Існують записи про набіги у 6 і 16 рр. н.е., але невдовзі після 20 р. язиги знову рушили далі, цього разу на захід через Карпати на Велику Угорську рівнину, де вони розташувалися в степу на схід від середньої течії Дунаю, на дунайському кордоні з римлянами. Спочатку відносини між язигами та римлянами були дружніми, і язиги надавали кіннотні загони ауксиліїв[51] для римської армії, що воювала з даками, але коли армії Траяна врешті-решт завоювали Дакію у 101 р. н.е. й зробили її римською провінцією, язиги опинилися майже оточеними римлянами зі сходу, півдня і заходу. Така ситуація була безвихідною.
На початку тривалого конфлікту, який став відомим як Маркоманські війни (166–80 рр. н.е.), язиги перейшли Дунай і вторглися у провінцію Паннонія (нині на заході Угорщини). Але могутня римська армія взяла гору, і язиги зазнали поразки, що дало нагоду імператору Марку Аврелію присвоїти собі почесний титул "сарматікус". У рамках мирного врегулювання у 175 р. н.е. язиги були зобов'язані надати Риму 8000 вершників для служби в якості ауксиліїв. 5500 з них були відправлені до Британії. Один загін базувався в Рибчестері, поблизу Ланкастера, а знахідка надгробка сарматського солдата свідчить про те, що інші базувалися в Честері. Сармати, нарешті, дісталися до західної межі Європи.
Роксолани, які чинили тиск на язигів, деякий час жили на північ від Азовського моря. Страбон на початку І ст. н.е. писав, що за помешкання їм слугували вози, що вони займалися відгінним скотарством, і влітку жили ближче до моря, полюючи на оленів і кабанів на болотах, а взимку – у більш північному степу, де можна було полювати на ослів і косуль. Вони були войовничими, але мали тільки легке озброєння. Упродовж І ст. до н.е. саме роксолани були тими кочовиками, що брали участь у справах Боспорського царства та кримських скіфів.
У середині І ст. до н.е. аорси, що мешкали на землях на схід від Дону, зазнали тиску з боку аланів, які жили ще далі на сході, що змусило їх перейти на територію роксоланів, частина з яких рушила на захід, подібно до язигів, і оселилася на рівнині Валахії в північній частині нижнього Дунаю. Звідси вони робили набіги на римські провінції на півдні, а згодом воювали проти Траяна в Дакії. Деякі з них у 104 р. н.е. потрапили у римський полон і йшли у тріумфі Траяна; пізніше вони були зображені на колоні Траяна верхи на конях в обладунках. Вціліле населення і далі мешкало в районі нижнього Дунаю як васали Риму до середини ІІІ ст.
Останнє з кочових племен, що розглядаються в цьому розділі, алани, з'явилися в степу на північ від Каспійського моря в середині І ст. до н.е., змусивши аорсів переселитися на захід від Дону, а у 68 р. н.е., згідно з історичними записами, алани з'явилися поблизу Азовського моря, що спонукало мешканців Танаїса укріпити стіни свого міста. Оскільки подальшому просуванню на захід від Дону заважали аорси, алани рушили на південь проти сіраків, між Чорним і Каспійським морями, і встановили свій контроль над територією аж до Кавказу. У 73–4 рр. н.е. вони пішли на Парфію, ймовірно, вздовж східного узбережжя Каспію, але нічого не досягли. 50 років потому вони напали на римські володіння на півночі Малої Азії, але знову без особливого успіху. Лише пізніше, наприкінці ІV і V ст., вони змогли завдати нищівного удару по Європі.
Цей нарис сарматської історії, зі зрозумілих причин, був коротким і досить сухим, але принаймні він дає уявлення про мобільність і згуртованість сарматських племен протягом приблизно чотирьох століть, коли вони знаходилися у полі зору класичних авторів. Упродовж такого тривалого періоду часу, живучи в різних екологічних зонах, вони мусили змінювати свій життєвий устрій як соціально, так і економічно, але зберегли свої традиційні імена й природу своєї етнічної належності. Це були, по суті, кочові народи, еліта яких керувала своїми підлеглими воїнами, що завжди билися верхи на конях, і римляни бачили в них саме вправних вершників. Навіть ті, хто наприкінці ІІ ст. пішли з Великої Угорської рівнини, щоб довічно служити ауксиліями в римських фортецях на атлантичному узбережжі далекої Британії, мали змогу не розлучатися зі своїми кіньми.
Наземне сполучення
На початку І ст. н.е. Євразія була взаємопов'язана складною мережею торговельних маршрутів, які забезпечували відносно безперешкодний рух товарів, систем вірувань і технологій. Теоретично, можна було проїхати з ханьської столиці Лоян на річці Хуанхе до Риму в центральному Середземномор'ї, ніколи не відхиляючись від наїжджених шляхів. Проте мало хто, якщо взагалі хтось, наважився б на таку мандрівку. У той час, як товари долали величезні відстані, люди, які їх перевозили, здійснювали набагато коротші подорожі, обмежуючись знайомими дорогами між добре відомими їм ринками, де їх теж добре знали. На шляху з Китаю до Риму рулон шовку багато разів переходив із рук у руки. Для успішного функціонування такої моделі торгівлі на далекі відстані потрібні були надійні пункти зупинок для караванів, що були б розташовані в зручних місцях вздовж доріг, а також якась впевненість у тому, що місцева влада може гарантувати належний рівень безпеки для товарів і людей. Якщо один маршрут ставав небезпечним, можна було знайти інший.
7.19 На колоні Траяна, встановленій на римському Форумі на початку ІІ ст. н.е., показані події дакійських воєн. На цьому зображенні сарматська кіннота у важких обладунках (можливо, роксолани) тікає від римських вершників.
Більшість цих мереж існувала сотні й тисячі років, а їхні окремі ділянки визначала географія. Очевидний шлях з Центральної рівнини Китаю на захід пролягав через 800-кілометровий коридор Ганьсу між горами й пустелею. Далі поставав вибір: з якого боку, північного чи південного, обходити пустелю Такла-Макан на шляху до Кашгару, а там треба було вирішити, який перевал обрати для переходу через Памір. За цими горами лежала Центральна Азія, де в пустельних оазах Самарканда, Бухари, Мерва й Хіви можна було перепочити по дорозі на захід. І так мандрівники рухалися далі, а їхній подальший шлях визначали географія та тогочасна політична ситуація. Товари перевозили уже у 3-му та 2-му тисячоліттях, притому часто вони долали значні відстані: лазурит із північного Афганістану широко використовували в Месопотамії, а нефрит із Хотану в Таримському басейні полюбляла еліта китайської Центральної рівнини. Не пізніше III–II ст. ці мережі об'єдналися, і навіть віддалені громади, зокрема на Алтаї, могли користуватися лакованими виробами й шовком із Китаю та килимами з Іранського нагір'я.
Глобалізація цієї мережі мала багато причин. Мабуть, найпершою з них було різке зростання попиту на споживчі товари та сировину з боку Римської та Парфянської держав і, меншою мірою, династії Хань у Китаї. Не менш важливим фактором було відчуття китайцями необхідності контролювати Таримський басейн. Посольство Чжан Цяня до Центральної Азії було мотивоване бажанням знайти союзників проти хунну й перешкодити їм здобути підтримку із заходу. Отже, головною підставою цієї активності на західному напрямку були військові міркування: відкриття торговельних шляхів між сходом і заходом було побічним наслідком. Невелика кількість китайських товарів уже досягала північного Афганістану, що Чжан Цянь бачив на власні очі, але саме китайська військова присутність у Таримському басейні створила умови, сприятливі для підприємців, які вибудували цю вирішальну ланку в мережі зв'язків між сходом і заходом.
Посушливі умови в Таримському басейні зберегли тисячі документів, що дають яскраве уявлення про життя торговельних центрів в оазах. Написані на дереві, шкірі чи папері багатьма мовами, ці тексти містять вантажні декларації, розписки, контракти, судові справи й навіть медичні рецепти. Вони стосуються відправки спецій, хімічних речовин, металів, шовку, сідел та скла, і свідчать про те, що товари перевозили порівняно невеликими партіями на короткі, до кількох сотень кілометрів, відстані, і там перепродавали.
Найбільша колекція ранніх документів походить із китайського гарнізону в Сюаньцюані, що за 60 км на схід від Дуньхуана, який, як ми вже бачили, слугував одночасно як поштовою станцією для чиновників, що подорожували в урядових справах, так і митним пунктом, де перевіряли паспорти. Усі мандрівники мали при собі документи, у яких зазначався маршрут, за яким їм було дозволено їхати. Деякі з мандрівників були членами делегацій, що подорожували до ханьського двору. Одна з них, зареєстрована у 52 р. до н.е., складалася з двох посланців, десяти вельмож і кількох супроводжуючих їх осіб, з якими були 9 коней, 31 віслюк, 23 верблюди й корова. Здається, що це була звичайна за розміром делегація, але деякі з них могли налічувати понад тисячу людей. В іншому документі згадується про чотирьох посланців із Согдіани, які у 39 р. до н.е. сперечалися з китайськими чиновниками щодо ціни, яку їм заплатили за верблюдів. Підвищити ціну їм так і не вдалося.
Документи з іншого сховища, з Лулану, детально описують гарнізонне життя китайців, які служили в оазних містах. Очікувалося, що солдати гарнізонної служби мусять вирощувати власну їжу, але якщо її не вистачало, вони могли купувати її у місцевих жителів за монети або відрізи кольорового шовку. За цю ж валюту купували й інші необхідні речі, як-от коней та одяг. Таким чином шовк став важливим засобом обміну, і, потрапивши до рук місцевих жителів, його могли використовувати для отримання інших речей від мандрівників.
7.20 Найважливіші маршрути через Центральну Азію, що сполучали римський світ із Китаєм та Індією у І та ІІ ст. н.е.
Дивує те, що в численних документах майже не має повідомлень про купців, які б працювали в регіоні у І ст. до н.е., а також у І і ІІ ст. н.е., хоча згадуються постійні делегації, що проїжджали з даниною до столиці Хань і назад. Одна з версій полягає в тому, що члени цих делегацій займалися дрібним приватним підприємництвом від власного імені, і перевозили товари для торгівлі вздовж маршруту.