Ліричний поет вагою сто кілограмів міг приснитися лише гумористу. Тепер для поета вже не обов'язкові бурі й шаленства, похмура самотність, лікарня. Нині імпонують серйозність, спокій, міцний і здоровий інтелект, письменник може оточувати себе книжками, а в похилому віці — численними членами сімейства. Ніщо так не розчулювало шанувальників Клоделя, як фотографія, де він представлений в оточенні кількох десятків своїх нащадків аж до третього покоління.
За веселим і трохи легковажним фасадом криються речі важливі й гідні похвали. Читач чекає від письменника величі духу, шляхетності, відваги, справедливості, енергії, доброти, сердечності — тобто чеснот, які для людства є ідеалами, і творче слово служить цим ідеалам уже багато тисяч років.
Не лише найвідоміші шедеври, але й твори більш скромні відповідають цим вимогам в усі епохи і для всіх рас. Не було прикладу, щоб народ зробив об'єктом своєї гордості й своєї любові літературний твір без честі й віри,— Аретіно завжди вважався пройдисвітом, навіть, або точніше, в часи, коли перед його пером тремтіли королі.
Не маючи можливості спостерігати авторів у житті, читач намагається розгледіти їх у книжках, під час публічних виступів. У своїй творчості письменники, за небагатьма винятками, бувають кращі, ніж у житті, кажу — за небагатьма винятками, тому що зустрічаються вперті диваки на зразок Стендаля, який переконував усіх, що він цинік і розпусник, тоді як насправді був людиною доброчесною і шляхетною. Міцкевич у своєму вірші висловив загальну істину: "Прожити добре день буває важче, ніж книжку написати".
Література завжди виконувала свою високу місію — допомогти людині подолати свої слабкості й вади. Це не пов'язано ні із звичаями, ні з етичними принципами, притаманними тій чи іншій епосі, бо письменники надто часто вступали в боротьбу із звичаями та принципами своєї епохи, якщо останні перебували в суперечності з вищим моральним законом. Письменників за це переслідували: їхні книжки спалювали на вогнищах, їх самих судили, і лише згодом нащадки пересвідчувалися, що жертви їхні служили добру, а не злу. Людська совість завжди мала в письменниках гідних виразників. Довкола певних ідеалів, як свобода й справедливість, згруповано неперевершений ансамбль літературних творів — гордість і предмет шанування багатьох віків. Починаючи від "Іліади", де стільки співчутливих гекзаметрів присвячено гіркій Людській долі, де безсмертним блиском сяє нічна бесіда Ахілла з Пріамом, саме співчуттям позначені найвищі сторінки європейської літератури, і таким же живодайним джерелом вирує це почуття в усіх літературах Сходу.
Є певний внутрішній голос — письменник чує його в години творчості. Це голос перестороги й наказу. Письменник закидає тенета слів у людську річку, яка тече в невідоме завтра. Ті, хто потрапляє в ці тенета, розповідають про свою долю, оповідь може на хвилину розважити і тут-таки забудеться, а може жити в пам'яті багато років або навіть все життя. Змінить погляди, знищить або вдихне віру, насторожить, оживить надію або вкине у розпач. Створені письменником образи йдуть у світ, зміщуються з юрбою людей, які існують насправді, служать прикладом, взірцем, повчанням, пересторогою. Почуття відповідальності за створювані душі перед душами тих, хто їх сприймає, у великих письменників таке могутнє, що кидає на своїх творців відблиск святості.
Думка, яка виробляється в письменника під впливом його творів, може навіть змінити характер їхнього творця: боягуз засяє громадянською мужністю, людина слабка виявить твердість, зідчує всю вагомість слова "батьківщина", яке досі було для неї всього лише стилістичною прикрасою. Коли у письменника не вистачає сил зберегти свою гідність, йому допоможе віднайти її суспільство, пов'язане з його іменем. І в цьому полягає найвища допомога, якої тільки можна чекати від свого прихованого союзника.
СЛАВА І БЕЗСМЕРТЯ
Не буває письменників, котрі не мріяли б про славу. Лише в середні віки зустрічалися безіменні книги, автори яких, себе не називаючи, врешті зверталися з молитвою до Бога або з проханням до читача, щоб він про них не забував у своїх молитвах. Гуманісти воскресили й навіть перевершили прагнення слави, яке було в письменників античності, і перший з їхньої блискучої плеяди, патрон гуманізму Петрарка, здобув собі гучну славу ще за життя.
Увінчання поета лаврами, яке відбувалося в Римі, спричинило небачені урочистості. Це було в період занепаду Вічного міста, коли папа перебував у Авіньйоні. Вулиці були занедбані, церкви розвалювалися, заростали травою. І ось цей морок осявався сліпучим снопом світла, коли на Капітолії вшановували поета, нагадуючи варварському світові, що праця творчого духу — то найвищий тріумф. В Ареццо, де народився Петрарка, місцеві власті показали йому його дім, що став місцем паломництва. У Бергамо один золотар, у якого зупинявся Петрарка, наказав покрити позолотою кімнату, де поет ночував. Цапи, імператори, королі, титулована знать запрошували його до своїх маєтків, листувалися з ним, охоче спілкувались. У Венеції він сидів праворуч дожа. Люди приходили здалеку, аби його побачити.
Така слава не здобувається тільки заслугами чи геніальністю. Це наслідок різноманітних заходів, які вимагають постійної уваги. У листах Петрарки є докази цього, він умів популяризувати себе, щоправда, не втрачаючи при цьому власної гідності, і вмів використовувати друзів, не порушуючи межі добропорядності. І все ж іноді йшов на компроміси, наприклад, жив при дворі жорстоких і підступних Вісконті, чого йому не міг подарувати його вірний Боккаччо. У пізніші віки багато гуманістів зрівнялися славою з Петраркою, а Еразм Роттердамський, мабуть, навіть перевершив його. В свою епоху він був значною постаттю, листуванням з ним пишалися папи, королі, кардинали. Гуманісти, вміло розпоряджаючись здобутою славою, дотримувались заповітів древніх — Ціцерон багатьох міг дечого навчити. У Стародавньому Римі перед літературним твором не стелився широкий шлях. Поширюваний в рукописних копіях, він або вимагав від автора матеріальних витрат, вельми значних, або ставав жертвою переписувачів, котрі гналися за баришами. На автора чекало багато клопотів: найняти приміщення, зібрати осіб, готових прослухати читання, добитися прихильності слухачів, які потім могли б похвалити його творіння на форумі, для чого треба було прихилити їх до себе смачними обідами. Літературні обіди в епоху Августа були поширеним явищем, сатира мала що сказати про такі обіди, де страви були такого ж низького рівня, як і поетичні твори господаря — того, хто влаштовував обід. У цей же період виникли й розквітли перші літературні салони, які в подальшому пройшли, набуваючи різних форм, через середньовіччя з його поетичними турнірами при дворах, потім перетворилися на зібрання гуманістів і, нарешті, вийшли в ті блискучі сузір'я літературних салонів, що їх мала кожна епоха французької літератури, і які не згасли й понині. То були генеральні штаби кампаній для здобуття слави. Через ці салони проходив шлях до нагород і орденів, до синекур, які змінили колишні бенефіції та пребенди, до вигідних угод з видавцями й директорами театрів, до редакцій впливових журналів і, нарешті, шлях до Академії. Командували там жінки, і не один лавровий вінок з тих, що не втратили свіжості й по сьогодні, був сплетений їхніми гарними й вправними руками.
Мало хто в європейській літературі може зрівнятися з Вольтером в його зусиллях здобути славу. Правда, йому сприяли дві обставини: всемогутня чарівність французької мови та високий авторитет, що його в ту епоху мав голос письменника. Не маючи до своїх послуг преси, у якої тоді тільки-но починали прорізуватися зуби, Вольтер зумів замість репортерів користуватися послугами письменників, послів, аристократів та монархів усіх країн. Не вагаючись, він вихваляв явних політичних розбійників, одержуючи за це їхню прихильність. Вольтеру випало виняткове щастя бути найвизначнішим представником свого народу й свого століття. Після нього пером уже нікому не вдалося добитися такої могутності, навіть Гете і Байрону.
Зірка літератури помітно потьмяніла. Колись письменники були тими людьми, котрі стояли вище станів і титулів завдяки владі, яку вони здобували над людськими душами. Вшановуючи їх, люди вшановували гідність людини незалежно від походження. У часи, коли все залежало від походження (навіть капітанське звання), набував величезної соціальної значущості той, кого геніальність урівнювала з сильними світу цього. Наполеона шанували не лише за перемоги, але й за зруйнування одвічного ладу на світі: він повалив старі династії, на їхніх руїнах побудував свою імперію і дав змученим народам мить зловтішного задоволення: "людина з низів", як було заведено висловлюватись, розтоптала замшілі пергаменти родовідних. Через сто років після нього і це вже стало банальним.
Шатобріан, який захоплювався Наполеоном і водночас ненавидів його, бо вважав суперником, а також людиною, котра потьмарила його славу, втішався такими міркуваннями: "Літературна слава — це єдина слава, яку ні з ким не можна поділити. Завжди можна вшанувати подвиги воїнів та їхні успіхи; так Ахілл переміг троянців, проте не сам, а з допомогою ахейців, зате Гомер без будь-чиєї допомоги створив "Іліаду", і без Гомера ми нічого не знали б про Ахілла".
Думка, висловлена Шатобріаном, давня, як світ літератури: в цьому світі завжди вважали, що "робити" історію здатен будь-який дурень, але щоб її написати, треба бути великою людиною. Неважко скласти антологію голосів усіх епох, які виражають упевненість у тому, що безсмертя слова безсумнівніше за безсмертя дії. Досить тут лише послухати голосу Бекона: "Отже, ми бачимо, наскільки міцніші пам'ятники розуму і знання за пам'ятники сили й рук. Хіба вірші Гомера не існують понад двадцять п'ять століть, не втративши при цьому жодної строфи, жодної літери, а тим часом численні палаци, храми, замки, міста занепадали й зникали з лиця землі? Неможливо одержати абсолютно точні зображення або статуї Цезаря, Александра, Кіра, як і королів та великих особистостей пізніших віків, а образи людських думок і людського знання закарбовані в книжках незмінними, і час їм не шкодить, вони завжди свіжі..."
У наші дні і меланхолійний Рене, і мудрець з Верулама зазнали б хвилин гострої гіркоти не лише споглядаючи карколомні політичні кар'єри, але й бачачи ще несподіваніших конкурентів — кінозірок, боксерів, атлетів.