Республіка ШКІД

Леонід Пантелєєв

Сторінка 55 з 60

Всі зацікавлено стежили за впертою завісою, а та хвилювалася, звивалась, підстрибувала, проте лишалася в тому самому замкнутому стані. Хтось у залі поспівчував:

— Бач, не відкривається.

Раптом із-за сцени почувся приглушений вигук:

— Смикай, сволото, з усієї сили. Смикай, задриго!

Щось тріснуло, завіса зіщулилась і розповзлася, відкриваючи сцену. Глядачі побачили кімнату і стіл посередині, навколо його шуміли змовники.

Спектакль почався.

На сцені зібралося досить незвичайне товариство.

За столом сидів Купець в якомусь старомодному сюртуку чи візитці і в широченних синіх шароварах. Біля нього важно сиділа якась чи то баба, чи дамочка. Визначити соціальну належність цієї особи було важко, бо вона була наче склеєна з двох різних половинок: верхня частина, яка цілком відповідала вимогам спектаклю, зображала інтелігентну особу в капелюшку з пером, а нижню вона ніби позичила у якоїсь рязанської селянки в яскравій святковій сукні з розводами. Однак до такого роздвоєння особи глядачі скоро звикли, бо й інші змовники виступали в не менш фантастичних костюмах, а головний натхненник білих, французький дипломат, на підтвердження своєї буржуазної суті мав тільки досить зім'ятий циліндр, яким він і жонглював, прикриваючи шкідські штани з чортової шкіри й полотняну сорочку.

Дія відбувалася мирно, і Японець уже заспокоювався, коли раптом на сцені сталося непорозуміння.

Куркулеві за ходом п'єси забажалося пригостити змовників, і він, запалившись, гукнув куховарку.

— Гей, Мотре! Неси на стіл! — густим басом заговорив Купець.

У відповідь — гробове мовчання.

— Мотре, подавай на стіл!..

Знову мовчання. Змовники збентежено засовалися, збентеження проникло і в зал для глядачів. Глядачі зацікавились упертою Мотрею, яка так затято не озивалася на оклик хазяїна, і затамувавши подих чекали.

Купець зблід, почервонів, потім утретє гаркнув, уже виходячи за межі тексту п'єси:

— Мотре! Ти що ж, дурень, принесеш жерти чи ні?

Раптом за лаштунками щось завовтузилось, потім тихий, але ясний голос виразно прошипів:

— Що ж я тобі винесу, дубина? Пожер усе до спектаклю, а тепер просиш.

У залі хихикнули. Япончик зблід і помчав на другий бік сцени. Там, біля лаштунків, стояла розгублена куховарка — Мамочка.

— Неси, сволото! Неси порожні тарілки, швидко! — накинувся на неї Японець.

Тим часом Купець, не маючи мужності відступити від ролі, усе так же сумно кликав:

— Мотре! Подавай на стіл, Мотре! Неси на стіл.

Усі глядачі в залі співчували Офеибаху, який попав у таку халепу, і полегшене зітхання почулося в рядах, коли одноока Мотря, грюкаючи порожнім посудом, нарешті показалася на сцені. Спектакль вирівнявся. Грали хлопці пристойно, і глядачі були задоволені.

У другій дії, проте знову сталася заминка.

До штабу червоних прийшла шпигунка. Сцена зображала сутінки, коли Сашко Пильников, одягнений у капелюшок з пером, таємниче з'явився перед глядачами. Він прошипів диявольським голосом про кінець володарювання червоних і підбіг до карти.

— Ага, план наступу, — хрипко пробурмотів він.

Глядачі завмерли, пильно стежачи за підступною лазутчицею з табору білих. Тут Сашкові треба було дістати коробку і, черкнувши сірником, при його світлі розглядати план. І ось у вирішальну мить він раптом згадав, що сірники у нього під спідницею, в кишені штанів.

Сашко похолов, але роздумувати було ніколи, і, в думці назвавши себе йолопом, він поліз у кишеню. Зал ахнув, злякавшись такої непристойної поведінки шпигунки. Але всі одразу ж заспокоїлися, побачивши під спідницею знайомі чорні штани.

Інцидент минув благополучно, але, граючи далі свою роль, Сашко раптом почув за лаштунками дуже виразний голос Япончика:

— Хіба я не казав, що Сашко — круглий ідіот?

Третя дія пройшла без будь-яких ускладнень, і п'єса закінчилася.

Концертний відділ відмінили, бо Кальмот рознервувався і порвав на мандоліні всі струни, а його номер був головний.

Після спектаклю гостей повели до стола, де на них чекали вечеря і чай з бутербродами та булками.

І тут шкідці показали свою стійкість. Вони зголодніли, але трималися бадьоро. Зворушливо було спостерігати, як напівголодний вихованець, ковтаючи слину, гордо пригощав свою матусю.

— Їж, їж. У нас щодо цього благополучно. Харчів вистачає.

— Любий, а чого ж ви не їсте? — співчутливо запитувала мати, але сип твердо й невимушено відповідав:

— Ми ситі. Ми вже поїли. О! По горло…

Бенкет закінчився. За час вечері із залу повиносили меблі, і під звуки рояля почалися танці.

Шкідці любили танцювати — і танцювали з смаком, а особливо добре танцювали сьогодні, коли серед запрошених було десять чи дванадцять вихованок із сусіднього дитбудинку. Всі вони були нарозхват і танцювали без відпочинку.

Після вальсу пішов падепатинер, потім тустеп, а за тустепом знову вальс.

Кружляли, натирали підлогу підметками казенного взуття і піднімали цілі хмари куряви.

Минула вже друга година ночі, коли Вікмиксор нарешті замкнув на ключ кришку рояля.

Гості розходилися, молодші пішли спати, а старші, випросивши дозвіл, шумною, веселою юрбою пішли проводжати вихованок.

Разом з ними вийшли Янкель і Пантелєєв. Вони взяли у Вікмиксора дозвіл піти у відпустку й були надзвичайно задоволені.

На вулиці було не по-осінньому тепло.

Біля воріт обоє відокремились од інших і не поспішаючи рушили проспектом. Під ногами хрускотіла підмерзла вода, підбори лунко стукали на щербатих плитах. О третій годині на вулиці тихо й порожньо, і сламникам особливо приємна ця тиша. Сламникам добре.

Все у них тепер іде так гарно, а найголовніше — у них є два червінці, з якими вони в будь-яку мить можуть вирушити в Одесу чи в Баку на кінофабрику.

Підмерзлі калюжі похрускують під ногами.

Подекуди ще спалахують непогашені ілюмінації Жовтневого свята.

Подекуди горять маленькі п'ятикутні зірки з серпами й молотами. Тихо…

ПТАШЕНЯТА ВКРИВАЮТЬСЯ ПІР'ЯМ

З відпустки. — Янкель у біді. — Їдьмо. — Розмова в кабінеті. — Останнє прости. — Пташенята відлетіли.

Курчатко смажене,

Курчатко парене

Пішло по Невському гулять.

Його піймали,

Арештували

І наказали розстрілять.

Янкель не йде, а танцює, посвистуючи в такт своїм крокам.

Щось йому сьогодні особливо весело й легко. Не лякав навіть і те, що сьогодні — математика, а він нічого не знав. Заряд радості, веселощів лишився від свята. Добре пройшло свято, і спектакль удався, і вдома весело відпускний час пролетів,

Я не совєцький,

Я не кадецький,

Мене неважко роздушить.

Ах, не стріляйте,

Не убивайте –

Курчатка тоже хочуть жить.

Підбори постукують, акомпануючи мотиву, і Янкель зовсім непомітно проходить захололі від паморозі ранкові сонні вулиці. Минуло свято. На бруківці вже видно нові свіжі подряпини від важких коліс ломових возів, і люди знову біжать по тротуарах, заклопотані й буденно сірі. Янкель теж хоче настроїтися на буденний лад, починає думати про уроки, але з того нічого не виходить — губи все наспівують своє:

Курчатко дуте, у

В постоли взуте,

Пішло по Невському гулять…

Ось і Шкіда.

Бадьоро піднявся сходами, смикнув дзвінок.

Ах, не стріляйте,

Не убивайте…

— А-а-а! Янкель! Ну, брат, ти влип!

Курчатка тоже хочуть жить…

Янкель обірвав пісню. Щось нехороше, гірке підкотилося до гортані, коли він побачив злякане обличчя чергового.

— Що таке?

— Буза!

— Яка буза? Що? В чому річ?

Янкель занепокоєний, він хоче запитати, але черговий уже зник на кухні…

Побіг у клас. Відчинив двері і спинився, оглушений ревінням. Стривожений клас гудів, метався, обурювався. Побачивши Янкеля, кинулися до нього:

— Буза!

— Скандал!

— Ковдри поцупили.

— Вікмиксор лютує.

— Тебе жде.

— Ти відповідаєш!

Ще нічого не розуміючи, Янкель пройшов до своєї парти, сів на лаву… Тільки тут йому розказали все по порядку. Він пішов у відпустку, сцени не прибрали, ковдр ніхто кастелянші не здав, і вони лишилися висіти, а вчора Вікмиксор наказав зняти ковдри і віднести їх у гардероб. З десяти було тільки вісім. Дві зникли безслідно.

Новина приголомшила Янкеля. Як і не було веселого настрою, губи вже не співали "Курчатка". Роззирнувся навкруги. Побачив Пантелєєва і спитав безпорадно:

— Як же це?

Той мовчав.

Раптом клас розсипався по місцях і затих. До кімнати ввійшов Вікмиксор. Він був насуплений і нервово кусав губи. Побачивши Янкеля, Вікмиксор підійшов до нього і, розтягуючи слова, промовив:

— Зникли дві ковдри. За пропажу відповідаєш ти. Або до вечора ковдри буде знайдено, або я стягуватиму з тебе чи з батьків вартість украденого.

— Але, Вікторе Мик…

— Ніяких але… Крім того, за халатність тебе переведено в п'ятий розряд.

У класі стало тихо, і чутно було, як гнівно стукотіли підбори Вікмиксора за дверима.

— Ось тобі й "курчатко смажене", — буркнув Японець, але ніхто не підхопив його жарту. Всі мовчали. Янкель сидів, опустивши голову на руки, зігнувшись і торкаючися гарячим лобом верхньої дошки парти. Обличчя його не було видно.

Стояли в убиральні Янкель і Пантелєєв. Янкель, затягуючись цигаркою, гаряче й запально казав:

— Ти як собі хочеш, Льонько, а я йду. Проживу у матері тиждень, зберусь — і тоді на південь. Більше нічого ждати. Сидіти в п'ятому розряді не хочу — не маленький.

— А як же Вітя? Думаєш, одпустить? — сказав Пантелєєв.

— А що Вітя? Піду до нього, поговорю. Він зрозуміє. Діло за тобою. Кажи прямо, залишишся чи теж… як домовилися?

На кілька секунд Пантелєєв задумався.

Гришкові очі тривожно-запитливо втупились у вилицювате обличчя товариша.

— Ну як?

— Що "як"? Їдемо, звісно!..

Полегшене зітхання мимоволі вирвалося з грудей Янкеля.

— Давай руку!

— Гайда до Вікмиксора! — засміявся Пантелєєв..

— Гайда! — сказав Янкель.

Ішли, не чули звичайного шуму, не бачили метушні, біганини, малечі, взагалі нічого навкруги не бачили. Зупинившись передихнути біля дверей Вікмиксорової квартири, вони мимоволі подивилися на сцену, знову голу, і Янкель скреготнув зубами.

— Сволота. Це новачки поцупили, не інакше. Наші хлопці тепер нездатні на це.

— Ну гаразд, ходімо.

Увійшли в знайомий кабінет, який за довге перебування в школі став звичний до найменших подробиць, і зупинилися перед завідуючим.

Вікмиксор сидів біля стола, насунувши на очі картонний козирок, і читав. Піднявши козирок, він подивився на хлопців.

— У чому річ?

Янкель виступив уперед і заговорив нетвердим, але рішучим голосом.

— Вікторе Миколайовичу, — сказав він, — ми хочемо піти з школи!..

54 55 56 57 58 59 60

Інші твори цього автора: