Як я до нього рипнуся, чорт мене неодмінно візьме. Дзуськи! Далій звідти!
Брате Жане! Ти хочеш, щоб чорти навпрошки спровадили тебе до пекла? Ну, то, по-перше, кете мені твою калитку, бо хрест на монетах розбиває чари, інакше тебе спіткає те, що спіткало недавнечко на Ведському броді Жана Додена, кудрейського митаря, коли вояки розібрали кладку. Цей паскудник здибав на березі брата Адама Кускойля, кордельєра з обителі Мірбо, і пообіцяв йому рясу, як той перенесе його через брід на коркошах. Такому здоровилу це завиграшки. Перебили руки. Брат Кускойль підтикає поли до яєць і, не кажи ти святий Христофор, теж богатир, тільки маленький, завдає собі на спину, на прохання цього ж святого, нашого Додена. Ніс він його веселенько, як Еней батька свого Анхиза, з охопленої вогнем Трої, співаючи Ave maris Stella[258]. Коли вони опинилися на глибині, над млиновим колом, кордельєр запитав митаря, чи він при грошах. Доден відповів, що грошей у нього повен черес і що про рясу турбуватися нема чого. "Як! — гукнув брат Кускойль. — Ти ж знаєш, що окремим артикулом нашого статуту носити з собою гроші суворо заборонено? Сірома ти сірома, через тебе я став порушником закону. Чому ти не зоставив черес мірошникові? Тепер тобі не уникнути неминучої кари. Як ти колись завітаєш у наш скит Мірбо, тебе почастують органною трубою від Miserere до vitulos[259]". Тут він скинув з себе свою ношу і шубовснув Додена сторч головою у воду.
Отож-бо, брате Жане, мій любий соколику, аби чортам було способніш тебе цупити, кете мені твій черес, а то носити з собою хрещаті побрязкачі не випадає. Чорти зіграють тобою навбитки зі скелею, як орли з черепахою, аби вона розбилася, як про це свідчить і гиря голомозька Есхіла, і тобі болітиме, голубе мій, а я по тобі тужитиму, або ж вони скинуть тебе в якесь далеке море, невідоме де, і ти утонеш, як Ікар. І море через це назвуть Зубаревим.
По-друге, квитуйся, бо чорти дуже люблять квитаних. Я це добре звідав на собі. Ця наволоч тепер переді мною листом стелиться і лабузниться до мене, а коли в мене боргів було більш, як волосся в бороді, вони й не думали до мене підшиватися. Душа заборгованця хиренна і ледаченька. Який чортам з неї наїдок.
По-третє, до Коцького іди просто так, у рясі з богородицею на котах. А як тебе в такому вигляді не потягнуть до пресподниці чорти, то я обіцяю поставити тобі вино і заїдок. А як ти, собі на обезпеку, кумпана шукатимеш, на мене не сподівайся, ні, так і знай. Далій, далій звідси! Ноги моєї там не буде. Хай мене чорти вхоплять, як я туди поткнуся!
— З самосіком у руці (озвався брат Жан) мені боятися нема чого.
— Молодець (сказав Панурґ), що береш його з собою. Зразу видно доку і дойду. Коли я навчався в толедській школі, його превелебність, брат у дияволі Пікатріс, ректор сатанинського факультету, казав нам, що чорти з природи своєї бояться відлисків шабель, як сонячних блищиків. І справді: Геркулес, зійшовши у лев'ячій шкурі і з довбнею до пекла, не так налякав бісів, як Еней ув осяйній лицарії і з мечем, начищеним, за порадою сивілли, до блиску. Може, саме тому сеньйор Джованні Джакомо Тривільці, помираючи у Шартрі, зажадав шпаги і так і сконав з голою шпагою у руках, фехтуючи довкола своєї постелі, як подоба доблесному витязю, і цією піермицерією розганяючи нечисту силу, яка чигала на його душу. Коли у масоретів і кабалістів питають, чому демони ніколи не потикаються до земного раю, вони пояснюють це тим, що на порозі стоїть херувим з огненним мечем. Бо говорячи так, як щирий толедський дияволог, я визнаю, що чорти справді не гинуть від ударів меча, але, за тією ж таки диявологією, стверджую, що удари можуть викликати відсічі, схожі на ті, які виходять, коли ти січеш мечем стовп полум'я або ж густе й темне курище диму. І, відчувши цей відсіч, біси деруться не своїм голосом, бо їм збіса боляче.
Невже ти, убоїще, гадаєш, що як ото сходяться два війська, то цей великий і грізний гамір на цілі гони зчиняють людський гомін, дзвін обладунків, брязкіт збруї, грюк булав, скрегіт ратищ, ляскіт списів, зойки поранених, гупання бубонів і рев сурем, іржання коней, грім пищалей і гармат? Визнаймо, що це й справді щось потужне. Проте великий переполох зчиняють і страшний гармидер знімають своїм зойкотанням і завиванням біси, чигаючи там і сям на бідолашні душі поранених, шаблі раз у раз тнуть навідліг бісів, і в їхніх зітканих з повітря і невидимих тілах утворюються відсічі; таке враження, ніби кухтики крадуть з рожна сало, а кухар Нечупара б'є їх за те палицею по пальцях. Желіпають вони тоді і репетують як чорти, як Марс, коли його під Троєю поранив Діомед, Гомер говорить, що він горлав і зіпав так несамовито і дико, що його і десять тисяч людей не перекричали б.
Ну, та що це я? Ми тут роздебендюєм про надраяну збрую і про осяйні мечі, але ж твій кінчак не такий. Через те, що він давно не гуляв і не шаткував голів на капусту, він поржавів ще дужче, ніж колодка на старій комірчині. Отож роби щось одне: або відчисти його гарненько, щоб він блищав, або хай і далі ржавіє, але тоді не потикайся до Коцького. Сам я туди більше не рипнуся. Хай біс мене вхопить, як я до нього піду!
Розділ XXIV
Як Панурґ просив поради в Епістемона
Пішовши з Веломера і вертаючись до Пантагрюеля, Панурґ дорогою звернувся до Епістемона і сказав так:
— Куме, друже мій давній, ви бачите моє шаленствування. Вам відомо стільки добрих способів. Чи не підсобите мені?
Епістемон дав йому перегону, витикаючи, як він усіх насмішив своїм перевдягом, і порадив йому зажити трохи чемериці, щоб очиститися від шкідливих шлаків, і переодягтися по-людському.
— Та я (сказав Панурґ), куме мій Епістемоне, женитися надумав. Ось тільки боюся, що мені наставлять роги і що шлюб мій буде невдалий. Тим-то я обрікся обітом святому Франциску Молодшому (шанованому у Плессі-ле-Тур усіма жінками, бо це він фундатор добрих молодців, до яких їх, звичайно, надить) носити окуляри на ковпаку і обходитися без гульфика, поки я не втишу моє серце шалене.
— Оце-то обрікся! (мовив Епістемон). Дивуюсь я вам, як це ви не оханетесь і не приведете свої розшарпані почуття до звичного стану спокою. Як тут не згадати, слухаючи вас, патлатих аргивян, що, програвши лакедемонянам битву за Тирею, зареклися носити чуба на голові, поки не відвоюють свою честь і свою землю, а також кумедну обітницю гишпанця Мігеля де Оріса, який так і носив на нозі уламок наколінника.
Я не знаю, хто більше заслуговує і хто достойніший носити жовто-зелений ковпак з заячими вухами — чи цей зух над зухами, чи Анґеран, здатний довго, розлого й нудно про нього оповідати, зневажаючи хист і письмацтво, заповідані нам від самосатського філософа. Бо, читаючи цю розволіклу повість, думаєш, що це тільки почин і зав'язок кривавої війни, і жди падіння цілого ряду царств; і що ж, насамкінець ідуть смішки з чужої лемішки, попадають в анацію і недоумкуватий зух над зухами, і англієць, що кинув йому рукавичку, і Анґеран, сам їхній писальник, що так нюні розпустив. Це ж така сама кумедія, як Горацієва гора, яка лементувала і кричала як на пуп, не кажи ти поліжниця. На її лемент і крик збіглося все довкілля подивитися на чудні й химерні пологи, а воно, гора зайшла в тяж, а породила мишу.
– І сміх (сказав Панурґ), і гріх. Як би самому в діру не впасти. Ні, я робитиму так, як обрікся. Ось ми вже давно, присягаюся вірою і дружбою, посланою нам від Юпітера-Філіоса, з вами нерозлий-вода. Скажіть мені свою думку. Женитися мені чи не женитися?
— Воно то (озвався Епістемон) в цьому ділі або пан або пропав, сказати тут щось певне я не зугарен. І як слова старого Гіппократа Коського: судження трудне щось значать для медицини, то в даному випадку вони найслушніші. У мене є дещо на думці, таке, що могло б, мабуть, вирвати вас з халепи, а проте мене це не цілком удовольняє.
Деякі платоники запевняють: хто зуміє побачити свого генія, той зможе узнати свою долю. Я не вельми на їхньому вченню розуміюся і не рвуся до того, щоб ви ступили у їхній слід. Там багато злуди. А переконав мене в цьому приклад одного сумлінного і поважного шляхтича з Естрангури. Це одне.
А потім, друге. Якби ще й досі панували оракули Юпітера-Амона, Аполлона в Ливадії, Дельфах, Делосі, Кіррі, Патарі, Тегірі, Апенесті, Лікії, Колофоні, у Кастальському джерелі, біля Антиохії в Сирії, Бахуса в Додоні між Бранхідами, Меркурія у Фарах біля Патраса, Алиса в Єгипті, Сераписа в Канопі, Фавна в Менальських горах і в Альбуні біля Тиволі, Тиресія в Орхомені, Мопса в Килікії, Орфея на Лесбосі і Трифонія на Левкадії, я б вирішив (а може, й не вирішив би) піти до них послухати, якої вони думки про ваше передузяття.
Одначе ви, самі здорові, знаєте, що вони стали німі як риба відтоді, як прийшов Цар, наш Спаситель, за якого пішли на дно всі оракули і всі пророцтва, десь так, у ясному світлі сонця зникають домовики, ламії, лемури, вовкулаки, гноми і всякі духи тьми. А втім, якби вони навіть панували, я б усе одно відраяв вас вірити їм. На цьому обпікся вже не один.
До того ж, я згадую, як Агрипина лаяла Лоллію Прекрасну, навіщо та спитала в оракула Аполлона Найяснішого, чи побереться вона з цезарем Клавдієм. За це її було банітовано, а потім скатовано.
— Ми (сказав Панурґ) зробимо краще. Огигійські острови, вони розташовані недалеко від порту Сен-Мало. От ми й подамося туди, як відпросимося в нашого царя. На одному з цих чотирьох островів, як я вичитав у добрих і давніх письменників, мешкає чимало чаклунів, волхвів і магів, а на золотій скелі лежить у золотих заковах Сатурн, годований амброзією і божистим нектаром, які йому щодня щедро приносять з неба якісь там птахи (може, це ті самі круки, що харчили у пустелі святого Павла, первого схимника), і точно віщує охочим їхню долю, їхній талан і те, що їх чекає. Хай би що там напряли Парки, хай би що там надумався і вирішив Юпітер, усе це добрий Отець узнає уві сні. Послухаємо, що він у моїй притузі порадить, та й нам буде менше мороки.
— Та це ж (сказав Епістемон) надто видима облуда і надто баєчна баєчка.
Розділ XXV
Як Панурґ радився з Гер Тріппою
— Бачте (провадив Епістемон), як ви мені довіряєте, перш ніж вернутися до нашого царя, зробімо ось що.