Не дивно, що в багатьох укорінився глибинний фаталізм — світ поганий, так буде завжди, а будь-які спроби змінити його приречені.
А ось молодий американець, на ім'я Кайл Паркер, кидає виклик фаталізму.
На жаль, минув тиждень, за ним другий, потім третій, а від Кайла ані звуку. Я помітив, що Іван, Вадим і Володимир щодня втрачають надію і повертаються до фаталістичного погляду на речі — до кінця тижня я й сам цим заразився. Я стримував бажання зателефонувати Кайлові, бо боявся все зіпсувати. Але що більше часу минало після зустрічі з Кайлом, то більше я сумнівався в тому, що правильно зрозумів його слова. До кінця березня 2010 року я не міг більше чекати й набрав його номер. Кайл відразу підняв слухавку, ніби спеціально сидів і чекав мого дзвінка.
— Так, слухаю, — бадьоро промовив він.
— Добрий день, Кайле. Це Білл Браудер. Перепрошую за клопіт, але мені хотілося б дізнатися, коли приблизно буде готовий лист сенатора Кардена. Для нашої кампанії це має колосальне значення... я навіть сказав би, що воно може все змінити.
— Змушений визнати, Білле, що справи тут у нас зазвичай швидко не робляться. Але не хвилюйтеся, просто наберіться терпіння й зачекайте ще трохи. Я ставлюся до цього питання дуже серйозно.
— Що ж, я спробую, — відповів я, не відчуваючи себе переконаним. — Але якщо я хоч якось можу допомогти, прошу вас, дайте мені знати.
— Обов'язково.
Хай як я не вірив би в те, що Кайл щиро схвильований смертю Сергія, порада набратися терпіння здавалася мені ввічливою формою відмови. Я був упевнений, що багато хто у Вашингтоні не підтримає санкції, і в результаті жодного листа Кардена не буде.
Через кілька тижнів, у п'ятницю ввечері, я вирішив відволіктися ненадовго від справ, пов'язаних з нашою кампанією, і пішов з Оленою та Девідом у кінотеатр на Лестер-сквер. Там йшов політичний трилер Романа Поланскі "Примара"[15] про письменника-невидимку й впливового політика — що нагадувала мою ситуацію. Коли ми під хрускіт попкорну дивилися трейлери нових фільмів, завібрував телефон. Я глянув на номер — це був Кайл Паркер. Я шепнув Олені, що зараз повернуся, і вийшов у фоє.
— Так?
— Білле, маю гарні новини. Він готовий і в понеділок уранці піде до держсекретаря Клінтон.
— Лист? Усе ж таки вам вдалося?
— Авжеж. Зараз робимо останні штрихи, і за годину зможу вам його переслати.
Розмова була завершена. Я неуважно дивився кіно, насилу встигаючи за поворотами сюжету. Щойно фільм закінчився, ми поквапилися додому, і я одразу видрукував копію листа, адресованого Гілларі Клінтон. Стискаючи лист обома руками, я кілька разів його перечитав.
Текст був чудовий — місткий і переконливий. В останньому абзаці йшлося:
"Я закликаю Вас негайно скасувати та назавжди відкликати візові привілеї США щодо всіх осіб, причетних до цього злочину, а також їхніх утриманців та членів їхніх сімей. Зробивши це, ми певною мірою відновимо справедливість щодо загиблого пана Магнітського та його сім'ї, подамо важливий сигнал корумпованим чиновникам у Росії та по всьому світові, що США налаштовані серйозно боротися з корупцією за кордоном і тією шкодою, яку вона завдає".
Я відразу перетелефонував Кайлу:
— Це приголомшливо! Не можу передати, як багато це означає для мене й для всіх, хто знав Сергія...
— Адже я казав, що ми все зробимо, Білле, і це були не просто слова. Моє серце переповнювало горе, коли Сергія вбили. Я хочу добитися того, щоб жертва, яку він приніс, була недаремною, — сказав Кайл ледь зривистим голосом.
— Що далі?
— У понеділок листа буде надіслано Клінтон. Одразу після надсилання його опублікують на сайті комісії.
— Чудово. Тоді до зв'язку в понеділок. Гарних вихідних!
Тієї ночі я години дві крутився в ліжку, намагаючись заснути. Чи справді Карден це зробить? Раптом останньої миті щось завадить йому? А якщо вийде, що зробить Клінтон? Як відреагують росіяни?
Нарешті настав ранок понеділка. На світанку я вже був на роботі, сів на своє місце й відкрив сайт Гельсінської комісії США. Нічого. Але ранок настає в Лондоні на п'ять годин раніше ніж у Вашингтоні, тому цілком логічно було очікувати, що листа опублікують трохи пізніше.
Опівдні я знову перевірив сайт — знову нічого. Через нетерплячку тиняючись офісом, помітив, що не я один прилипнув до сайту Гельсінської комісії: на екранах Вадима, Івана та Володимира була та сама сторінка, але скільки ми її не оновлювали, лист не з'являвся.
Й ось о 14:12 — о 9:12 ранку за Вашингтоном — з'явилася нова сторінка. На мене з екрана дивилися Кузнєцов та Карпов, їхні фотографії були взяті в рамки в стилі "їх розшукує поліція". Там була копія листа сенатора Кардена держсекретарю Гілларі Клінтон. До листа додавався список із шістдесяти осіб, причетних до смерті Сергія й розкрадання податків, а поряд з кожним прізвищем були зазначені дані: дата народження, посада та роль у справі Магнітського. Карден пропонував позбавити віз на в'їзд та не видавати їх у майбутньому всім згаданим у списку особам.
Я відкинувся на спинку крісла.
Вдалося! Правду дізнаються в усьому світі. Нарешті вдалося щось зробити, щоб покликати до суду винних у загибелі Сергія. Я дивився на екран, а до горла підступав клубок... Якби ж Сергій побачив, що його несамовиті листи із слідчого ізолятора з проханнями про допомогу нарешті почуті...
За десять хвилин ця новина вже була в стрічках російських інформагентств. За пів години історію підхопила й західна преса. До кінця дня з'явився новий термін — "список Кардена", і він постійно миготів у пресі.
У Росії про Бенджаміна Кардена ніхто раніше не чув, але після 26 квітня 2010 року стало зрозуміло, що сенатор Карден зі штату Меріленд — найвагоміша постать на політичній арені. Російські правозахисники й політична опозиція взяли цю ідею на озброєння та почали писати листи президенту Обамі й голові Євросоюзу на підтримку списку Кардена.
Уперше з часів Рональда Рейгана росіяни побачили, як іноземний політик робить рішучі дії щодо прав людини в Росії.
Хай як сумно не було б, але в минулі роки, що б не діялося в Росії, іноземці нічого не помічали, а в тих поодиноких випадках, коли порушення прав людини набували розголосу, іноземні уряди майже завжди ігнорували їх. І раптом американський сенатор закликає позбавити шістдесят названих російських чиновників права на в'їзд у Сполучені Штати, бо ці люди причетні до жахливого злочину проти особистості. Безпрецедентна подія.
Тоді як прості росіяни раділи з цього, наближені до Путіна чиновники були розлючені. Люди його кола казково збагатилися на хлібних посадах, і на шляху до багатства багато хто робив жалюгідні справи. Список Кардена становив для них потенційну загрозу — вони ризикували потрапити в майбутньому під ті самі санкції. З появою цього списку все змінилося.
Утім, спочатку вони могли не дуже хвилюватися. Вашингтонський Держдепартамент не горів бажанням реагувати на лист Кардена, сподіваючись, що ситуація владнається само собою, якщо нічого не робити.
Але цього не сталося. Поки Держдепартамент ігнорував сенатора Кардена, Кайл підвищував ставки. Він організував мій виступ про справу Магнітського перед комісією Палати представників Конгресу США з прав людини імені Тома Лантоса.
Слухання було призначено 6 травня в "Рейберн-гаусі" — будівлі Палати представників Конгресу США, розташованому на південний захід від Капітолійського пагорба.
Цю будівлю добудували 1965 року, вона була зразком неокласичної архітектури, яких чимало по всьому Вашингтону, але помітно відрізнялася внутрішнім виглядом. Тут не було спрямованих вгору мармурових колон, склепінь та панелей із вишневого дерева на стінах. Натомість підлога з лінолеуму, низькі стелі та хромовані деталі годинників та ліфтів.
Я ніколи раніше тут не був, тому приїхав задовго до десятої ранку, щоб роздивитися й відчути атмосферу місця. Я ввійшов з боку Індепенденс-авеню через невеликий контрольно-пропускний пункт, на якому чергували двоє поліціянтів. Знайшовши аудиторію 2255, я зазирнув усередину. У просторій залі для слухань було влаштовано напівкруглу платформу для членів комісії, два довгі столи для запрошених доповідачів та галерею для публіки, що вміщувала сімдесят осіб. Голови — конгресмена від штату Массачусетс, на ім'я Джим Мак-Говерн — поки не було, але персонал і помічники вже ходили залою та жваво перемовлялися. Я вийшов у коридор і деякий час прокручував у голові текст свого виступу про Сергія.
Коли я повернувся до зали, на столах доповідачів уже були розставлені таблички з іменами промовців. Серед запрошених були представники авторитетних правозахисних організацій — Комітету захисту журналістів, міжнародної організації "На варті прав людини" та Центру сприяння міжнародному захисту. Як бізнесмен я відчував себе трохи ніяково серед професійних правозахисників.
У галереї я помітив Кайла Паркера, він сидів збоку, і цієї миті до зали ввійшов конгресмен Мак-Говерн. Це був чоловік приємної зовнішності з хлоп'ячими рисами обличчя, але вже з помітною лисиною. Він привітав усіх, хто мав виступити, міцним рукостисканням. Розмовляв він з явним бостонським акцентом. Не знаю чому, але я миттю перейнявся до нього симпатією. Він запропонував усім зайняти свої місця, після чого рівно в призначений час відкрив засідання.
Першою доповідачкою була захисниця російських журналістів, які зазнали політичних репресій та розправ. Вона зачитала заяву, зі знанням справи виклала суть питання й навела численні факти та цифри щодо вбивств i викрадень журналістів, які викривали злочини путінської влади. Мене схвилював як масштаб її виступу, так і глибина розуміння політичних проблем. Я ж збирався розповісти всього про одну справу, долю однієї людини й навіть не підготував письмову заяву.
Наступною доповідала представниця організації "На варті прав людини", яка також навела численні факти різноманітних порушень прав людини в Росії, які зафіксувала її організація. Ще згадала низку сумнозвісних справ, зокрема вбивство журналістів Анни Політковської та Наталії Естемірової. Я добре пам'ятав обидві трагедії, і доповідь створила на мене незабутнє враження. Коли вона закінчила промову, я ще гостріше відчув себе тут незручно.
Але ці виступи не дуже торкнулися присутніх у залі — вони регулярно відвідували подібні засідання й багато наслухалися.