирав у себе мої очі, бо поки я дивилася, полум'я розділилося і засяяло, як мені здавалося, крізь туман, двома червоними очима, такими, про які мені розказала Люсі у своїй безладній оповіді, коли ми були на скелі й призахідне сонце кинуло червоні полиски у вікна церкви святої Марії. Раптом я захлинулася від жаху, бо згадала, що Джонатан бачив, як ті жахливі жінки матеріалізувалися з туману, який кружляв у місячному сяйві. Напевно, я знепритомніла уві сні, бо далі вже нічого не пам'ятаю. Останнім проблиском свідомості було видіння, ніби якесь багряно-біле обличчя нахилилося наді мною з туману.
Треба бути обережною з такими сновидіннями, бо вони можуть зашкодити свідомості, якщо виникатимуть надто часто. Я могла би попросити доктора Ван Гелсінґа або доктора Сьюарда, щоб прописали мені якесь снодійне, але боюся стривожити їх. Такі сновидіння у теперішній час можуть завдати їм хвилювань. Цієї ночі я докладу всіх зусиль, щоб заснути природнім чином. Якщо в мене нічого не вийде, тоді завтра ввечері я попрошу їх дати мені дозу хлоралу; за один раз він не завдасть мені шкоди, проте дасть змогу добре виспатися вночі. Минула ніч виснажила мене так, ніби я взагалі не спала.
2 жовтня, десята година вечора
Минулої ночі я спала, але без снів. Напевно, я заснула дуже міцно, бо не прокинулася, коли Джонатан прийшов лягти в ліжко. Але сон не відновив моїх сил, бо сьогодні я відчуваю жахливу слабкість і кволість. Учора весь день я намагалася читати або дрімала. Вдень містер Ренфілд спитав, чи може він побачитися зі мною. Бідолашний чоловік, він був дуже лагідний, а коли я виходила, він поцілував мою руку і закликав Господа послати мені свою благодать. Це справило на мене величезне враження. Я плачу, коли думаю про нього. Це моя нова слабкість, із якою треба бути обережнішою. Джон почуватиметься нещасним, якщо дізнається, що я плакала. Його й інших не було до обіду, а, повернувшись, вони мали стомлений вигляд. Я зробила все, що змогла, щоб підбадьорити їх, і вочевидь, мої зусилля пішли мені на користь, адже я забула про свою втому. По обіді вони відправили мене до ліжка і всі гуртом подалися надвір, як вони сказали, покурити, але я усвідомлювала, що вони хочуть поділитися тим, що сталося з кожним упродовж дня. За манерами Джонатана я визначила, що він має повідомити дещо важливе. Я зовсім не хотіла спати, хоча мала б, отож перш ніж вони вийшли, я попросила доктора Сьюарда дати мені трохи опіату, тому що погано спала попередньої ночі. Він був настільки добрий до мене, що приготував снодійний порошок і дав його мені, сказавши, що це мені не зашкодить, бо діє дуже м'яко… Я випила його і чекаю на сон, який поки що далеко. Сподіваюся, що не зробила помилки, бо коли сон почне загравати зі мною, прийде новий страх, що я вчинила дурницю, позбавивши себе можливості прокинутися, бо у мене таке відчуття, що вона мені може знадобитися… Але мене починає хилити на сон. На добраніч!
Розділ 20
Щоденник Джонатана Гаркера
1 жовтня, вечір
Я захопив Томаса Снеллінґа у нього вдома на Бетнел Ґрін, але, на жаль, він не міг нічого пригадати. Перспектива випити зі мною кухоль пива так звабила його, що він зарано напився. Однак від його дружини, яка мала пристойний вигляд, я довідався, що він був лише помічником Смоллета, котрий із них двох був відповідальний за роботу. Отже, я вирушив у Волворт і заскочив там містера Джозефа Смоллета вдома, вдягненого по-домашньому, за пізньою чашкою чаю без блюдця. Він виявився порядним розумним парубком і належить, я переконаний, до кваліфікованого і благонадійного типу робітників, та ще й має голову на плечах. Він усе пам'ятав про інцидент із ящиками. Витягнувши із якогось загадкового вмістища у верхній задній частині штанів страх який пошарпаний записник, увесь списаний напівстертими ієрогліфічними записами, зробленими товстим олівцем, він дав мені адресу призначення скринь. Він сказав, що шість скринь із повоза, які він забрав у Карфаксі, були доправлені на Кіксенд-стріт, 197, в Майл-енд-Нью Таун, а інші шість він відправив на Джамайка-лейн у Бермондсі. Якщо граф збирався розкидати ці свої жахливі схованки по всьому Лондону, то ці місця він обрав для початку, щоб потім збільшити їхню кількість. Систематичність, із якою це робилося, змусила мене подумати, що граф не хотів обмежувати себе двома районами Лондона. Зараз він тримався східної частини північного і південного узбереж, а також півдня. Певна річ, у своїх диявольських планах він навіть не збирався відмовлятися від півночі і заходу, не міг обійти увагою й Сіті — саме серце фешенебельної частини Лондона на заході й південному заході. Я повернувся до Смоллета і спитав його, чи може він щось повідомити про інші скрині, які були вивезені з Карфакса. Він відказав:
— Ви добре поставилися до мене, добродію (я-бо дав йому півсоверена), тому я розкажу вам усе, що знаю. Я чув, що чоловік на ім'я Блоксем оповідав чотири ночі тому в закладі на Пінчераллей, як він і його хлопці зробили важку роботу в старому будинку в Перфліті. Така робота нечасто трапляється; гадаю, що Сем Блоксем міг би сам розказати вам більше.
Я запитав у нього, де можна знайти цього Блоксема. Я пообіцяв хлопцеві, якщо він скаже мені адресу, то заробить іще півсоверена. Хлопець швидко проковтнув решту чаю, підвівся і сказав, що збирається розпочати пошуки Блоксема. Але у дверях він зупинився і мовив:
— Слухайте, добродію, ви мені тут ні до чого. Можливо, я швидко знайду Сема, а можливо, й ні. У будь-якому разі сьогодні він не буде налаштований розповісти вам багато. Сем — чоловік великого серця, коли зазирає у чарку. Якщо ви дасте мені конверт із маркою і напишете на ньому адресу, я з'ясую, де Сем перебуває, і сьогодні ж увечері напишу вам. Але будьте готові зустрітися із ним з самого ранку, бо він прокидається рано й одразу ж вирушає на роботу, і байдуже, скільки він випив напередодні ввечері.
Це була слушна пропозиція, тому одну з дівчаток відправили з пенні купити конверт і аркуш паперу, а решту вона візьме собі.