Маленький громадянин не хотів пасти задніх і об'явив, що вона — небесний свідок.
— Ну, нехай і він зазнає своєї долі, — сказала мадам Дефарж. — Ні, я не можу милувати його. Ви зайняті о третій годині; ви підете дивитися, як будуть карати сьогоднішню партію... А ви?
З цим питанням вона звернулася до пильщика; він поспішив відповісти їй, що піде, і скористався з нагоди додати, що він найпалкіший республіканець і що він був би найнещаснішим республіканцем, коли б що перешкоджало йому мати насолоду викурити по обіді люльку, дивлячись на кумедного народнього голяра. Він запевняв це з таким великим натиском, що можливо було запідозріти (а може в темних очах мадам Дефарж і спостерігалася така підозра), що він щодня особисто боїться за свою персональну небезпеку.
— Я теж, — сказала мадам, — мушу бути на тому самому місці. А потім, коли там скінчиться... скажімо, о восьмій годині ввечері... приходьте до мене, в передмістя св. Антона, і ми подамо донос супроти цих людей у мою секцію.
дроворуб сказав, що він буде радий і гордий супроводити громадянку. Громадянка поглянула на нього, він якось став збентежений, почав ухилятися від її погляду, як мала собака, пішов— між дрова, ховаючи своє замішання за держаком пилки.
Мадам Дефарж кинула присяжному та Помсті, щоб вони підійшли трохи ближче до дверей, і тут у таких виразах з ясувала їм свої дальші наміри:
— Вона тепер буде дома, ждучи момента його смерти. Вона сумуватиме и плакатиме. Вона буде в такому душевному стані, що може піддати в сумнів справедливість Республіки. Вона цілком співчуватиме її ворогам. Я піду до неї.
— Піп за дивна жінка! Що за чарівна жінка! — крякнув захоплений Жак Третій.
— Ох, моя люба, — скрикнула Помста й обняла Ті.
— Візьміть моє плетіння, — сказала мадам Дефарж, передаючи його до рук свого адьютанта, — і тримайте його напоготові на моєму звичайному місці. Збережіть для мене мій звичайний стілець. Ідіть туди прямо, бо сьогодні мабуть буде значно більше народу, ніж звичайно.
— Радо корюся наказам мого начальства, — весело сказала Помста й поцілувала її в щоку. — Ви ж не спізнитеся?
— Я буду там ще до початку.
— І раніш, ніж приїдуть повозки. Доконче ж будьте там, моє серденько, — сказала Помста вслід їй, бо вона вже завернула у вулицю, — раніш, ніж приїдуть повозки.
• Мадам Дефарж злегка махнула рукою на знак, що вона чула й що напевне прийде вчасно, і пішла через грязь за ріг навколо тюремних мурів. Помста й присяжний дивилися їй услід, вельми похваляючи її гарну постать та видатні моральні властивості.
В неї був сильний і небоязкий характер, розум гострий і спритний, велика рішучість, така краса, що, здавалося, не тільки надавала її власниці твердости й злосливости, а й вражала інших так, що вони інстинктивно визнавали в ній саме ці особливості, — бурхливий час за будь-яких обставин виніс би її вгору.
Іи було зовсім байдуже, що невинна людина вмирає за гріхи своїх предків, — вона бачила не його, а їх. їй було зовсім байдуже, що його дружина мала стати вдовою, а дитина сиротою; це була недостатня кара, бо вони були їй природними ворогами та її здобиччю й через те не ма^ли права жити. Звертатися до Ті жалости було безнадійно, бо вона не мала такого почуття навіть до себе самої. Коли б вона лягла на вулиці в якійсь із багатьох сутичок, що вона брала в них участь, вона б не жалкувала й за собою; більше: коли б її завтра засудили під сокиру, то вона пішла б на кару не з яким іншим м'яким почуттям, а тільки з жорстоким бажанням помінятися місцями з тією людиною, що послала її туди.
Таке то серце носила мадам Дефарж під грубою одежею. Хоч як недбайливо вона була одягнена, проте ця одежа якимсь чарівним способом була їй до лиця, a Tí темне волосся розкішно вибивалося з-під грубої червоної шапки. За пазухою в неї була схована набита пистоля. За поясом схований був гострий ніж. Так озброєна, вона йшла самовпевненою ходою, як це личило її характеру, з вільною ґрацією жінки, що звикла ходити ще в дівоцтві босою по жовтому морському піску, — мадам Дефарж прямувала вулицями до своєї цілі.
Коли напередодні ввечері складали плян подорожування тієї карети, що в цей саме момент ждала свого вантажу, м-р Лоррі звернув увагу на те, що тяжко буде взяти до неї міс Прос. Не тільки бажано було не перевантажувати карети, а й надзвичайно важливо було, щоб час, потрібний на перевірку її та пасажирів, був якнайменший, бо їх рятунок міг залежати від декількох хвилин у тому чи тому місці. Нарешті, добре зваживши, він запропонував, щоб міс, Прос і Джеррі, які мали право вільно залишити місто, покинули його о третій годині в найлегшому екіпажі, який тільки відомий був у той час. Необтяжені вантажем, вони могли швидко наздогнати карету, а потім, перегнавши її, їхати вперед і на поштових станціях заздалегідь замовляти коней; так вони могли значно полегшити подорож протягом цінних нічних годин, коли затримка була особливо страшною.
Міс Прос радо пристала на цю думку, бо вбачала в такому розпорядженні для себе можливість стати в справжній пригоді серед таких скрутних обставин. Вона й Джеррі дивилися, як від'їжджала карета, знали, кого то привіз Соломон, прожили хвилин з десять у болісному дожиданні й тепер мали закінчити свої підготування, щоб поїхати услід за каретою, а тим часом мадам Дефарж, йдучи своєю дорогою, все більше й більше наближалася до спустілого помешкання, в якому вони радилися.
— Тепер, як ви думаєте, м-р Кренчер, — сказала міс Прос, яка так хвилювалась, що ледве могла говорити, стояти, рухатися, жити, — як ви думаєте, чи не краще нам виїхати не з цього двору? Одна карета вже виїхала відціля, — це може викликати підозру.
— Моя думка така, — відмовив м-р Кренчер, — що ваша правда. А втім, у всякім разі, чи ваша правда, чи ні, я з вами.
— Я така стурбована від страху й надії за наших дорогих, — сказала міс Прос, безумно скрикуючи,—що я нездатна вигадати якийсь плян. А ви, мій любий і добрий м-ре Кренчере, — ви спроможні скласти якийсь плян?
— Що до мого майбутнього життя, міс, — відповів м-р Кренчер, — то сподіваюся, що так. Щождо теперішнього використання оцієї моєї старої голови, то гадаю, що ні. Запам'ятайте, будь ласка, міс, мої дві обіцянки й клятви, що я бажав би зробити в цей критичний момент!
— То, змилуйтеся, — скрикнула міс Прос, плачучи, — скажіть їх відразу и скінчайте, як добра людина.
— Поперше, — сказав м-р Кренчер, увесь тремтячий і блідий, з урочистим виразом на лиці, — якщо тільки наші бідні виїдуть щасливо, я більш ніколи не робитиму так, більш ніколи.
— Я цілком певна, м-ре Кренчере, — відповіла міс Прос, що ви ніколи знов не робитимете так, хоч би що це було, і прошу вас і не згадувати більш про це, особливо не з ясовуйте, що це таке.
— Ні, міс, — відмовив Джеррі, — і я не скажу вам цього. По— друге, якщо гіаші бідні виїдуть щасливо, то більш не перешкоджатиму місис Кренчер ставати навколюшки, більш ніколи.
— Хоч які б там були ваші хатні справи, — сказала міс Прос, спитуючись обсушити свої очі й заспокоїтися, — то я не маю сумніву, що буде найкраще, коли ви віддасте їх місис Кренчер на її цілковите розпорядження... О, мої нещасні.
— Я йду далі й скажу, міс, крім того, — говорив далі м-р Кренчер з упертою рішучістю, немов промовець, — і запам'ятайте мої слова, і нехай через вас вони дійдуть і до місис Кренчер, як змінилася моя думка щодо того, що вона стає навколюшки, і що я сподіваюся тільки, від щирого серця, що вона и тепер, у даний момент стоїть на колінях.
— Так, так, так. І я сподіваюся, мій любий, — кричала зовсім збентежена міс Прос, — і я сподіваюся, що це відповідає її •бажанням.
— Не дай, боже, — промовив далі м-р Кренчер ще урочистіше, ще повільніше, ще з більшим наміром не віддалятися від того, що казав, — не дай, боже, щоб те, що я колинебудь говорив або діяв, стало на перешкоді моїм щирим бажанням усякого добра тим нещасним істотам тепер. Не дай, боже, ми і всі стали б навколюшки (коли б це було пристойно), аби тільки врятувати їх від такої страшної небезпеки. Не дай, боже, міс! Я кажу — не дай, боже!
Так закінчив м-р Кренчер, довго й даремно силкуючися знайти щось краще.
А тим часом мадам Дефарж, ідучи своєю дорогою, все більш і більш наближалася.
— Якщо ми колинебудь повернемося до нашої батьківщини, — сказала міс Прос, — то ви можете бути певні, що я скажу місис Кренчер, оскільки я могла запам'ятати й зрозуміти, все, що ви говорили так виразно; у всякім разі ви можете бути певні, що я посвідчу, що в цей страшний час ви були серйозні. Тепер, будь ласка, давайте думати, мій шановний м-ре Кренчере, давайте думати!
А тим часом мадам Дефарж, ідучи своєю дорогою, все більш і більш наближалася.
— Коли б ви пішли вперед, — сказала міс Прос,— і спинили екіпаж і коней, щоб вони не заїздили сюди, а ждали мене десь у іншому місці, — чи не було б це краще?
М-р Кренчер гадав, що так було б краще.
— А де ж ви могли б ждати мене? — спитала міс Прос.
М-р Кренчер був остільки приголомшений, що не міг пригадати іншого місця, крім Церковної Брами. Тільки лихо, що Церковна Брама була за сотні миль, а мадам Дефарж була вже дуже близько.
— Коло соборних дверей, — сказала міс Прос. — Чи не буде вам не по дорозі взяти мене коло великих соборних дверей між двома баштами?
— Ні, міс, — відповів м-р Кренчер.
— Тоді, будь ласка, сказала міс Прос, — ідіть прямо на поштовий двір і накажіть про таку зміну.
— Я маю тільки сумнів, сказав м-р Кренчер, затримуючись і хитаючи головою, як залишити вас саму, бачите ви. Ми яе знаємо, що може трапитися.
— Небу відомо, що ми не знаємо, — відмовила міс Прос, — тільки ви не бійтесь за мене. Ви візьмете мене коло собора, о третій годині або близько того, коли можна; я певна, що так буде краще, ніж нам виїхати відціля. Я певна того. Так. І Паст и вам, м-ре Кренчере. Думайте не за мене, а тільки за тих, що їх ліиття залежить од нас обох.
Так закінчила міс Прос і обома руками палко й прохально стиснуло його руку.
Це примусило м-ра Кренчера зважитися. Він раз чи два кивнув головою й вийшов розпорядитися, залишивши її саму робити те, що вона гадала.
Для міс Прос було великою втіхою, що вона вигадала деякі обережні заходи і що це вже виконується.