не..." А чорт, не можу!
— "Не багато знайшлося б у світі людей, які сказали б, що він не заслужив смерті", — докінчив Джонні Сміт. — А простіше: майже кожен погодився б, що той Денні дістав по заслузі.
Чак дивився на Джонні, і на його обличчі, здебільшого щирому й приємному, відбивалася вже знайома гама почуттів: подив, досада, збентеження і ледь помітне невдоволення. Потім він зітхнув і знову втупив очі в пригодницький роман Макса Бренда.
— "...не заслужив смерті. Але мене прикро вра... вріза..."
— Вразило, — підказав Джонні.
— "Але мене прикро вра-зи-ло, що він загинув саме тоді, коли вже ладен був одним подвигом спо... спокутувати свої зло... злодії... злодіяння. Звичайно, це враз атр... утр... отр..." — Чак згорнув книжку, поглянув на Джонні й променисто всміхнувся. — Може, годі на сьогодні, га, Джонні? — То була невідпорна усмішка, яка напевне поклала під нього не одну футбольну вболівальницю у Нью-Гемпширі. — Вас не тягне у водичку? Б'юсь об заклад, що тягне. Хоч який ви сухий і захарчований, а он і з вас капотить.
Джонні мусив визнати, принаймні подумки, що й справді охоче пірнув би в басейн. Перші тижні літа ювілейного 1976 року видалися незвичайно гарячими й задушними. Ззаду, із-за другого рогу великого й гарного білого будинку, долинало заколисливе стрекотіння газонокосарки, якою садівник, в'єтнамець Нго Фат, підстригав передній лужок, або, за висловом Чака, парадний лежак. Той монотонний звук викликав бажання випити дві склянки холодного лимонаду й поринути в дрімоту.
— Ось я тобі дам "захарчований", — сказав Джонні. — До того ж ми тільки-но почали розділ.
— Так, але перед тим аж два прочитали, — улесливо мовив Чак.
Джонні зітхнув. Звичайно він легко давав собі раду з Чаком, але сьогодні не хотів на нього тиснути. Хлопець уже й так відважно подолав шлях до в'язниці в Еміті, яким через засідки, натикані Джоном Шерберном, пробився лихий Червоний Яструб, щоб порішити Денні Джуніпера.
— Ну гаразд, тільки дочитай сторінку, — сказав Джонні. — Ти застряг на слові "отруїло". Воно не таке вже й страшне, Чаку.
— Золота ви людина! — Усмішка стала ще променистіша. — І без запитань, згода?
— Гаразд... хіба що одне-два.
Чак насупився, але тільки для годиться: він розумів, що домігся попуску. Тоді знову розгорнув книжку в м'якій оправі із зображенням здоровила з рушницею, що штовхав плечем двері салуна, і невпевненим, уривистим голосом, в якому годі було впізнати його нормальний голос, почав читати:
— "Звичайно, це враз ост... отруїло мені радість. Та ще більша прикрість чекала мене біля орда... одра бідолашного Тома Кейна... Кеньйона. Його прострелили навиліт, і він швидко копав, коли я..."
— Конав, — спокійно мовив Джонні. — Контекст, Чаку. Зважай на контекст.
— Швидко копав, — повторив Чак зі смішком. Тоді побрався далі: — "...і він швидко конав, коли я... е-е... коли я пішов... підійшов до нього".
Джонні відчув жаль до хлопця, що зігнувся над дешевим виданням "Меткого, як блискавка", цього нехитрого романчика, який годилося б читати одним духом, а тим часом ось він, Чак, — насилу, мало не по складах, продирається крізь простеньку, однозначну прозу Макса Бренда. Батькові Чака, Роджерові Четсворту, належали всі прядильно-ткацькі підприємства на півдні Нью-Гемпширу, а то було далеко неабищо. Належав йому і цей шістнадцятикімнатний будинок у Даремі, який обслуговувало п'ять чоловік, включаючи й Нго Фата, що раз на тиждень їздив до Портсмута на курси для осіб, які хочуть дістати американське громадянство. Сам Роджер Четсворт їздив відреставрованим "кадилаком" моделі 1957 року з відкидним верхом. Його дружина, мила ясноока жінка сорока двох років, їздила в "мерседесі". Чак мав "корвет". Їхні сімейні статки оцінювалися десь у п'ять мільйонів доларів.
Джонні не раз спадало на думку, що Господь бог, вдихаючи життя в кавалок глини, мав на меті створити саме отакого сімнадцятирічного Чака. Хлопець був чудово збудований. При зрості шість футів два дюйми він важив сто дев'яносто фунтів, і майже вся та вага припадала на м'язи. Обличчя його, може, й не вражало особливою вродою, проте було гладеньке, чисте, а найдужче вирізнялися на ньому ясно-зелені очі, і Джонні часто думав, що доти бачив такі зелені очі тільки в однієї людини — в Сейри Хезлітт. У школі з Чаком носилися мало не до смішного. Він був капітан бейсбольної і футбольної команд, староста класу, а з наступної осені мав стати ще й членом шкільної учнівської ради. І дивовижна річ — усе це анітрохи не запаморочило йому голову. За словами Герба Сміта, що одного разу приїхав побачити, як ведеться синові на новому місці, Чак був "путящий хлопчина". Вищої оцінки в лексиконі Герба не існувало. На додачу цей путящий хлопчина мав колись стати неабияким багатієм.
А поки що він похмуро зігнувся над книжкою, мов самотній стрілець у засідці, і поодинокими пострілами видобував із себе слово по слову. В його устах захоплива, динамічна оповідь Макса Бренда про мандри "меткого як блискавка" Джона Шерберна та його сутички з команчем-розбійником Червоним Яструбом звучала не більш романтично, ніж реклама напівпровідників чи радіодеталей.
Та загалом Чак був не дурний. У нього добре йшли справи з математикою, він мав чудову пам'ять і вправні руки. А от друковане слово сприймав на превелику силу. І це при тому, що говорив він вільно й гарно і теоретично розумів закони мовлення; міг навіть часом прочитати якесь речення, й разу не спіткнувшись, та коли йому загадували переказати прочитане, безнадійно пасував. Його батько боявся, чи це в хлопця не дислексія , але Джонні був іншої думки: йому ще ніколи не траплялося бачити учня, справді хворого на дислексію, хоча чимало батьків ухопилися за це слово, щоб пояснити чи-виправдати труднощі з читанням, які виникали у їхніх дітей. Як видно, і в Чака то був просто досить звичайний і поширений хворобливий страх перед читанням.
Протягом останніх п'яти років навчання в школі ця Чакова вада ставала дедалі очевиднішою, але його батьки — та й сам Чак — серйозно занепокоїлись тільки тепер, коли вона почала загрожувати спортивним успіхам хлопця. Але то було не найгірше. Щоб з осені 1977 року піти вчитися до коледжу, Чак мав не пізніше наступної зими пройти попереднє тестування із шкільних предметів. Щодо математики побоювань не було, а от решта іспитів... Звісно, якби йому читали вголос запитання, він міг би набрати цілком пристойну суму балів. Щонайменше п'ятсот. Але не приведеш же з собою на іспити читця, хай навіть твій тато хоч яка фігура в нью-Гемпширському діловому світі.
— "Та я побачив по... перед собою зовсім іншу людину. Він знав, що його чекає, але тримався невз... незв... незворушно. Він нічого не просив, ні про що не шкодував. Усі страхи й тре... тривоги, що за... заводі... за-во-ло-ді-ли ним відтоді, як він зітк... зітхнув... зі-ткнув-ся з таємничою долею..."
Побачивши в "Мен таймс" оголошення про те, що потрібен репетитор, Джонні зголосився листом, хоч майже ніяких надій на те не покладав. Ще в середині лютого він переїхав до Кіттері, аби тільки втекти з Паунела, втекти від щоденної пошти, що аж розпирала скриньку; від дедалі частіших наїздів репортерів, що не знати як знаходили дорогу до їхнього будинку; від істеричних жінок із зацькованими очима, які "заїжджали на хвилинку", бо, мовляв, "випадково опинилися в цих краях" ( в однієї такої, що заїхала на хвилинку, випадково опинившись у цих краях, номер машини був мерілендський, а в іншої, власниці старенького зношеного "форда", — арізонськии). А ті їхні руки, що жадібно тяглися доторкнутися до нього!..
У Кіттері він уперше відкрив для себе, що таке безособове ім'я, як Джон Сміт, має свої переваги. Пригадавши весь свій небагатий досвід, набутий на підробітках по літніх кафе та в бойскаутському таборі на Рейнджлейських озерах, він уже третього дня по приїзді пішов найматися змінним кухарем в одну з місцевих закусочних. Власниця закусочної, груба жилава жінка на ім'я Рубі Пеллетьє, прочитала заповнену ним картку й сказала:
— А чи не надто ти вчений, щоб крутити фарш? Га, хлопче?
— Ваша правда, — відказав Джонні. — На біржі праці чого тільки не навчишся.
Рубі Пеллетьє взялася руками за кощаві боки й, закинувши голову, хрипко засміялася:
— А ти не обкаляєшся, як сюди о другій годині ночі увалиться з десяток горлопанів і зажадає враз яєчні з беконом, сосисок, французьких грінок і млинців?
— Гадаю, що ні.
— А я гадаю, що ні біса ти ще не втямив, — сказала Рубі. — Ну що ж, спробуй, учений. Тільки спершу зганяй до лікаря й принеси мені довідку, щоб не було халепи з санітарним наглядом. А тоді ставай до роботи.
Джонні приніс довідку, і після двох тижнів карколомної круговерті (навіть добряче ошпарив праву руку, надто поквапно всадивши в киплячу олію дротяний черпак з грінками) таки він здолав ту роботу, а не вона його. А прочитавши в газеті Четсвортове оголошення, надіслав на наведену там адресу відомості про себе. Крім загальних даних про освіту, він зазначив також, що прослухав спеціальний курс із методики роботи з учнями при утрудненому читанні.
Наприкінці квітня, вже майже два місяці відробивши в закусочній, Джонні отримав від Роджера Четсворта лист з пропозицією приїхати 5 травня на розмову. Він викроїв на роботі вільний день, і о десять хвилин на третю гарної весняної днини вже сидів у кабінеті Четсворта із запітнілою високою склянкою пепсі-коли в руці, й слухав розповідь господаря про те, як важко дається його синові читання.
— Як по-вашому, це схоже на дислексію? — спитав Четсворт.
— Ні. Це схоже на звичайний страх перед читанням.
Четсворт ледь помітно звів брови.
— Синдром Джексона?
Це справило на Джонні належне враження — та, певна річ, на те й розраховане було. Дев'ять років тому Майкл Кері Джексон, фахівець із граматики й методики читання з Південно-Каліфорнійського університету опублікував книжку "Нездатний читач", що набула певного розголосу. Він описав цілий ряд типових утруднень при читанні, які дістали відтоді назву "синдром Джексона". Книжка була добра, тільки не кожен міг продертися крізь густі хащі наукової фразеології. А от Четсворт, судячи з усього, продерся, і з цього Джонні зрозумів, що він твердо поклав собі розв'язати синові проблеми.
— Та щось ніби, — погодився Джонні.