Із глибоких очних ямок на світильник дивилися великі очі. Напроти цього страшного тріо, біля другої стіни, лежав ще один білий череп і майстерно виточена кам'яна ступка з вирізьбленим обличчям на верхній частині. Посеред печери, на долівці, містилась невисока кам'яна плита, вкрита зверху сіном і очеретяною матою. Хуан попросив мене сісти на неї і непорушно дивитись в одне місце, як це робив колись його дід. Уздовж стін лежали такі самі плити, заставлені найдивовижнішими фігурами. Крім усіх цих незвичайних скульптур, обабіч тої плити, на якій я сидів, лежало по жовтому очеретяному згортку.
В першу чергу Хуан витягнув модель плоту Кон-Тікі і норвезький настільний прапорець.
— Це твоя кров, — хрипко шепнув він, стискаючи прапорець, — а тут ти можеш дістати іншу силу: тут лежить іпу маенго, — додав він, показуючи на згортки.
У мене аж подих перехопило, коли, піднявши очеретяні згортки, я. побачив, що там було. В кожному з них містився коричньовий глечик. Очевидно, це були два з тих трьох загадкових глеків, які в свій час Андрес, на зло мені, показував патеру Себастьяну.
— В другій його печері багато різних маенго, — зауважив Туму. — Вона буде твоя, якщо ти повернешся до нас.
Один з глеків оперізував простий орнамент. Хуан сказав, що глек зробив його дід, а рисочки на орнаменті зображають людей, що йдуть на війну. Глеки клали в печери для того, щоб мертві могли з них напитися, якщо захочуть.
Коли ми потім у таборі показали глеки, тільки Гонзало вони виявились відомими. Такі самі посудини з давніх-давен ліпили та, напевно, ліплять і тепер у глухих районах індійці в Чілі.
Перед нами постала нова проблема. Ці глеки не могли бути зроблені представниками білої раси, бо ті користувались гончарним кругом. Їх було виготовлено чисто індійським способом. Як могли ці примітивні індійські глечики знайти собі шлях до острова Пасхи чи то в давнину, чи то в наш час? І чому їх вважають гідними зберігатись з фігурами в родинних печерах? Чому воду духам не ставлять у склянці, бляшанці або чайнику? В господарстві остров'ян-вироби з кераміки не вживались, але в Хуана, очевидно, були ще такі посудини, бо виявилося, що жодний з цих глеків не відповідав тим трьом, які Андрес показував патеру Себастьяну.
Один тільки раз мені ще довелося почути на острові Пасхи про печеру, повну старовинних глеків. Вона належала двоюрідному братові Енліке, але він поїхав до Чілі на "Пінто".
Уже світало і співали півні, коли я безшумно прослизнув у хвіртку до бургомістра. В хаті не було нікого, і ліжко стояло так, як я його й залишив. Невидимі руки приготували для мене на столі свіжі фрукти, сік і печену курку, але найприємніше було простягтись на чистих білих простиралах, які в свій час я подарував господарю, коли він мріяв поїхати в Чілі.
— Дон Педро, бургомістре, — сказав я, коли вранці мій друг, посміхаючись, зайшов навшпиньки з тазом води до кімнати. — Дякую за чудову постіль. Але коли ти покажеш мені свою печеру?
— Не хвилюйтеся, сеньйоре, хіба сьогодні вночі тобі не пощастило?
— В мене було "добре щастя". Але я скоро залишу острів. Коли ж я побачу печеру Оророїни?
— Не хвилюйся, сеньйоре. Ти ж одержав од мене "ключ". Хіба він не в тебе під ліжком?
Це була правда. І я не міг не посміхнутись про себе, згадавши, що в мене під ліжком лежить голова довговухого, але зовсім не такого, як я сподівався.
Останнім часом з бургомістром відбувалось щось дивне. Вийшовши з лікарні, він став якийсь чудний, і я не зовсім пізнавав його. Він дуже схуд і зблід, як звичайно після хвороби, але разом з тим у його хитрих очах над впалими щоками з'явився якийсь новий вогник. Він більше не боявся своєї покійної бабусі і здавався збудженим, дуже оптимістичним і повним фантастичних планів. Ми заберемо з печери всі фігури і обидва станемо мільйонерами. Тоді він купить невеличке судно і відкриє регулярний маршрут для туристів між континентом і островом. Його брат, "сільський капітан", може тримати потрібний курс по зірках, а рудоволосий син Хуан, який навчився водити джип, буде машиністом. Усі на острові дуже розбагатіють, бо туристи, яких він привозитиме, купуватимуть фігури птахо-людей і моаї кава-кава більше, ніж остров'яни зможуть їх вирізати з дерева.
Я намагався збити його непомірний оптимізм, але він і слухати мене не хотів: не можна так казати задля "доброго щастя". Однак, незважаючи на всі ці слова й гучні обіцянки, бургомістр після того як видужав, не приніс мені з печери жодного каменя. Працювати до нас він також не пішов, йому раптом на це забракло часу. Адже бургомістр — дуже зайнята людина.
Та якось, зустрівши мене біля своєї хвіртки, він мало не почав мене обнімати:
— "Добре щастя"! Сьогодні для нас дуже щасливий день, — схвильовано зашепотів він і, незважаючи на присутність капітана, розповів, що Таху-таху погодилась передати мені "ключ" від печери Оророїни.
Вона поставила тільки одну умову: щоб при від'їзді з острова я взяв з собою не лише бургомістра з сином, але й її старшого сина. Коли я пообіцяв поговорити про це з губернатором, бургомістр аж підскочив з радості і попросив нас з капітаном зайти до хати.
Біля круглого стола, за яким мені так часто доводилося сидіти, ми помітили трохи грубуватого на вигляд юнака з широким носом і кучерявим волоссям. Він здавався не дуже привітним, хоч і пробував посміхатися. На столі стояли дві порожні чарки і надпита пляшка чілійської м'ятної горілки. Очі юнака налились кров'ю: схоже було, що він уже прикладався до чарки. Але хлопець не був п'яний. Коли ми ввійшли, він підвівся і добродушно простягнув нам свою величезну руку.
Бургомістр з пафосом заявив, що юнак — дуже добра людина. Це його двоюрідний брат, син Таху-таху. Батько ж юнака походить з островів Туамоту.
— Це він нам допоміг умовити Таху-таху, — сказав бургомістр.
Витягнувши якийсь пакунок, дон Педро таємниче прошепотів, що за "ключ" до печери править кам'яна голова з трьома ямками. Раніше ямки були наповнені смертоносним порошком з кісток предків, але тепер порошок старанно витрусили. Голови можна не боятися. Юнак з похмурим виглядом кивнув головою.
Ця деталь була нам знайома: "ключ" від печери Ата-на теж мав ямки для порошку. Та коли бургомістр вийняв із сумки свою скульптуру, то вона виявилась не вищиреним черепом, а веселою свинячою головою з добродушним рилом, круглими щоками і довгими вухами, точнісінько така, як найхоробріше з "Трьох поросят" у відомій казці, те, що змайструвало собі солом'яну хатку и безпечно танцювало перед самим носом у вовка., Але на відміну від симпатичної свинки з казки ця мала довгі криві ікла і три ямки на кістковий порошок, видовбані рядком на тім'ї.
Бургомістр та його двоюрідний брат поглядали то на нас, то на "ключ". Я намагався бути таким же серйозним, як і вони, та бургомістр, певно, помітив у моїх очах бісики, бо раптом посміхнувся і дружньо поцілував свинку в рило. Ми з капітаном ледве втримались від сміху. Зберігаючи серйозність, я поспішив подякувати за кам'яну голову, капітан узяв коробку, повну інших скульптур, і ми швидко попрямували до дверей. Бургомістр попросив мене покласти "ключ" під ліжко і терпляче чекати; йому треба кілька ночей пекти в земляній печі курчат, щоб усе було гаразд, коли ми підемо до печери.
Проте дні змінялись тижнями, а бургомістр ніяк не міг допекти курчат. І свинячій голові лежати під ліжком було небезпечно. Анетта щоразу залізала туди погрався з татовою "няф-няф". Фігурки з інших печер ми давно перевезли на судно, бо не хотіли тримати їх у наметах: із щілин в каменях часто виповзали скорпіони.
— Сьогодні вночі я мав "добре щастя". І "ключ" лежить під ліжком, — повторяв я, беручи з рук бургомістра таз. — Але тепер я мушу забрати його на корабель: ми скоро від'їжджаємо.
Почувши це, бургомістр заявив, що вже напік багато курчат, і, нарешті, призначив ніч, коли ми підемо до печери. Він дозволив узяти з собою тільки Білла й фотографа.
Після обіду того дня, що ми мали йти до бургомістрової печери, табір відвідало багато остров'ян. Перша група прибула верхи продавати свої традиційні дерев'яні вироби. Почалась жвава торгівля. До мого намету підійшов мовчазний придуркуватий хлопець з шістьма кам'яними фігурками в ганчірці. Камені були вже трохи вивітрені, а один навіть поріс мохом.
— Хто зробив ці речі? — спитав я його.
— Я, — байдуже відповів хлопець.
— Не може бути. Звідки ж тоді мох?
Хлопець мовчав і, здавалось, ледве не плакав. Але потім він признався, що боїться батька: той його вб'є, коли дізнається про фігурки, йому було довірено таємницю входу до печери його діда.
Я дав хлопцеві подарунки для нього й для його батька, і він, сяючи від щастя, пішов додому. Хлопець, безумовно, знав печеру, за якою ніхто не доглядав. Але до нас він більше не приходив.
Різьбарі пробули в таборі до вечора і лише тоді купками почали повертатись до селища. Не встигли піти останні з них, як з пагорба спустився самотній вершник. Він прив'язав коня і зайшов до мого намету. Це був Хуан Чарівник, серйозний і стурбований. Він обняв мене, називаючи братом, почав настійливо застерігати, щоб я не брав каменів, коли хтось принесе їх, бо від цього буде "погане щастя". Ті фігури, що в мене вже є, то добрі камені, але на цьому треба зупинитись. Аку-аку Хуаніа знає все, що робиться в селищі, і повідомить його, — коли я візьму бодай один камінь. Задля нашого братерства я повинен пообіцяти, що виконаю його прохання. Якщо ж я не зроблю цього, то ніколи не побачу його другої печери з іпу маенго. Він подарував мені чудову скульптуру очеретяного човна з двома вітрилами й головою, прикріпленою на носі, яку взяв з другої печери, щоб я завжди про неї пам'ятав. Хуан застерігав мене так щиро, майже плачучи, що я зрозумів: він, напевно, рознюхав щось таке, чого не може мені сказати.
Виклавши своє незвичайне прохання, Хуан вийшов із намету, скочив на коня і зник у темряві.
Невдовзі після цього з селища колією, прокладеною нашим джипом, приїхала верхи молода пара. Це були двоє найскромніших і найтихіших жителів острова: Моїсес Секундо Тукі, один з найкращих наших робітників, і його жінка, Роза Паої, така сама щира й проста людина.