Порівнявши здобуті цифрові матеріали і зробивши деякі розрахунки, давилонські астрономи дійшли висновку, що в ракеті могло вміщатися від десяти до двадцяти, а може, й до тридцяти пасажирів. Поки що неможливо було визначити хоч приблизно місце посадки космічного корабля, бо підлетівши на достатню відстань, він не пішов на посадку, а почав облітати довкола Місяця. Астрономи одразу догадалися, що прибулі космонавти вирішили вибрати найзручніше місце для посадки й тому перейшли на орбітальний, тобто круговий, політ.
Місячні астрономи не помилилися в своєму здогаді. Знайко, Фуксія і Рибка заздалегідь домовилися, що не робитимуть посадку доти, поки не знайдуть на місячній поверхні космічного корабля, на якому прилетіли Незнайко та Пончик. Вони знали, що корабель цей треба шукати в районі місячного моря Ясності, але їм довелося не менш як два десятки разів облетіти Місяць, перш ніж вони знайшли ракету, що самітно стояла на березі скам'янілого моря.
Пролетівши ще кілька разів по тій же орбіті і встановивши точно, де стоїть ракета на місячній поверхні, космонавти зробили необхідні розрахунки, а тоді запустили електронну саморегулюючу машину, яка в потрібний час увімкнула гальмовий механізм. Посадку здійснили надзвичайно точно, завдяки чому нова ракета опустилась на поверхню Місяця недалеко від старої.
Окрім Знайка, Фуксії та Рибки, в екіпажі корабля були механіки Гвинтик і Шпунтик, професор Зірочка, астроном Скелко, інженер Клепка, архітектор Кубик, художник Тюбик, музикант Гусля й лікар Пілюлька. Тільки-но корабель сів, Знайко, який був командиром, звелів чотирьом космонавтам, а саме: Гвинтикові, Шпунтикові, Фуксії і Рибці надіти космічні скафандри й вирушити на розвідку.
Перше, що треба було зробити розвідувальному загону, — це обстежити ракету НІП (так домовилися скорочено називати ракету, якою прилетіли Незнайко й Пончик, на відміну від другої ракети, яку вирішили скорочено називати по імені головних її конструкторів Фуксії і Рибки ракетою ФІР).
Надягнувши скафандри, космонавти, призначені в розвідувальний загін, попрямували на чолі із Знайком до ракети НІП і проникли в неї. Ретельно обшукавши всі каюти, кабіни, відсіки та інші допоміжні приміщення, розвідники впевнилися, що Незнайка та Пончика в ракеті нема. Разом з тим вони побачили, що в кораблі не стало двох скафандрів. Від уваги розвідувального загону не уникло й те, що всі продукти, які були в харчовому відсіці, геть з'їдено. Це змусило Знайка та його супутників зробити висновок, що Незнайко й Пончик лишалися в ракеті, поки не прикінчили всіх запасів продовольства, після чого вирішили покинути своє сховище й подалися на пошуки їжі.
Наказавши Фуксії і Рибці, а також Гвинтикові й Шпунтикові ретельно перевірити роботу всіх механізмів і скласти докладний опис усіх пошкоджень, Знайко покинув ракету. Опинившись на поверхні Місяця, він почав оглядатися довкола, намагаючись догадатися, в якому напрямку могли піти Незнайко та Пончик. Прямо перед ним лежала рівнина, схожа на нерухомо застигле море, а вдалині видніли вогненно-червоні гори. По праву руку були такі самі гори, по ліву руку до горизонту тяглися скам'янілі хвилі. Обернувшись назад, Знайко побачив гори, що нагадали йому мильну піну або розстелені на землі хмари. На верхів'ях гір сяяли гігантські брили гірського кришталю. Недалеко від скупчення цих хмарних гір видніла гігантська пірамідальна чи конусоподібна гора. Від її підніжжя до пригорка, на якому стояв Знайко, тяглася світла й пряма, мов сонячний промінь, доріжка.
"Якщо вони й пішли кудись, покинувши ракету, то, безперечно, цією доріжкою", — подумав Знайко.
Дійшовши такої думки, він одразу по радіотелефону дав Кубикові, Тюбикові, Зірочці, Скелку й інженерові Клепці наказ узяти з собою пристосування, щоб лазити по горах, і йти слідом за ним до пірамідальної гори.
Кубик, Тюбик, Зірочка, Скелко і Клепка миттю надягли скафандри. Кожен узяв альпеншток, причепив до пояса льодоруб і моток міцного капронового шнура, а Скелко, крім того, підвісив на спину свій телескоп, з яким звичайно не розлучався.
Вибравшись із ракети, Кубик, Тюбик, Зірочка і Скелко рушили по місячній доріжці, стараючись якнайскоріше догнати Знайка, який пішов уперед. Що ж до Клепки, то цей тип, вискочивши з шлюзової камери, зробив кілька неорганізованих стрибків біля ракети, ніби хотів перестрибнути через неї, а тоді пострибав доріжкою, та так швидко, що кількома стрибками обігнав Знайка. Він чудово знав, що на Місяці треба стримувати свої сили й розмірювати рухи, бо вага його тут ушестеро менша, ніж на Землі. Проте Клепка був такий коротулька, який і на Землі не міг посидіти спокійно. А опинившись на Місяці, він одразу відчув нестримне бажання бігати, стрибати, перекидатися, літати і взагалі чинити різні безглуздя. Можливо, це якраз був один з проявів впливу зменшення ваги на психіку коротульки.
Побачивши ці карколомні стрибки, Знайко зрозумів, що припустився помилки, взявши Клепку на Місяць. Він зараз же велів йому вернутися в ракету, але Клепка зовсім не зважив на цей наказ і все перекидався.
— Таке порушення дисципліни неприпустиме в космосі! — роздратовано пробурчав Знайко. — Ну, постривай, я тебе засаджу в ракету, тоді поскачеш!
Саме в цей час Знайко побачив обіч доріжки космічний чобіт, що його Пончик скинув з ноги, коли біг з печери в ракету. Знайко навіть не одразу зрозумів, що то за річ, але, піднявши його, впевнився, що то просто чобіток від скафандра.
Помітивши, як Знайко щось підняв, Кубик, Тюбик, Зірочка, Скелко й Клепка миттю підбігли до нього.
— Друзі, ми на правильному шляху! — вигукнув Знайко, показуючи їм чобіт. Наша знахідка доводить, що Незнайко й Пончик проходили тут. Не міг же чобіт сам потрапити сюди. Шукаймо далі.
Клепка вихопив у Знайка чобіт, почепив його на вістря альпенштока, підніс угору й побіг з ним уперед, розмахуючи наче прапором. Знайко тільки головою похитав, дивлячись на ці пустощі.
Скоро мандрівники були в печері, на схилі пірамідальної гори. Заглибившись у печеру, вони досягли бурульчастого грота й вирішили ретельно його обшукати. Всі розбрелися серед велетенських крижаних бурульок, що звисали із стелі грота, й незабаром Тюбикові вдалося знайти другий космічний чобіток Пончика.
— Другий чобіт! — закричав Тюбик, розмахуючи знайденим чоботом.
Знайко і всі інші швиденько підбігли до Тюбика.
— Обидві наші знахідки свідчать про те, що скоро ми знайдемо і самого хазяїна цих чобіт, — сказав Знайко. — Вперед, друзі!
Всі пішли далі й невдовзі опинилися в тунелі з крижаним дном. Помітивши, що крижане дно тунеля косо йде вниз. Знайко велів мандрівникам зв'язатися вірьовкою, як це роблять альпіністи, переходячи через льодовики. Це було зроблено своєчасно. Не встигли вони прикріпити до поясів вірьовку і рушити в путь, як Клепка, що йшов попереду, посковзнувся на кризі й, упавши па спину, покотився вниз. Вірьовка в ту ж мить напнулася і потягла за собою інших мандрівників.
— Ні з місця! Стійте! — закричав Знайко. — Впирайтеся альпенштоками в кригу!
Всі почали впиратися стальними вістрями альпенштоків у кригу. Це затримало падіння. Підтягнувш до себе на вірьовці Клепку, Знайко розпорядився, щоб його прив'язали позаду всіх і не дозволяли вилазити наперед.
Невдовзі нахил тунелю став такий крутий, що Знайко побоявся спускатися далі.
— Далі не можна всім опускатися, — мовив вік. — Треба когось одного опустити на вірьовці.
— Спустіть мене, — запропонував Скелко. — Можливо, я побачу щось у телескоп.
Наказавши супутникам вирубати в кризі сходинки, Знайко зв'язав між собою мотки капронового шнура, так що вийшла довга вірьовка. Кінець цієї вірьовки він прив'язав до пояса Скелка і звелів йому обережно спускатися вниз.
Всі інші космонавти стояли на крижаних сходинках і повільно відпускали вірьовку, пильнуючи, щоб вона не вислизнула з рук.
Про свої враження Скелко повідомляв нагору по радіотелефону.
— Нахил тунелю дедалі більший! — кричав він. — Стіни розширились… Спуск стає майже прямовисний… Бачу попереду світло… Спуск став прямовисним. Вишу над безоднею. Внизу туман. Хмари… Бачу щось у розривах хмар…
— Що бачиш? — закричав, згоряючи від нетерпіння, Знайко.
— Щось бачу, тільки не бачу що, — відповів Скелко. — Якась каламуть. Зараз спробую роздивитись у телескоп.
Він довго не подавав ознак життя. Нарешті закричав:
— Земля! Ура! Бачу землю!.. Бачу річку! Бачу зелене поле! Бачу дерева!.. Ліс!
Він замовк, але за кілька хвилин знову почувся його голос:
— Ура! Бачу будинки!.. Якийсь населений пункт бачу! Ура!
— Ура-а-а! — закричали Знайко та Зірочка, а за ними й усі інші коротульки.
Від радості вони ладні були кинутись один одному в обійми, але не могли випустити з рук вірьовку.
А Скелко вже кричав:
— Знову густі хмари!.. Нічого більше не видно? Якась імла! Тут стає дуже жарко! Піднімайте мене!
Знайко і його друзі потягли Скелка вгору. Тепер мандрівники знову були всі разом і рушили у зворотну путь. Як тільки вони повернулися в ракету, Знайко провів екстрену нараду. Скелко розповів, що він бачив унизу якусь невідому землю з населеним пунктом. Можливо, то було велике місячне місто, але можливо, що й невеличке село. Цього Скелко не міг точно сказати, бо бачив у розривах хмар лише частину населеного пункту.
Місто чи селище — це не має значення, — сказав Знайко. — Якщо там є населений пункт, то є й населення, а якщо це так, то ми повинні негайно летіти туди. Летіти ж можна на ракеті ФІР. Думаю, що вона вільно пройде через тунель.
— Пройти вона пройде, — погодився професор Зірочка, — але як ми доставимо ракету до тунелю? Хоча сила тяжіння тут у шість раз менша, ніж на Землі, але ми не зрушимо з місця ракету, навіть якщо всі впряжемося в неї.
— Ви забули про невагомість, дорогий друже, — усміхнувся Знайко. — Адже тепер у нас є прилад невагомості, який був установлений на ракеті НІП.
— І правда! — вигукнув професор Зірочка.
Фуксія розповіла, що ракета НІП цілком справна й зовсім не постраждала при посадці на Місяць, усі її механізми діють безвідмовно. Що стосується приладу невагомості, то він теж цілком справний.
Знайко велів принести прилад невагомості і сказав:
— Досить тільки ввімкнути цей прилад, і навколо ракети в радіусі приблизно тридцяти кроків виникне зона невагомості.