Всі зацікавлено стежили за впертою завісою, а та хвилювалася, звивалась, підстрибувала, проте лишалася в тому самому замкнутому стані. Хтось у залі поспівчував:
— Бач, не відкривається.
Раптом із-за сцени почувся приглушений вигук:
— Смикай, сволото, з усієї сили. Смикай, задриго!
Щось тріснуло, завіса зіщулилась і розповзлася, відкриваючи сцену. Глядачі побачили кімнату і стіл посередині, навколо його шуміли змовники.
Спектакль почався.
На сцені зібралося досить незвичайне товариство.
За столом сидів Купець в якомусь старомодному сюртуку чи візитці і в широченних синіх шароварах. Біля нього важно сиділа якась чи то баба, чи дамочка. Визначити соціальну належність цієї особи було важко, бо вона була наче склеєна з двох різних половинок: верхня частина, яка цілком відповідала вимогам спектаклю, зображала інтелігентну особу в капелюшку з пером, а нижню вона ніби позичила у якоїсь рязанської селянки в яскравій святковій сукні з розводами. Однак до такого роздвоєння особи глядачі скоро звикли, бо й інші змовники виступали в не менш фантастичних костюмах, а головний натхненник білих, французький дипломат, на підтвердження своєї буржуазної суті мав тільки досить зім'ятий циліндр, яким він і жонглював, прикриваючи шкідські штани з чортової шкіри й полотняну сорочку.
Дія відбувалася мирно, і Японець уже заспокоювався, коли раптом на сцені сталося непорозуміння.
Куркулеві за ходом п'єси забажалося пригостити змовників, і він, запалившись, гукнув куховарку.
— Гей, Мотре! Неси на стіл! — густим басом заговорив Купець.
У відповідь — гробове мовчання.
— Мотре, подавай на стіл!..
Знову мовчання. Змовники збентежено засовалися, збентеження проникло і в зал для глядачів. Глядачі зацікавились упертою Мотрею, яка так затято не озивалася на оклик хазяїна, і затамувавши подих чекали.
Купець зблід, почервонів, потім утретє гаркнув, уже виходячи за межі тексту п'єси:
— Мотре! Ти що ж, дурень, принесеш жерти чи ні?
Раптом за лаштунками щось завовтузилось, потім тихий, але ясний голос виразно прошипів:
— Що ж я тобі винесу, дубина? Пожер усе до спектаклю, а тепер просиш.
У залі хихикнули. Япончик зблід і помчав на другий бік сцени. Там, біля лаштунків, стояла розгублена куховарка — Мамочка.
— Неси, сволото! Неси порожні тарілки, швидко! — накинувся на неї Японець.
Тим часом Купець, не маючи мужності відступити від ролі, усе так же сумно кликав:
— Мотре! Подавай на стіл, Мотре! Неси на стіл.
Усі глядачі в залі співчували Офеибаху, який попав у таку халепу, і полегшене зітхання почулося в рядах, коли одноока Мотря, грюкаючи порожнім посудом, нарешті показалася на сцені. Спектакль вирівнявся. Грали хлопці пристойно, і глядачі були задоволені.
У другій дії, проте знову сталася заминка.
До штабу червоних прийшла шпигунка. Сцена зображала сутінки, коли Сашко Пильников, одягнений у капелюшок з пером, таємниче з'явився перед глядачами. Він прошипів диявольським голосом про кінець володарювання червоних і підбіг до карти.
— Ага, план наступу, — хрипко пробурмотів він.
Глядачі завмерли, пильно стежачи за підступною лазутчицею з табору білих. Тут Сашкові треба було дістати коробку і, черкнувши сірником, при його світлі розглядати план. І ось у вирішальну мить він раптом згадав, що сірники у нього під спідницею, в кишені штанів.
Сашко похолов, але роздумувати було ніколи, і, в думці назвавши себе йолопом, він поліз у кишеню. Зал ахнув, злякавшись такої непристойної поведінки шпигунки. Але всі одразу ж заспокоїлися, побачивши під спідницею знайомі чорні штани.
Інцидент минув благополучно, але, граючи далі свою роль, Сашко раптом почув за лаштунками дуже виразний голос Япончика:
— Хіба я не казав, що Сашко — круглий ідіот?
Третя дія пройшла без будь-яких ускладнень, і п'єса закінчилася.
Концертний відділ відмінили, бо Кальмот рознервувався і порвав на мандоліні всі струни, а його номер був головний.
Після спектаклю гостей повели до стола, де на них чекали вечеря і чай з бутербродами та булками.
І тут шкідці показали свою стійкість. Вони зголодніли, але трималися бадьоро. Зворушливо було спостерігати, як напівголодний вихованець, ковтаючи слину, гордо пригощав свою матусю.
— Їж, їж. У нас щодо цього благополучно. Харчів вистачає.
— Любий, а чого ж ви не їсте? — співчутливо запитувала мати, але сип твердо й невимушено відповідав:
— Ми ситі. Ми вже поїли. О! По горло…
Бенкет закінчився. За час вечері із залу повиносили меблі, і під звуки рояля почалися танці.
Шкідці любили танцювати — і танцювали з смаком, а особливо добре танцювали сьогодні, коли серед запрошених було десять чи дванадцять вихованок із сусіднього дитбудинку. Всі вони були нарозхват і танцювали без відпочинку.
Після вальсу пішов падепатинер, потім тустеп, а за тустепом знову вальс.
Кружляли, натирали підлогу підметками казенного взуття і піднімали цілі хмари куряви.
Минула вже друга година ночі, коли Вікмиксор нарешті замкнув на ключ кришку рояля.
Гості розходилися, молодші пішли спати, а старші, випросивши дозвіл, шумною, веселою юрбою пішли проводжати вихованок.
Разом з ними вийшли Янкель і Пантелєєв. Вони взяли у Вікмиксора дозвіл піти у відпустку й були надзвичайно задоволені.
На вулиці було не по-осінньому тепло.
Біля воріт обоє відокремились од інших і не поспішаючи рушили проспектом. Під ногами хрускотіла підмерзла вода, підбори лунко стукали на щербатих плитах. О третій годині на вулиці тихо й порожньо, і сламникам особливо приємна ця тиша. Сламникам добре.
Все у них тепер іде так гарно, а найголовніше — у них є два червінці, з якими вони в будь-яку мить можуть вирушити в Одесу чи в Баку на кінофабрику.
Підмерзлі калюжі похрускують під ногами.
Подекуди ще спалахують непогашені ілюмінації Жовтневого свята.
Подекуди горять маленькі п'ятикутні зірки з серпами й молотами. Тихо…
ПТАШЕНЯТА ВКРИВАЮТЬСЯ ПІР'ЯМ
З відпустки. — Янкель у біді. — Їдьмо. — Розмова в кабінеті. — Останнє прости. — Пташенята відлетіли.
Курчатко смажене,
Курчатко парене
Пішло по Невському гулять.
Його піймали,
Арештували
І наказали розстрілять.
Янкель не йде, а танцює, посвистуючи в такт своїм крокам.
Щось йому сьогодні особливо весело й легко. Не лякав навіть і те, що сьогодні — математика, а він нічого не знав. Заряд радості, веселощів лишився від свята. Добре пройшло свято, і спектакль удався, і вдома весело відпускний час пролетів,
Я не совєцький,
Я не кадецький,
Мене неважко роздушить.
Ах, не стріляйте,
Не убивайте –
Курчатка тоже хочуть жить.
Підбори постукують, акомпануючи мотиву, і Янкель зовсім непомітно проходить захололі від паморозі ранкові сонні вулиці. Минуло свято. На бруківці вже видно нові свіжі подряпини від важких коліс ломових возів, і люди знову біжать по тротуарах, заклопотані й буденно сірі. Янкель теж хоче настроїтися на буденний лад, починає думати про уроки, але з того нічого не виходить — губи все наспівують своє:
Курчатко дуте, у
В постоли взуте,
Пішло по Невському гулять…
Ось і Шкіда.
Бадьоро піднявся сходами, смикнув дзвінок.
Ах, не стріляйте,
Не убивайте…
— А-а-а! Янкель! Ну, брат, ти влип!
Курчатка тоже хочуть жить…
Янкель обірвав пісню. Щось нехороше, гірке підкотилося до гортані, коли він побачив злякане обличчя чергового.
— Що таке?
— Буза!
— Яка буза? Що? В чому річ?
Янкель занепокоєний, він хоче запитати, але черговий уже зник на кухні…
Побіг у клас. Відчинив двері і спинився, оглушений ревінням. Стривожений клас гудів, метався, обурювався. Побачивши Янкеля, кинулися до нього:
— Буза!
— Скандал!
— Ковдри поцупили.
— Вікмиксор лютує.
— Тебе жде.
— Ти відповідаєш!
Ще нічого не розуміючи, Янкель пройшов до своєї парти, сів на лаву… Тільки тут йому розказали все по порядку. Він пішов у відпустку, сцени не прибрали, ковдр ніхто кастелянші не здав, і вони лишилися висіти, а вчора Вікмиксор наказав зняти ковдри і віднести їх у гардероб. З десяти було тільки вісім. Дві зникли безслідно.
Новина приголомшила Янкеля. Як і не було веселого настрою, губи вже не співали "Курчатка". Роззирнувся навкруги. Побачив Пантелєєва і спитав безпорадно:
— Як же це?
Той мовчав.
Раптом клас розсипався по місцях і затих. До кімнати ввійшов Вікмиксор. Він був насуплений і нервово кусав губи. Побачивши Янкеля, Вікмиксор підійшов до нього і, розтягуючи слова, промовив:
— Зникли дві ковдри. За пропажу відповідаєш ти. Або до вечора ковдри буде знайдено, або я стягуватиму з тебе чи з батьків вартість украденого.
— Але, Вікторе Мик…
— Ніяких але… Крім того, за халатність тебе переведено в п'ятий розряд.
У класі стало тихо, і чутно було, як гнівно стукотіли підбори Вікмиксора за дверима.
— Ось тобі й "курчатко смажене", — буркнув Японець, але ніхто не підхопив його жарту. Всі мовчали. Янкель сидів, опустивши голову на руки, зігнувшись і торкаючися гарячим лобом верхньої дошки парти. Обличчя його не було видно.
♦
Стояли в убиральні Янкель і Пантелєєв. Янкель, затягуючись цигаркою, гаряче й запально казав:
— Ти як собі хочеш, Льонько, а я йду. Проживу у матері тиждень, зберусь — і тоді на південь. Більше нічого ждати. Сидіти в п'ятому розряді не хочу — не маленький.
— А як же Вітя? Думаєш, одпустить? — сказав Пантелєєв.
— А що Вітя? Піду до нього, поговорю. Він зрозуміє. Діло за тобою. Кажи прямо, залишишся чи теж… як домовилися?
На кілька секунд Пантелєєв задумався.
Гришкові очі тривожно-запитливо втупились у вилицювате обличчя товариша.
— Ну як?
— Що "як"? Їдемо, звісно!..
Полегшене зітхання мимоволі вирвалося з грудей Янкеля.
— Давай руку!
— Гайда до Вікмиксора! — засміявся Пантелєєв..
— Гайда! — сказав Янкель.
Ішли, не чули звичайного шуму, не бачили метушні, біганини, малечі, взагалі нічого навкруги не бачили. Зупинившись передихнути біля дверей Вікмиксорової квартири, вони мимоволі подивилися на сцену, знову голу, і Янкель скреготнув зубами.
— Сволота. Це новачки поцупили, не інакше. Наші хлопці тепер нездатні на це.
— Ну гаразд, ходімо.
Увійшли в знайомий кабінет, який за довге перебування в школі став звичний до найменших подробиць, і зупинилися перед завідуючим.
Вікмиксор сидів біля стола, насунувши на очі картонний козирок, і читав. Піднявши козирок, він подивився на хлопців.
— У чому річ?
Янкель виступив уперед і заговорив нетвердим, але рішучим голосом.
— Вікторе Миколайовичу, — сказав він, — ми хочемо піти з школи!..