Крім того, ці явища неухильно підкоряються законам причинності. Це форма пізнання.
Альберто і Софія на якусь мить замовкли, задивившись у вікно. Раптом Софія помітила дівчинку, яка з'явилася з-за дерев з другого боку озерця.
— Поглянь туди! — крикнула Софія. — Хто це там?
— Цього я справді не знаю.
Дівчинка показалася лише на кілька секунд і зникла. Софія зауважила, що вона мала щось червоне на голові.
— Ми не можемо собі дозволити відволікатися на такі речі. —Продовжуй.
— Кант вказував і на існування чітких меж того, що людина здатна пізнати розумом. Можна навіть сказати, такі межі окреслюють "окуляри" розуму.
-Як це?
— Пригадуєш, філософи до Канта вели дискусії про "великі" філософські проблеми, наприклад, про те, чи має людина безсмертну душу, чи існує Бог, чи складається усе в природі з неподільних крихітних частинок або ж скінченний чи нескінченний Всесвіт.
-Пригадую.
— Людина не може одержати переконливих відповідей на ці запитання. Це не означає, що Кант не хотів торкатись цих проблем. Навпаки. Якби він просто відкинув їх, то не заслуговував би на звання справжнього філософа.
— Що ж він зробив?
— Ось тут тобі варто виявити трохи терпіння. Що стосується глобальних філософських питань, розум оперує, на думку Канта, поза межами того, що ми, люди, можемо пізнати. Водночас у людській природі чи в людському розумі закладена нездоланна потреба задавати собі саме такі запитання. Коли ми запитуємо, скінченний чи нескінченний Всесвіт, то ставимо питання про цілість; часткою якої є ми самі. Цю ж цілість нам ніколи не дано буде пізнати сповна.
-Чому?
— Як виглядав тобі світ у червоних окулярах? На переконання Канта, до нашого пізнання світу спричиняються два елемент.
— Чуттєвий досвід та розум.
— Так, пізнавальний матеріал ми одержуємо через відчуття, а цей матеріал упорядковується і формується завдяки властивостям розуму. Властивістю розуму с, наприклад, питати про причинний зв'язок певної дії.
— Чому, наприклад, покотився м'ячик.
— Так" Ллє коли ми дивуємося, звідки взявся світ, і випробовуємо всі можливі відповіді, то розум у певному сенсі працює на холостому ходу. Бо він не має для "опрацювання" жодних чуттєвих матеріалів, не має жодного досвіду, на який міг би опертися. Ми ніколи не могли спостерегти цілу велику реальність, крихітною часточкою якої є ми самі.
— Ми — частинка м'ячика, котрий котиться підлогою. І тому не можемо знати, звідки він узявся.
— Однак завжди буде властивістю людського мозку ставити питання, звідки узявся той м'яч. Тому ми питаємо й питаємо, напружуємося до краю, аби знайти відповіді на ті "крайні" запитання, та так і не можемо сягнути основ, не в змозі знайти певні відповіді, бо розум наш працює надаремно.
— Дякую, це відчуття мені чудово знайоме.
— Коли йдеться про питання, котрі стосуються усієї реальності, два протилежних погляди завжди будуть одночасно вірогідними і невірогідними.
— Будь ласка, приклад.
— Однаково змістовними є твердження, що світ мусить мати свій початок, як і твердження, що він не має початку. Обидві ці можливості є неможливими для розуму, бо він не може їх "уявити". Ми можемо стверджувати, що світ існував завжди, але хіба може щось існувати завжди, без свого початку? Тепер ми змушені іти від супротивного. Кажемо, що світ виник колись, та ще й виник з нічого, бо в іншому випадку йтиметься про зміну станів, переходу з одного стану в інший. Та хіба може щось постати з нічого, Софіє?
— Ні, обидві можливості годі осягнути. І водночас одна з них повинна бути правильною, а інша помилковою.
— Пам'ятаєш, Демокріт і матеріалісти вказували на те, що природа складається з маленьких частинок, з яких створені усі речі. Інший, наприклад, Декарт, вважав, що просторова реальність завжди піддається поділові на усе менші частинки. Хто з шіх мав рацію?
-Обидва.,, ніхто.
— Дала. Багато філософів вважали, що воля людини — одна з найважливіших її властивостей. Але уже відомі нам філософи, наприклад, стоїки та Спіноза, котрі твердили, ніби усе відбувається за потрібними законами природи. І в цьому випадку Кант теж вважав неможливим винести остаточний присуд.
— Обидва судження є розумними і водночас нерозумними.
-1 нарешті, з допомогою розуму ми також не можемо довести існування Бога. Раціоналісти, наприклад, Декарт, намагалися переконати в існуванні Бога, мотивуючи тим, що ми маємо уявлення про "досконалу істоту". Інші, наприклад, Аристотель чи Тома Аквінський, прийшли до висновку, що Бог існує, бо ж усі речі повинні мати першопричину.
— А якою була позиція Канта?
— Відкинув обидва названі докази існування Бога. Ні розум, ані чуттєвий досвід не мають достатніх підстав, аби довести це. Для розуму припущення про існування Бога є рівночасно вірогідним і невірогідним.
— Однак ти почав свою розповідь з того, як Кант прагнув порятувати основи християнської віри.
— Так, він справді залишив місце для релігії, власне там, де не сягають відчуття і розум: Саме цей простір могла заповнити релігійна віра.
-1 так урятував християнство?
— Можна сказати і так. Варто зауважити, що Кант був протестантом. З часу реформації характерною рисою цієї гілки християнства було те, що вона опиралася на віру. Католицька церква ще з раннього середньовіччя більше покладалася на розум, який мав бути підпорою вірі.
-Розумію.
— Але Кант не зупинився на твердженні, що вирішення "крайніх" питань слід залишити вірі. Для збереження людської моральності, на його думку, потрібним було припущення про безсмертя людської душі, існування Бога та вільне волевиявлення.
— Він вчинив майже як Декарт. Спочатку критично оцінив людську здатність розуміти, а потім з чорного ходу протягнув ще й Бога. Але, на противагу Декартові, він старанно фіксує увагу на тому, що до такого переконання привів його не розум, а віра. Віру у безсмертя душі, існування Бога та вільний волевияв він назвав практичними постулатами.
— Що це означає?
— Постулат — це твердження, яке приймається без доведення. Під "практичним постулатом" Кант розуміє те, що належиться прийняти для "практичних цілей" людини чи для її моральності. "Припущення про існування Бога є моральною потребою", — казав він.
Раптом хтось постукав у двері. Софія одразу ж зірвалася з місця, але помітила, що Альберто навіть не ворухнувся, запитала:
— Відчиняти?
Альберто стенув плечима, та нарешті підвівся також. Вони відчинили двері і побачили на порозі маленьку дівчинку у білій літній сукенці і червоній шапочці. Це її вони бачили по той бік озерця. В одній руці вона тримала кошик з їжею.
— Привіт. — сказала Софія. — Хто ти?
— Хіба не бачиш, Червона Шапочка. Софія глянула на Альберто, той кивнув.
— Ти ж чула, що вона сказала.
— Я шукаю бабусину хатинку, — мовило дівча. — Бабуся старенька і хвора, я несу їй їсти.
— Ти не туди потрапила! — відрізав Альберто. — Йди собі далії
При цьому він зробив рух рукою, ніби намагався відігнати муху.
— Спершу я повинна віддати листа, — сказала дівчинка у червоній шапочці.
Вона витягнула маленький конверт і передала його Софії. Наступної миті дівча уже дріботіло геть.
— Стережися вовка, — гукнула Софія їй навздогін. Альберто повернувся до хатини. Софія увійшла слідом, і вони знову примостилися у фотелях.
— Подумати лише, Червона Шапочка, — мовила Софія.
— Немає жодного сенсу її остерігати. Вона прямує до будиночка своєї бабусі, а там її з'їсть вовк. Так повторюватиметься вічно.
— Однак я ніколи раніше не чула, аби вона стукала у двері іншої хатини, перш ніж прямувати до своєї бабусі.
— Дрібниці, Софіє.
Щойно тепер Софія звернула увагу на конверт. Зверху було написано: "Гільді". Вона розірвала конверт і прочитала вголос:
Люба Гільдо! Якби людський розум був такий простий, що ми могли б його збагнути, ми були б настільки дурними, що не зрозуміли б його і так.
Вітаю. Тато.
Альберто кивнув.
— Правда. Кант сказав би щось подібне. Годі й сподіватися зрозуміти, ким ми €. Можливо, нам вдасться збагнути сповна квітку чи комаху, але ніколи самих себе. Ще менше сподівань на розуміння Всесвіту.
Софія кілька разів перечитала те дивне речення, а Альберто продовжував:
— Не можемо допустити, аби морські змії та інші перешкоджали нам. Перш ніж завершити нинішню лекцію, я розповім тобі про Кантону етику.
— Тоді поквапся, бо мені скоро час додому.
— Скепсис Юма стосовно того, що можуть нам розповісти відчуття і розум, змусив Канта переосмислити ще раз багато важливих питань життя. Це стосувалося насамперед моральності.
— Юм стверджував, що визначення добра чи зла не піддається доведенню, бо ми не можемо переходити від стану "є" до стану "повинно бути".
— За Юмом, не розум і не досвід, а тільки наші відчуття можуть провести межу між добром та злом. Ця підстава видавалася Кантові надто ілюзорною.
— Чудово розумію.
— Кантові ще з початку видавалося, що різниця між добром та злом є не лише справою відчуттів, а чимось більше реальним. Тут він погоджувався з раціоналістами, розмежування добра і зла закладене у людському розумові. Усім відомо, що є добро, а що зло. Ми знаємо це не тому, що нас цього навчили, а тому, що це закладено у нашому розумові. За Кантом, усі люди мають "практичний розум", тобто здатність розуму у будь-який момент інформувати нас про те, що є добром, а що злом у моральній сфері.
— Отже, ця здатність вроджена?
— Здатність розрізняти добро і зло, як і інші властивості розуму, є вродженою. Як усі люди володіють однаковими формами розуму (сприймають, наприклад, усі явища як наслідок інших явищ), так усі підлягають і універсальному закону моралі. Цей закон мас таку ж абсолютну чинність, як і фізичні закони природи. Він настільки ж визначальний для морального життя, наскільки визначальним для нашого інтелектуального життя є те, що усе має свою причину або, що 7+5=12.
— Що ж гласить цей моральний закон?
— Він стоїть понад усяким досвідом, а тому є "формальним". Це означає, що моральний закон не пов'язаний з певними моральними ситуаціями вибору. Він стосується усіх людей в усіх суспільствах в усі часи. Він велить тобі, як поводитися в усіх ситуаціях.
— Навіщо носити в собі "моральний закон", якщо він не каже, як нам слід поводитися у конкретній ситуації?
— Кант формулює закон моралі як категоричний імператив.