Уявіть собі — він ще усміхався, мов юродивий, розіп'ятий на хресті. Божевілля, та й годі. І оце я винен? А різак... (Пельцер трохи затнувся, в очах у нього засвітилась мука, руки йому затремтіли.— Авт.) ...а автогенний різак іще висів угорі, на кінці балки, що Груйтен перерізав, і сичав, і чмихав, і клекотів. Так безглуздо вийшло, просто жах, за якийсь місяць перед грошовою реформою, коли я вже збирався заокруглити свою колекцію балок — бо й старі гроші майже витратив. Звичайно, після того нещастя я згорнув усю справу, і якщо ті жінки кажуть, ніби я однаково збирався кінчати, це диявольська несправедливість: запевняю вас, що я б і в сорок шостому те саме зробив, якби щось таке сталось. Але спробуй-но доведи: "Якби... зробив би..." — спробуй тепер доведи. А фактично вийшло воно за місяць перед грошовою реформою, і заробив я собі ненависть тих жінок та глум у вічі через мою гору старого заліза, що мало ще п'ять років іржавіти. Старий Груйтен не був застрахований, бо я не наймав його на постійну роботу, він був скорше компаньйоном чи контрагентом, то я вже сам, своєю охотою запропонував виплачувати Лені й Лотті невеличку пенсію, але вони нічого не схотіли, вигнали мене, а Лотта аж плюнула мені вслід. "Кровопивця! — кричала.— Катюга!" — і ще гірші речі. А я ж їй колись життя врятував у тому "підземному радянському раю", я власними руками рота їй затулив, коли вона під час грабунку в Шнюрергасе раптом почала, мов шалена, вигукувати соціалістичні гасла. І з її двома шибениками голову собі морочив, купував у тих малих проноз сигарети, зроблені з моїх власних недокурків, коли ми наприкінці лютого в своїх склепах без припасів зостались — а другого ми ж усі трохи не сім годин поспіль сиділи купкою, тулячись одне до одного та цокочучи зубами, і я вам кажу, навіть безвірниця Лотта мурмотіла "отче наш" услід за Борисом, що проказував ту молитву, і навіть малі гойзерів-ські пройдисвіти притихли, зробились боязкі й сумирні, а Маргрет плакала, і ми всі сиділи обнявшись, мов брати й сестри, перед видимою смертю. Адже тоді таке діялось, наче кінець світу настав. Тоді вже було начхати, що хтось там нацист, а хтось комуніст, а ще хтось радянський солдат, а Маргрет — занадто жаліслива сестра-жалібниця. Тоді пам'яталося тільки одне: ясиття й смерть. Хоча ми й не дуже вчащали до церкви, та все ж таки іноді там бували, і якось нам життя без церкви й не уявлялося, а тоді раптом, за один день, церкви обернулись на порох, і той порох ще цілі дні рипів у нас на зубах, липнув у роті. А після нальоту ми негайно, всі разом, разом, кажу, побігли ділити спадщину по славній німецькій армії — і того ж таки дня, щойно почало смеркати, помогли синові Бориса та Лені народитись на світ божий". З Пельцерових очей усе лилися сльози, а голос його ще полагіднішав: "Єдиний, хто мене розумів, хто мене любив, кого б я прийняв, як рідного сина, в своє серце, в свою родину, в свою фірму й куди хочете, хто був мені ближчий, ніж дружина, ближчий навіть, ніж тепер мої діти — знаєте, хто це був? Борис Львович! Я його любив, хоча він перехопив у мене дівчину, що до неї моє серце прикуте й досі — і, може, тільки він мене по-справжньому знав і розумів. Він навіть наполіг, щоб я охрестив йому сина. Так. Оцими ось руками і ви знаєте, мене самого на мить немов смертельний страх пройняв, коли я згадав, що виробляли колись ці руки з живими й мертвими, з вінками й стрічками,— а тепер я саме оцими руками мав хрестити його синочка. Тоді навіть Лотта припнула язика: хоч вона вже ладна була бовкнути оте своє "гидь!", але їй заціпило, коли Борис сказав мені: "Вальтере,— адже після другого ми всі якось самі собою перейшли на "ти",— Вальтере,— сказав,— прошу тебе, охрести нашого сина про всяк випадок". І я вволив його волю: вийшов до конторки, відкрутив кран, почекав, поки стече іржава вода, тоді виполоскав свою склянку, набрав води й охрестив хлоп'я, бо ж я, бувши служкою, не раз бачив, як воно робиться,— а що я не міг бути одночасно й хрещеним батьком — це мені було відомо,— то держали його малий Вернер і Лотта, а я його охрестив зі словами: "В ім'я отця, і сина, і святого духа нарікаю тебе Лев",— і в ту хвилину навіть малий проноза Курт заплакав, та й в усіх, і в гостроязикої Лотти, і в Бориса, й у Маргрет, в усіх сльози потекли, тільки Лені не плакала, вона лежала з розплющеними очима, аж червоними від пилюки, і сяяла зі щастя — тоді зразу дала синові грудь. Еге ж, отак воно було... а тепер, будь ласка, лишіть мене самого — я занадто розхвилювався".
Авт. щиро признається, що і його все це дуже розхвилювало і він насилу стримав дві-три сльозини, коли сідав за кермо свого автомобіля. Щоб не розчулитись надміру, він поїхав простісінько до Богакова й застав його досить бадьорого: росіянин сидів на веранді зі скляним дахом, у кріслі-колясці, вкутаний у пледи, й замислено дивився через ціле селище дачок на перехрестя двох залізничних колій, між які втиснулись піщаний кар'єр, теплиці й склад брухту. А поміж тим усім — зовсім несподівано тенісний корт; на блякло-червонястій землі ще не просохлі калюжі, і "старфайтери" в небі, й гудіння автомобілів з об'їзного шосе, і дітлахи, що ганяють порожні молочні бляшанки на доріжках між дачними садочками. Богаков, теж у сентиментальному настрої, без своєї курильної "шибенички", сам-один на веранді, відмовився від запропонованої сигарети й ухопив авт. за руку, ніби хотів помацати йому, авт., пульс.
"У мене ж там залишилися дружина й син, тепер йому стільки років, як вам, якщо він досі живий, а не наклав десь головою, що дуже й дуже можливо. Моєму Лаврикові в сорок четвертому році було вже дев'ятнадцять, і його, напевне, взяли до армії, а може, й ще куди... Мені часом хочеться вернутись додому й умерти там — байдуже де... Чи жива ж то ще моя Лариса? Я її зраджував з іншими жінками, де тільки траплялась нагода, вже з лютого сорок п'ятого року, коли ото нас повезли на Ерфт копати окопи. Тоді я вперше за чотири роки допався до жінки — потемки, в якійсь клуні, де ми всі лежали впереміш: росіяни й німці, солдати, полонені, жінки — і я навіть не знаю, молода вона була чи стара... вона й не опиралась мені, тільки потім трохи поплакала, бо ми, либонь, обоє не звикли зраджувати, якщо це можна назвати зрадою — в тій темряві, в тому божевільному безладі, коли вже ніхто не знав, де він, хто він і чий він... ми лежали на соломі й на буряках у клуні, в такому багатому, куркульському селі, Гросбюлесгайм називалося, і обоє плакали, їй-богу, я теж. Адже ми просто знехоча обіймались в тій темряві, страху та грязюці, і вона, мабуть, вважала мене за німця або американця, бо між нами валялось і кілька напівза-мерзлих молодих американців, поранених — їх мали допровадити до якогось госпіталю чи збірного пункту, але їхній конвоїр дезертирував, і вони лежали собі в клуні та одно лаялися: "fucking war" та
Англійська лайка: *сяка-перетака війна", ссякі-перетакі генерали", "сякий-ііеретакий Гюртгенський ліс, щоб він запався".
що зносила сім пар залізних черевиків і сім костурів — ви ж, мабуть, знаєте цю казку? Темрява, глина на ногах, буряки, і щока тієї жінки, і її коси, і сльози... ну, і її... тіло. Марія, чи Паула, чи Катаріна... сподіваюся, що їй ніколи й на думку не спало розповісти про те, що між нами було, чоловікові чи, скажімо, священикові на сповіді. Підсуньтеся ближче, синку, дайте мені вашу руку — так гарно відчувати, як б'ється пульс у людини! Наш огіркоїд зі скорботним ленінградцем пішли вдвох у кіно. На радянський фільм про Курську дугу. Нехай подивляться. Я, синку, попав у полон ще в серпні сорок першого, в одному препаскудному оточенні, під Кіровоградом. Принаймні тоді місто ще називалося так, бог його знає, як воно тепер називається, коли вже стало відомо, що вони зробили з тим Кіровим,— о, то був золотий чоловік, та що ж, нема вже його. Не дуже годяще діло це було, синку,— ваш німецький полон. Три дні, чотири дні гнали нас через села, через поля, і ми божеволіли від спраги — коли де побачимо криницю чи потічок, то тільки губи сухі облизували, а про їжу вже й не думали... тоді загнали нас п'ять тисяч у якусь колгоспну обору, просто неба, а пити все не дають. І коли мирне населення, наші люди, хотіли щось піднести нам їсти або пити, їх не підпускали, стріляли, і з нас коли хто побіжить назустріч тим людям, теж тр-р-р з кулемета, синку, й капець. Одна жінка підіслала до нас маленьку доньку, років п'яти, з глечиком молока й хлібом, таке втішне дівчатко — певне, думала, що такій малій дитині, з глечиком та хлібиною в руках, нічого не зроблять, а вони тр-р-р з кулемета, і дівчинка впала, і хліб, і глечик додолу покотились, і молоко з кров'ю змішалося. Так нас гнали з Тернівки до Умані, з Умані до Івангорода, з Івангорода до Гайсина, звідти прийшли до Вінниці, потім на шостий день до Жмеринки, й далі до Раковця, це під Проскуровом, і тільки двічі на день баланда: просто поставлять казани серед стовпища в двадцять чи й тридцять тисяч душ, і всі кидаємося до казанів, черпаємо з них жменями й хлепчемо, як собаки, коли перепаде що,— а інколи напівсирі буряки, капуста чи картопля, і як з'їси, то зразу за живіт ухопить, і падали люди при дорозі й здихали. Там нас держали аж до березня сорок другого року, і вмирало часом по вісімсот-дев'ятсот душ на день, і глум, і побої, побої й глум, а то просто почнуть стріляти просто в натовп...