Все це відбувалось перед сценою, в місці, спеціально відведеному для цього. Поки люди збиралися, всідались на свої місця по четвертій годині зустрічі, я торкнувся Леслі:
– Як справи, маленька Вукі? З тобою все гаразд?
– Усе добре, – сказала вона. – Раніше не було нічого подібного! Усе просто чудово!
– Ти така розумниця! Така мудра й приємна. Ти могла обрати для себе будь-якого чоловіка з присутніх отут.
Вона потиснула мені руку:
– Я вже обрала оцього, дякую. Чи не час починати?
Я кивнув і ввімкнув мікрофон:
– Ну, поїхали далі!.. Постараємося дати вичерпну відповідь на кожне запитання, яке тільки мргло виникнути, починаючи від самого світанку людства.
Багато з того, що мгі казали, звучало, наче божевільні вигадки, одначе ми не говорили ані слова неправди, були наче два фізики-теоретики, які розповідають зі сцени про те, що коли рухаєшся зі швидкістю світла, то стаєш молодшим за тих, хто лишається на місці: що миля космічного простору поблизу Сонця відрізняється від милі космічного простору поблизу Землі, оскільки простір біля Сонця має більшу кривизну.
Дивні думки, варті зверхніх усмішок, а втім, вони були правильні. Фізика високих енергій цікава, бо правильна, а чи тому, що здається божевільною? Я кивнув жінці, яка стояла посеред залу:
– Пані...
Було цікаво, в який бік вона поверне нашу розмову; пані спитала:
– Чи збираєтеся ви помирати?
Просте запитання; ми відповідали по черзі.
Того дня ми плавали в морі запитань під вітрилами знання про те, що змінилось, і про те, чого навчилися:
Чому в нас виникають проблеми?
Чи може смерть розлучати? Оскільки ви, напевно, скажете, що не може, то як спілкуватися з померлими?
Чи є на світі зло?
Що ви можете сказати про шлюб з актрисою?
Чи приймаєте ви Господа Ісуса Христа як свого Спасителя?
Для чого потрібна держава?
Чи хворієте ви?
Хто перебуває в НЛО?
Чи відрізняється зараз ваше кохання від того, яким воно було рік тому?
Скільки маєте грошей?
Чи справді Голлівуд – таке славетне місто?
Якщо я колись уже жив, то чому про це не пам'ятаю?
Чи справді вона така неповторна, як ви кажете? Що вам не подобається одне в одному?
Ви ще не перестали змінюватися?
Чи бачите ви своє майбутнє?
Зрештою, яка різниця, виступаєте ви перед публікою чи ні?
Як ви стали кінозіркою?
Вам доводилося переробляти своє минуле?
Чому на нас так сильно впливає музика?
Продемонструйте нам, будь ласка, якийсь психологічний дослід.
Чому ви такі впевнені, що людина безсмертна?
Як визначити, коли шлюбові настав кінець?
Скільки інших людей сприймають світ так само, як ви?
До чого вдатись, аби знайти людину, яку можна полюбити?
Уся ця мандрівка під вітрилами тривала ніби не день, а секунду, наче ми самі летіли зі швидкістю світла. Незабаром настала мить, коли ми зачинили по собі двері в номері готелю й попадали в ліжко.
– Незле, – сказав я. – Непоганий день. Ти натомилася?
– Ні! – палко заперечила Леслі. – Під час таких виступів просто відчуваєш, як повітря переповнюється потугою, коханням. Приходить радість і бере тебе в свої обійми!
– Наступного разу спробуймо розгледіти аури, – запропонував я. – Кажуть, під час таких масових заходів над аудиторією й сценою з'являється золотаве сяйво. Всі присутні просто наелектризовані... – Я перевів погляд на її блузку. – Можна торкнутися?
Леслі скоса зиркнула на мене:
– Що?
– Так заведено в курсантів-авіаторів. Ніколи не торкатись іншої людини без її на те дозволу.
– Я сумніваюся, щоб тобі був потрібен дозвіл, пане Бах.
– Я просто подумав, що перш ніж розірвати на тобі одяг, мені слід бути ввічливим і попросити на те дозволу.
– От негідник! – усміхнулася Леслі. – Коли той чоловік запитав тебе, чи не перевелися ще дракони, мені треба було кивнути на тебе.
Я перекотився на спину, подививсь у безбарвну стелю й заплющив очі:
– Я – дракон. А ще янгол, не забувай. Кожен з нас має свою таємницю, свої пригоди, еге ж? Мільйони нас в усіх часах одразу. Що ми робимо зараз, у теперішньому часі? Я не знаю. Але можу закластися, моя люба... – сказав я. – Можу закластися: те, що ми робимо зараз...
– ...зв'язано променями світла з тим, – підхопила Леслі, – що ми робимо там!
Коли вона замість мене закінчила речення, я від несподіванки ледь не схопився на ноги.
Леслі лежала на боці. Її очі кольору морської блакиті зустрілися з моїми. Вони говорили, що знають мене, знають дуже добре.
Якомога ніжніше я озвався до життя, яке сяяло й танцювало в тих очах.
– Привіт, таємнице! – пошепки сказав я.
– Привіт, пригодо!
– Куди ми рушимо далі? – запитав я, переповнений нашою спільною силою. – Як ми змінюватимемо світ?
– Сьогодні я бачила наш будинок, – сказала вона. – Це сталося, коли одна з присутніх жінок поцікавилась, чи відомо нам наше майбутнє. Пам'ятаєш наш сон? Про будинок. Я побачила острів і ліс на ньому, а ще луки. Бачила те місце, де ми зведемо наш дім. Той, який ми разом відвідали вві сні.
В неї на губах промайнула легка усмішка:
– Як ти гадаєш, невже всі ці сотні інших нас поза часом і простором матимуть щось проти? Зваживши на те, через що нам довелося пройти, – додала вона. – Як ти гадаєш, заперечуватимуть вони проти того, що спочатку ми збудуємо собі дім, а вже потім заходимося змінювати світ?
СОРОК ДЕВ'ЯТЬ
Маленький екскаватор загарчав і перебрався через пагорб, угледів мене край луків і рушив у мій бік із ковшем, наповненим грунтом для садка.
– Привіт, любий! – вигукнула Леслі, намагаючись перекричати гуркіт. Як і завжди в робочі дні, на ній був цупкий білий комбінезон. Волосся вона сховала під жовту кепку екскаваторника. Руки в просторих шкіряних рукавицях лежали на важелях управління.
Цими днями Леслі ввесь час працювала на екскаваторі. Вона раділа, що нарешті зводить будинок, який уже давно звела в своїй уяві.
Леслі заглушила двигун.
– Як справи в мого коваля слів?
– Чудово, – відповів я. – Не знаю навіть, що говоритимуть про цю книжку. Певне, вона здасться їм надто довгою й надто зосередженою на стосунках між чоловіком та жінкою. Адже досі я писав не так... Але мені вона подобається. А сьогодні я придумав для неї назву!
Леслі зсунула кепку на потилицю, тернула по лобі рукавицею:
– Нарешті! І як вона називатиметься?
– Назва вже з нами. Вона завжди була з нами. Якщо ти теж здогадаєшся, то так ми її й назвемо, гаразд?
– Настав час, коли я прочитаю книжку? Ввесь рукопис?
– Саме так. Ще один розділ – і готово.
– Тільки один розділ... – повторила Леслі. – Мої вітання!
Я поглянув униз на моріжок під грунем, на озеро, на острови край неба.
– Гарне місце, еге ж?
– Райська місцина! Ти повинен поглянути на будинок, – сказала вона. – Сьогодні запрацювала перша сонячна батарея. Сідай поруч зі мною, я відвезу тебе туди й усе покажу!
Я вискочив на ківш із грунтом. Леслі натиснула стартер.
Двигун з ревінням прокинувся, й на якусь мить я був ладен закластися, ніби чую мотор свого біплана, який лаштується піднятись у небо з левад.
Якщо напівзаплющити очі, то можна побачити...
...Міраж, видіння з минулих років, з'явився над галявиною. Гастролер Річард заводить двигун "Фліта" востаннє, сідає в кабіну, додає газу й зараз підніметься в повітря на пошуки спорідненої душі.
Біплан поволі рушає вперед.
Що зробив би я зараз, думає Річард, якби побачив, що вона наближається до мене лукою й просить зачекати?
Послухавшись якогось дивного імпульсу, він озирається назад.
На заході тьмяніє сонце. Через луку до літака біжить жінка. На сонці золотом переливаються хвилі її волосся. Найкрасивіша в світі... Леслі Перріш! Яким чином вона?..
Він одразу вимикає двигун, ошелешений її появою.
– Леслі! Це ти?
– Річарде! – гукає жінка. – Ти відлітаєш? – Вона спиняється біля кабіни, переводячи подих. – Річарде... в тебе знайдеться час політати зі мною?
– А ти... – намагається промовити він, але йому несподівано бракне повітря. – А ти справді хочеш?
Я повернувся до дружини так само здивований побаченим, як той льотчик з минулого.
Перемазана брудом, велична, Леслі всміхалася мені з радісними сльозами на очах.
– Річарде, вони постараються! – сказала вона. – Побажай їм любові!