Ось чим обернулася її слабкість! Якби Джек залишився біля неї, а не був кинутий у фабричну розпусту, якби вона віддала його у колеж, де він навчався б із своїми ровесниками, хіба він став би злодієм? О, як достеменно збулось пророцтво отого лікаря. Вона побачить сина пропащим, приниженим.
Грубі недільні веселощі робітників, запахи, якими просякла кімната, завдавали їй ще гостріших докорів сумління. І оце тут Джек живе цілих два роки!.. Легковажна й поверхова, неспроможна збагнути, що таке праця і якими мозолями люди заробляють на хліб, вона відчула тільки гостру відразу й обурення на саму думку про таке існування. Щоб відігнати сумні думки, вона взяла розгорнуті перед нею проспекти "колонії" і здригнулася, прочитавши: "Батьківський дім. Виправний навчальний заклад. Застосовується режим цілковитої ізоляції. Діти перебувають у окремих камерах і ніколи між собою не бачаться, навіть у каплиці". Серце їй стиснулося, вона закрила брошуру і, підійшовши до вікна, стала вдивлятися в смужку Луари, що, видніючись у кінці завулка, хвилювалася, як море під струменями дощу; Шарлотта нетерпляче чекала д'Аржантона, а з ним і сина.
Тим часом д'Аржантон поспішав виконати свою місію, заздалегідь тішачись її наслідками. Він ні за які гроші не поступився б такою роллю. Адже він так любив похизуватися, прибираючи театральні пози, і немає сумніву: він таки покаже себе! Віршомаз уже подумки готував промову, яку виголосить перед злочинцем, уявляв, як змусить того навколішках благати прощення у кабінеті директора. А поки що всі його заздалегідь обмірковані пози в загальних рисах зводилися до того, що він, велично піднісши голову, з поважним, як і належить у такому випадку, виразом обличчя, в темному костюмі й чорних рукавичках, міцно тримаючи високо над собою парасольку, урочисто чимчикував центральною вулицею Ендре, безлюдною через негоду й час вечерні.
Якась стара жінка показала йому Рудиків дім. Д'Аржантон минув затихлий на неділю завод, що вдоволено підставляв під освіжаючий дощ свої закіптюжені чорні дахи. Але, підходячи до будинку, на який йому щойно вказали, він нерішуче став, подумавши, що помилився. Серед усіх будинків, що вилаштувались уздовж вулиці-казарми, тільки в ньому панувало радісне пожвавлення. Із прочинених вікон нижнього поверху чулися веселі танцювальні бретонські пісні і важкий тупіт ніг, наче танцювали не на підлозі, а на сільському майдані. Танцювали, як кажуть у Бретані, "під голос"., танцювали весело, з притупуванням і лясканням у долоні.
"Не може бути... Я помилився будинком...– подумав д'Аржантон, що приготувався побачити затьмарене горем житло, куди він увійшов би як рятівник.
Раптом хтось крикнув:
– Ану, Зінаїдо, давай "Олив'яний таріль"!
Кілька голосів і собі закричало:
– Атож, атож, Зінаїдо, заспівай про "Олив'яний таріль"!..
Зінаїда! Але ж так звати Рудикову дочку! Щось ці люди надто веселі у такій біді! Д'Аржантон усе ще вагався, а високий жіночий голос тим часом затяг:
У корчмі "Олив'яний таріль"...
Хор, у якому серед жіночих голосів чулися й чоловічі, підхопив:
У корчмі "Олив'яний таріль"...
І відразу перед вікном закружляли білі очіпки, зашурхотіли суконні спідниці, почулися охриплі від крику голоси:
– Давай, бригадире!.. Давай, Джеку!.. – горлали в кімнаті.
Як на обкрадених, то це вже занадто!.. Вкрай заінтригований віршомаз штовхнув двері, і в хмарах куряви, яку здійняли танцюристи, першим, кого він помітив, був Джек – отой злодій, майбутній в'язень колонії для неповнолітніх! Він гицав із сімома чи з вісьмома дівчатами, і одна з них, весела й розпашіла товстунка, щосили тягла у коло вродливого бригадира митницької служби. Притиснувшись до стіни, відступаючи подалі в куток від танцюристів, приємний сивий чоловік, щасливий, сяючий, радий цим бурхливим веселощам, умовляв піти в коло високу бліду молодицю із сумною усмішкою на устах.
Що ж сталося?
А ось що...
На другий день після того, як директор заводу Ендре написав листа Джековій матері, до його кабінету зайшла схвильована і збуджена Рудикова дружина. Незважаючи на виявлений їй холодний прийом, бо давно звикла до мовчазної зневаги з боку порядних людей, вона відмовилась від запропонованого стільця і, випроставшись, з несподіваною для неї твердістю в голосі заявила:
– Я прийшла сказати вам, пане, що учень ні в чому не винен. Це не він украв посаг моєї пасербиці.
Директор аж підскочив у кріслі.
– Проте ми маємо докази.
– Які докази? Найнезаперечніший з них тільки той, що чоловіка не було дома і з нами лишався Джек. Так от, пане, я й прийшла спростувати цей доказ. Тієї ночі, крім Джека, у домі був іще один чоловік.
– Чоловік? Нантець?..
Вона ствердно кивнула.
О, яка ж вона була бліда!
– Отже, це Нантець украв гроші?
Чи пробігла хоч тінь вагання на її змертвілому обличчі? В усякому разі вона відповіла спокійно й твердо:
– Ні, грошей Нантець не брав... Їх узяла я... І віддала йому...
– Нещасна!..
– Саме так, я дуже нещасна. Він казав, що бере їх лише на два дні, і весь цей час я чекала, хоча бачила чоловіків розпач, Зінаїдині сльози, хоча страшенно боялася, що засудять невинного... Яка мука!.. Ніяких новин. Тоді я написала записку: "Якщо завтра об одинадцятій дня я не одержу грошей, то донесу на себе й на вас"... І ось я тут.
– Ви тут, ви тут!.. Але що вам від мене треба?
– Я хочу, щоб ви затримали справжніх злочинців, тепер вони вам відомі.
– А ваш чоловік? Таке подвійне безчестя його уб'є.
– І мене теж! – відповіла вона засмучено й гордо. – Померти найлегше. А піти на те, на що я йду зараз, далеко важче, повірте!
Вона говорила про смерть із якоюсь похмурою одержимістю.
Вона чекала її, кликала із таким сп'янінням, із яким ніколи не чекала й не кликала навіть свого коханця.
– Якби ваша смерть могла зарадити лиху, – суворо промовив директор, – якби такою ціною можна було повернути посаг бідної дівчини, я б іще зрозумів ваше бажання померти... Але в даному разі це, власне кажучи, вихід тільки для вас самої. Становище інших не зміниться, а стане іще гіршим, ще похмурішим, тільки й всього.
– То що ж робити? – убитим голосом запитала вона.
І в тій непевності виявилась попередня Клариса – висока тендітна жінка, знеможена надмірною для неї внутрішньою боротьбою.
– Перш за все треба врятувати хоча б частину грошей. Можливо, ще щось лишилося.
Клариса похитала головою. Вона добре знала того запеклого гравця. Вона пам'ятала, яким чином він заволодів грішми, як він мало не через її тіло кинувся до шкатулки, і не сумнівалася, що він грав і програв усе до останнього су.
Директор подзвонив. Зайшов наглядач, колишній жандарм – заклятий недруг Белізера.
– Вам доведеться поїхати в Сен-Назер, – наказав директор. – Скажете Нантцю, що він мені терміново потрібен. Для певності не спускайте з нього очей.
– Нантець в Ендре, пане директор. Я щойно бачив, як він вийшов від пані Рудик. Він безумовно іще десь тут, недалеко.
– Дуже добре... Чимшвидше його знайдіть і приведіть сюди. Тільки не кажіть йому, що бачили пані Рудик у моєму кабінеті... Не можна, щоб він щось запідозрив...
– Розумію...– підморгнув проникливий наглядач, хоч насправді нічогісінько не зрозумів.
Він крутнувся на підборах і вийшов.
У кабінеті запала мовчанка. Спершись об кутик письмового столу, Клариса задумалась, безмовна й сувора; заводський шум, то благальні й жалібні, то погрозливі стогони і свист пари здіймали ще більшу бурю в її душі.
Двері весело розчахнулися.
– Ви мене кликали, пане директор? – бадьоро запитав Нантець.
Клариса, її бліде обличчя, суворий вигляд начальника...
Він усе зрозумів.
Отже, вона дотримала слова.
На хвилину його нахабне і грубе обличчя перекосилося від дикої розгубленості, розгубленості загнаної в глухий кут людини, ладної вбити, аби тільки вискочити із безвиході; потім він похитнувся, ніби зламаний тяжкою внутрішньою боротьбою, і впав навколішки перед письмовим столом.
– Простіть! – пробурмотів він.
Директор жестом велів йому встати.
– Позбавте нас ваших благань і сліз. Ми вже на них надивилися. Перейдімо до діла... Ось ця жінка заради вас обікрала чоловіка й дочку. Ви обіцяли принести гроші через два дні.
Нантець з невимовною вдячністю подивився на коханку, яка, збрехавши, врятувала його. Але Клариса навіть не глянула в його бік. У неї вже не було бажання дивитися на нього. Надто добре вона роздивилась його у ніч злочину!..
– Де гроші? – повторив директор.
– Ось... Я приніс їх.
Він і справді приніс їх, але, не знайшовши Кларису дома, поквапився зникнути з ними і вже тікав у бік грального дому, щоб знову спробувати щастя. То був таки запеклий гравець.
Директор узяв гроші, покладені на стіл.
– Тут усі?
– Бракує вісімсот франків...–вагаючись, відповів
Нантець.
– Ага, зрозуміло. Приховано для вечірньої гри.
– Ні, клянуся вам. Я їх програв. Але я знову їх виграю.
– Не варто. Від вас більше ніхто нічого не вимагає. Я сам докладу вісімсот франків, яких бракує. Я не хочу, щоб дівчина втратила бодай су із свого посагу. Тепер потрібно пояснити Рудику, як зникли і як знайшлися гроші. Сідайте й пишіть.
Директор на хвилинку задумався, а Нантець тим часом сів за стіл і взяв перо. Клариса підвела голову. Вона чекала. Цей лист обіцяв їй життя або смерть.
– Пишіть: "Пане директор! У хвилину безумства я взяв шість тисяч франків у шафі Рудиків..."
Нантець підвів голову, щоб заперечити, але злякався Клариси і мусив викласти факти з усією їх жорстокою логікою і правдивістю.
– "Рудиків"...– повторив він останнє слово директора. А той диктував далі:
– "...Ось ці гроші. Я не можу більше тримати їх у себе. Вони печуть мені руки... Звільніть нещасних, на яких через мене упала підозра, і попросіть мого дядечка простити мене. Скажіть йому, що я залишаю завод і їду звідси, не наважуючись зустрітися з ним. Я повернуся тоді, коли працею й каяттям заслужу право потиснути руку порядній людині..." Тепер поставте дату... і підпишіться...
Бачачи, що Нантець вагається, директор сказав:
– Глядіть, молодий чоловіче! Попереджаю: якщо ви не підпишете, я зараз же дам розпорядження заарештувати цю жінку...
Нантець, не сказавши жодного слова, підписався.
Директор устав.
– А тепер можете йти... Якщо хочете, їдьте у Геріньї і постарайтеся поводитись як належить.