Він ще не усвідомив, що я прийшов. Його обличчя мокре від поту.
— Ми все пробували робити, — озивається Колен приглушеним від болю й гніву голосом, — Розмовляли з ними, лаяли їх. Стріляли вгору. Жбурляли каміння. Розумієш, вони не звертають уваги на каміння, лигає затуляють голову рукою й жеруть далі!
— А що ж це за люди? — питає Мейссоньє з подивом, який за інших обставин видався б мені комічним. — І звідки вони йдуть?
Він кричить на них з безсилою люттю місцевою говіркою:
— Геть звідси, хай вам дідько! Бачите, що псуєте нашу пшеницю! А що ж ми будемо їсти?
— Еге ж, — каже Колен, — кричи, говори, вони однаково не відповідають! Вони жеруть. А ми гнівалися на борсука!
— А що, як ми спробуємо прогнати їх прикладами? — нарешті хрипко озивається Пейссу.
Я заперечливо хитаю головою. Не слід довіряти їхньому вигляду. Від доведеної до відчаю людини можна сподіватися всього. А рушничні приклади проти вил — зброя погана. Ні. Я знаю єдиний спосіб врятувати нашу пшеницю. Мої приятелі також знають. Але я не здатний на це. Мало сказати, що я вагаюсь, стоячи з рушницею в руках і поклавши палець на спусковий гачок. У мені відбувається якийсь дивний процес, що ніби паралізує мене.
Лише Момо метушиться. Я знаю, що він дуже нервовий, але ніколи не бачив його таким. Момо тупає ногами, зводить угору руки, вимахує кулаками й люто репетує. Обернувши до мене спотворене гнівом обличчя, він голосом і жестами благає покласти край грабуванню. Пронизливо кричить:
— Пшен! Пшен!
Мабуть, грабіжники билися між собою або з якоюсь іншою ватагою, бо їхня одіж перетворилася на лахміття, з-під якого видно стегна, тулуби, спини. Бачу якусь нещасну жінку: її висохлі зморщені груди торкаються землі, коли вона рачкує від колоска до колоска. Вона в черевиках, але в більшості ноги обв'язані ганчір'ям. Нема серед них ні дітей, ні підлітків, ні літніх осіб. Вмерли. А ці, що перед нами, в "розквіті сил". Мабуть, то блюзнірство — говорити так про скелети. Коліна, лопатки, ключиці — мене приголомшують ці випнуті кістки. Коли ці люди жеруть, видно м'язи на їхніх щелепах. їхня шкіра схожа на сіру, зім'яту мішковину, що огортає кістки.
— Пшен! Пшен! Пшен! — репетує Момо й хапається руками за чуба, наче збирається рвати волосся собі на голові.
Моя правиця стискає рушницю, проте я не можу прикласти її до плеча. Відчуваю шалену ненависть до цих чужинців, цих грабіжників, бо вони підточують наше життя. А також тому, що ми в Мальвілі дуже швидко станемо такими, як вони, якщо дамо грабувати себе. Однак водночас відчуваю мерзенну жалість, яка врівноважує мою ненависть і робить мене безсилим.
— Пшен! Пшен! Пшен! — горлає Момо.
Нараз він пробігає той десяток метрів, що відділяють нас від ватаги, накидається, репетуючи, на найближчого грабіжника й гамселить його кулаками та чобітьми.
— Момо! Момо! — волає Мену.
Хтось засміявся, мабуть Пейссу. Я теж мимоволі усміхнувся. Усміхнувся тому, що цей вчинок Момо такий дитячий, такий безпосередній і ще тому, що жодний вчинок Момо не може спричинити серйозних наслідків, бо Момо "не береться до уваги". Бо я не уявляю собі, що колись з Момо може щось трапитися. Його завжди так оберігали — Мену, дядько, я, приятелі.
І враз я побачив несамовиті, люті очі. А ще за мить, уже надто пізно, побачив удар вилами. Я гадав, що зможу попередити той удар. Та його вже завдано. Гострі шпичаки зупинили серце Момо, коли моя куля пробила горло його супротивника.
Вони падають водночас. Чую нелюдський стогін і бачу, як Мену кидається вперед і падає на труп свого сина. Я, наче автомат, ступаю вперед і стріляю. Праворуч і ліворуч від мене друзі, наступаючи єдиною шерегою, теж стріляють. Ми стріляємо не цілячись. "Момо загинув", — більше нічого я не думаю й не відчуваю. Ступаю вперед і стріляю. Хоча йти далі нема потреби — ми її без того підійшли надто близько. Але ми йдемо — механічно, методично, мов косарі на полі.
Там більше ніхто не ворушиться, а ми все стріляємо.
XIV.
Ніхто з нас не переживав утрату Момо так боляче, як Мену. Ми просто не могли повірити в неї, до того ж ми два тижні підряд працювали, і думки наші поверталися до тих людей, яких ми знищили.
Насамперед нам треба було поховати мертвих. Це була жахлива робота, ускладнена ще й тим, що я заборонив наближатися до вбитих. Побоювався епідемії, проти якої ми були б безсилі.
Ми викопали яму неподалік од купи трупів і в неї поклали оберемки хмизу, а на хмиз — колоди, якими вщерть заповнили яму. Потім за допомогою затяжної петлі, припасованої на кінчику жердини, чіпляли вірьовкою за ногу кожного мерця й тягли його на великій відстані від себе до ями. Загалом нарахували вісімнадцять трупів, п'ятеро з яких — жінки.
Була одинадцята година вечора, коли ми кинули останній заступ землі на ще гарячий попіл. Я не хотів, щоб ми поверталися до Мальвіля в своєму одязі. Подзвонив у дзвін біля надбрамної баніти й сказав Каті, яка з'явилася, взяти собі на підмогу М'єтту й принести нам два баки для кип'ятіння білизни. Коли вони принесли ці баки, ми поскидали в них свій одяг і голі пішли до замку приймати душ, заходячи по одному до ванної кімнати в головній башті. Старанно оглянули кожну зморшку один на одному, але ні на кому не знайшли паразитів. Другого дня розпалили багаття під баками біля надбрамної башти й довго кип'ятили в них одяг, перш ніж занесли його до замку й порозстеляли на сонці.
Ми всі шестеро вечеряли у великій залі будиночка, вечерю на стіл подавала Каті. Евеліна теж була тут, але я не промовив до неї жодного слова, й вона не наважувалася підступити до мене. М'єтта, Фальвіна й Мену сиділи в надбрамній башті біля Момо. Ми вечеряли мовчки. Я був знесилений, і почуття мої мовби притупилися. Крім простої тваринної жадоби їсти, мені дуже хотілося спати.
Однак про це не могло бути й мови. Треба було цього ж вечора провести збори. Я не хотів допускати на них жінок. Мав сказати Тома дуже прикрі слова й не хотів робити цього в присутності Каті. Я не бажав також, щоб Евеліна, яку я хоч і не прогнав зі своєї кімнати, але не розмовляв з нею, слухала нашу дискусію.
Всі були стомлені й засмучені. Я почав говорити обережно, байдужим голосом.
— Ми пережили дуже важкі години. Було чимало помилок. Тож виникла потреба розібратися в усьому, але спершу хай кожен висловить свою думку з приводу того, що сталося. — Після тривалої паузи я сказав: — Тобі слово, Колене.
— Ну розумієш, — озвався Колен приглушеним голосом, не дивлячись ні на кого, — мені прикро за Момо, але й прикро за тих, кого ми вбили.
— Мейссоньє?
— Я вважаю, — сказав Мейссоньє, — що ми не дуже добре організовані, було чимало вчинків недисциплінованості.
Мейссоньє теж, кажучи це, ні на кого не дивився.
— Пейссу?
Пейссу підводить широкі плечі й кладе на стіл свої ручища.
— Так, — мовить він, — треба визнати, що наш нещасний Момо якоюсь мірою сам винний у тому, що сталося. Та все ж, як сказав Колен...
Він замовкає.
— Жаке?
— Я думаю так само, як Колен.
— Тома?
Я назвав ім'я Тома останнім, щоб тримати його на певній відстані, однак він сам заздалегідь погодився з цим, бо не сів на стілець, що його звільнила біля мене Евеліна. Він дивиться кудись поперед себе, я бачу лиш його напружений профіль. Сидить дуже рівно на стільці, обидві руки тримає в кишенях. Гадаю, він сховав їх тому, що вони, мабуть, трохи тремтять у нього.
Тома починає говорити непевним голосом:
— Оскільки Мейссоньє повів мову про вчинки недисциплінованості, то я мушу визнати цей гріх на своїй совісті. По-перше, після пострілів Емманюель наказав мені, не гаючи часу, бігти вниз із зброєю. А я заходився одягатися й прийшов до надбрамної башти занадто пізно, тому й не встиг допомогти Мену втримати Момо. — Тома ковтає слину. — По-друге, замість того, щоб вартувати разом з Каті на фортечному мурі, як наказав Емманюель, я самочинно вирішив піти в Рюни. Я усвідомлюю, що припустився серйозної помилки, залишивши Мальвіль без варти. Якби ватага, з якою ми мали справу, була організованою, вона могла б поділитися на дві групи: одна виманила б нас у Рюни, а друга тим часом захопила б замок.
Якби я не знав так добре Тома, то подумав би, що він просто хитрує. Бо зрештою, сам себе засуджуючи, Тома обеззброює нас. Насправді ж я знаю: за всім цим благородне бажання будь-що виправдати дружину. Це шляхетно, але й надто небезпечно.
Я кажу безбарвним тоном:
— Дякую тобі, Тома, за відвертість. Але гадаю, що ти занадто захищаєш Каті. Скажи: хіба не вона вимагала, щоб ти одягся?
Я дивлюсь на нього. Знаю, він скаже правду.
— Вона, — відповідає Тома здавленим голосом. — Але оскільки я погодився з нею, то сам мушу відповідати за наше запізнення.
Це визнання коштує йому дорого. Тома зачепило за живе. Та все ж я не збираюсь випускати його з рук.
— А коли ви опинилися на фортечному мурі, хіба не Каті вмовила тебе спуститися в Рюни подивитись, що там відбувається?
— Вона, — червоніє Тома. — Однак я винен у тому, що погодився. Я сам відповідаю за цю помилку.
Я мовлю суворим тоном:
— Ви обоє відповідаєте. Каті має тут однакові з нами всіма права й обов'язки.
— За винятком того, — цідить Тома крізь зуби, — що вона не має права брати участь у зборах, на яких ти її критикуєш.
— Я хотів оберегти її від цього. Але якщо ти вважаєш, що вона повинна вислухати все це, йди по неї. Ми зачекаємо.
Западає мовчанка. Всі дивляться на Тома. Він опустив очі й сховав руки в кишенях. Губи в нього тремтять.
— У цьому нема потреби, — зрештою відповідає Тома.
— В такому разі я наполягаю, щоб ми обговорили Коленову думку, яку, коли не помиляюсь, поділяють також Пейссу й Жаке.
— Я не скінчив говорити, — мовить Тома.
— Що ж, говори, говори! — нетерпляче кажу я. — Ніхто тобі не заважає говорити!
Тома провадить далі:
— Я готовий відповідати за те, що разом з Каті залишив Мальвіль.
Я знизую плечима й, оскільки він замовк, питаю:
— Ти скінчив?
— Ні, — відповідає Тома глухим голосом. — Оскільки я ще належу до складу общини Мальвіля, то маю право висловити думку з приводу питання, яке ми обговорюємо.
— Що ні, висловлюй! Хто тобі заважає?
Він помовчав трохи й заговорив упевненішим голосом:
— Я не згоден з Коленом. Гадаю, нема чого шкодувати, що ми вбили грабіжників.